Частина перша



Сторінка3/25
Дата конвертації29.04.2016
Розмір4.23 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

7

Того ж вечора в одному з вінницьких передмість у просторій хаті запорожця Зайди були досить численні збори.

Були тут і Максим з дідом Панасом, і сліпий на одне око старець, і той січовик, що рубонув на ярмарку польського жовніра, й кремезний дядько, що ходив з мавпами.

Мавпи теж грілися коло печі в кутку. З нових, кого ще Максим раніше не зустрічав, найбільшу увагу його привертали височенний жилуватий січовик з великим кривим носом та сам господар.

Іван Зайда вже кілька років зимував у Вінниці. Як тільки теплий південно-західний вітер нагадував йому про весну, як тільки журавлині ключі починали курликати під ясно-блакитним небом, тягнучи з вирію кудись на північ, — ставав Зайда якийсь смутний і розгублений.

Люлька все частіші не хотіла горіти й гасла, а Зайда, бувало, годинами посмоктував її й забував запалити…

Коли ж починали зеленіти в полях свіжі вруна, коли сонце щодня пригрівало' все гарячіше, а по вінницьких церквах якось сумно дзвонили великопостні дзвони, — Зайда кудись зникав.

Восени, перед покровою, він повертався якийсь оновлений, міцно засмалений сонцем, обвіяний степовим вітром.

Тижнів два пиячив та шурубурив по корчмах, по ярмарках із такими ж, як сам, зайдиголовами, пропивав геть-чисто все до нитки, потім вертався до своєї хати й брався до праці.

А працював він так що заздрили йому всі шевці не тільки з околишніх сіл, а навіть самі цехмайстри вінницькі. Бувало, пошиє чоботи — то їм і зносу немає. Навіть найзаможніші міщани, навіть самі райці давали йому замовлення.

Що й казати, шив добре.

Але цієї зими сталося з ним щось незвичайне: зродузвіку того не було, щоб Зайда одмовлявсь од роботи.

А цієї зими тільки й чутно було від нього:

— Не можу, ні, не можу… А проте працював багато… Тільки невідомо на кого. Не чорти ж йому чоботи замовляли?..

— А щось не без того: всі січовики характерники…

Добре, що хоч хата його далеченько від інших — аж коло самої царини.

Така була загальна думка про Зайду. Дуже б здивувалися люди, коли б побачили в Зайдиній хаті велике запілля, що в ньому повно було чобіт.

Дух від цього взуття приємно лоскотав ніздрі Максимові.

Хоч сонце вже сіло давно, спати хлопцеві не хотілося…

Ще б пак! — скільки було хвилювань сьогодні… Ще б пак! — з хвилини на хвилину сюди мав прийти той, про кого Максим чув так багато.

— Щось Іван запізнився! — нетерпляче сказав кривоносий козак, і в голосі його почулися якісь невластиві українцеві горлові, а разом скрипучі ноти.

— Та час би вже, — позіхнув дід Панас.

Одноокий старець бадьоро пройшовсь по кімнаті й сів до дубового столу з таким виглядом, начебто він сідав верхи на баского коня.

Помовчали.

А ж ось надворі люто загавкав собака й зараз же перестав.

— Добривечір, товариство! — привітався новоприбулий, відчиняючи двері.

— Здоров був!..

— Здоров!..

— Панові Йванові моє шанування… Так само й од мавп привітання. Пробачте, пане: старі поснули — сьогодні добре медку хильнули.

— Був би тобі мед, якби жовніри злапали… Це вже, здається, вдруге така морока?

— Ні, в Білій Церкві трохи інакше було…

— Гляди!..

— А здається мені, що я отого рудого й у Білій Церкві бачив, — сказав дід Панас.

— Якого?.. Отого сиворакшу? — аж підскочив Одноокий.

— Авжеж.

«А справді, той жовнір дуже подібний до сиворакши», — подумав Максим, і йому теж здалося, що він його вже десь бачив.

— Коли так, то вже зовсім кепська справа, — скавав новоприбулий і пройшовся від столу до печі.

Максим не спускав з нього очей. Церше, що зразу ж кидалося у вічі, — це дуже широкі плечі цієї людини. Хіба — тільки в кремезного хазяїна мавп вони були такої самої широчини. Але в хазяїна мавп досить виразно випирало чимале пузце, стан же новоприбулого був тонкий і гнучкий, мов у дівчини. На свіжопоголеній, міцно поставленій голові чорнів невеликий чуб, чорний, спущений донизу вус різко відтінював круте підборіддя й рівний ніс із трохи заширокими ніздрями. Тонкі брови розбігалися від перенісся широкими смілими дугами. Якраз там, де вони, сходилися, досить помітний був неглибокий, уже, певно, дуже давно загоєний шрам, від якого чоло здавалося Надто широким. Очі були звичайні — карі, веселі. Але хвилинами спалахували в них якісь блискавки, якісь незвичайні промені. Від них таке на перший погляд звичайне обличчя цього козака світилося своєрідною владною красою.

Спритність, відвага лева, хитрість лиса і воднораз одвертість і щирість оживлювали це обличчя, що, глянувши на нього один раз, запам’ятаєш на все життя, впізнаєш серед сотень і тисяч інщих.

«Так ось він який, отой Богун! — думав Максим, жадібно стежачи за кожним рухом цього незвичайного козака. — Так ось він, отой ватажок козацький, про якого так багато розповідав дід!»

Богун, помітив пильний погляд Максимів.

— А ти, хлопче, певно той, що з Лубен? Казав дід Панас, казав… А де ж твій собака? Що?.. Кажуть, непоганий з нього товариш мавпам…

Богун посміхнувся.

— А все-таки з мавпами, здається, вже край… Хіба тільки під Краковом про них ще не знають… Та й отой сиворакша щось недарма за вами ув’язався аж од Білої Церкви…

— Н у, що ж… Сиворакшу сьогодні почастували як слід: певно, не встане, — сказав Кривоносий.

— Де там! — про нього в ратуші довідувалися: тільки шапку розрубано, а, голова майже й не покуштувала…

Днів за три й на коня сідатиме.

— Кепсько, діду Панасе… Та все одно скоро вже мавпам на відпочинок: вилетів уже сокіл із клітки — певно, вже за порогами…

— Та що ти кажеш, Іване? — здивувавсь Кривоносий. — От би нізащо не повірив, що Богдан розірвав з ляхами… Певен був, що якось помириться…

— Був такий гріх, — сказав Зайда, — спадало й мені на думку, чи не закрутить йому голову панство… А жаль би було, якби з Богдана вийшов такий самий підляшок, як з Барабаша та інших… Признайся, Богуне, невже в тебе й гадки про це не було?

— По щирості, товариство, — не було ніколи… Бачив я його й у полі, й на морі, й серед польського панства… Ой, чи не вищий він од усіх нас на цілу голову…

— О т такої! — недовірливо хитнув головою Кривоносий. — Зроду-віку ще не було, щоб той, що з каламарем, був добрий вояка…

— А ось побачимо, — перепинив дід Панас, — дай бог пам’ять, мало вже не п’ятнадцять років, як зійдуться козаки, то без суперечок про Хмеля ніяк не обійдеться…

Життя покаже… Розкажи краще, Богуне, чи давно він на Січі?

— Як ся має, про що дбає, чи скоро на ляхів вирушає? А то мавпи наші мало не півтора місяці все про одно поспільству оповідають — може й обриднути, — посміхнувся хазяїн мавп.

— Ото ж воно й є. Про чвару його з Чаплинським чули?

— Це про Суботів? Та чули, вже й чути обридло! — сердито махнув рукою Кривоносий.

— Тут і під Вінницею таких сварок — хоч греблю гати, — додав Зайда.

— Буває й з маленької хмари великий грім. Та, врешті, чвара з Чаплинським — тепер уже річ другорядна…

А чули ви, товариство, що гетьман коронний звелів був скарати Богдана на горло?

— Та невже?

— За що ж?

— За чвару з Чаплинським? Та Богдан же неабиякий опришок — сотник козацький!..

— Писар усього війська Запорозького!..

— Та Богдан же від самого короля привілей мав!

Богун почав був одповідати, аж раптом надворі загавкав собака.

Кривоносий схопився за шаблю, хазяїн мавп пересунув люльку з правого кутка рота в лівий, дід Панас подививсь на Максима, що трохи зблід.

Тільки Богун і Зайда нічим не виявили занепокоєння.

Зайда прочинив двері, поздоровкався з кимсь у сінях, сказав «почекай» і почав виносити з запілля чоботи в добре поперев’язуваних сирицею юках.

Всі стежили мовчки.

Богун запалив люльку, пройшовсь до дверей, повернувся й раптом нахиливсь до чобіт.

— Ану, показуй свою роботу…

Зайда взяв пару чобіт за передки, голосно ляпнув чобіт об чобіт, для чогось подув на них і подав Богунові.

Той помацав і обдививсь уважно.

— Добрі. Служитимуть, поки в панів добудемо…

Зайда задоволено хмикнув.

Богун допоміг йому носити, й через півгодини роботу було скінчено.

Надворі почулося тупотіння копит і стихло.

Богун умостився зручніше на лаві й почав оповідати:

— І були б таки скарали на горло Богдана… Не подивилися б, що вірно служив і проливав свою кров за Річ Посполиту… Не подивилися б, що сам король відзначив Хмельницького помінж козаками… Так уже все склалося…

Ото як утік Богдан зі склепу Чаплинського, довідалися ледве не того ж дня, що в степу з’явились татари… Вирушив із Чигирина сам староста Конецьпольський, а з ним полковник Кричевський. А ж ось повідомили Конецьпольського, що Хмельницький у Крилові бунтує на ярмарку козаків. Брехали, певно, бо не такий Богдан, щоб на тонку прясти… Звелів тоді староста вхопити Богдана й доручив вартувати Кричевському, а сам якнайшвидше сповістив, гетьмана. Але в той же день, як прийшов наказ від Потоцького, — Богдан зник… Не встеріг Кричевський…

— Щ ось воно не так, матері його ковінька, не такий полковник Кричевський, щоб не встерегти.

— Хмельницького встережеш! — зауважив хазяїн мавп.

— Чи не встеріг, чи не стеріг, однаково — шукай вітру в полі… Бачиш, Максиме, — звернувся Богун до Кривоносого, — от і приятелювання з ляхом на щось придалося…

— Кажи краще, що там на Січі! — з досадою перепинив Кривоносий.

— На Низу зараз козаків обмаль. Але на одну звістку про втечу Хмельницького вже подалося на Січ чимало… На весну, гадаю, можна буде стягнути кілька тисяч…

Але проти коронного війська це дуже мало… Велика надія на реєстрових: дехто з старшини…

— Геть старшину! Запроданці лядські! — блиснув очима Кривоносий.

— Зрадники!..

— Ой, не кажіть: є серед них такі, що зразу ж приєднаються до повстання… Але й цього буде замало…

— Та що ти, Іване: «Замало та замало»! Та на одну лише звістку, що вирушили січовики, встане ввесь люд християнський! — захвилювавсь одноокий стрілець, що досі сидів мовчки.

— Такого червоного півня запустимо, що аж чортам завадить…

— Так-то воно так, діду Панасе, але з вилами та косами проти регулярного війська не дуже-то багато зробиш.

— Знайдуться й шаблі, й мушкети… Думаєш, мало їх у поспільства приховано?..

— Та он у Зайди є деякі підрахунки: це ж крапля в морі… До речі, діду, ви ж недавно з Лубенщини: скільки тепер у Яреми війська?

— Та, мабуть, тисяч до шести набереться: драгунії — полк, рейтарії важкої — полк, піхоти німецької щось півтори тисячі… Знов же армата, матері їх ковінька… Не менше як шість тисяч.

— От бачите: один Ярема, коли вчасно вирушить проти низовиків, може їх подолати.

— Та ти злякався його, рудого собаки, чи що? — аж скипів Кривоносий.

Богун здивовано посміхнувся.

Максим глянув на нього, на Кривоносого, на діда, на Зайду: хіба ж може, мовляв, Богун кого-небудь боятися?..

— Вовка боятись — у ліс не ходити… А от що б ви товариство, сказали про спілку з татарами?..

— З невірою?..

— Геть татарву!..

— Не інакше як старшина крутить.

— Та воно й мені так здавалось— Але для першого початку татари можуть бути для нас дуже корисні… Тільки для першого початку.

Хазяїн мавп пересунув люльку з одного кутка рота в другий.

Дід Панас недовірливо похитав головою.

Кривоносий схопився з місця, зробив кілька кроків по хаті, зупинивсь проти Богуна, несподівано повернувся до присутніх і, струсонувши над головою своїми величезними кулаками, раптом гримнув так, що аж мавпи к оло печі прокинулись.

— На погибіль панам!.. Хоч із нечистою силою, хоч з усім пеклом, — аби тільки подолати ляхів!.. Спалити, вирізати всіх до ноги — щоб і духу панського не залишилося на Україні!..

Запанувало глибоке мовчання. Кожний уявляв собі дику, незліченну орду татарську, збиті копитами ниви, руїни спалених сіл.

Максим мимоволі стежив за Богуном. Наче якась тінь упала тому на обличчя. Але зараз же в очах загорівся сліпучий вогонь. Плечі немов поширшали, могутні груди високо підвелися.

— Нема ради. Шкода говорити. Буде, повинна бути така війна, Якої ще не бувало!.. За всяку ціну мусимо скинути з себе панське ярмо. Інакше викорінять пани навіть саме ім’я козацьке.



8

Після того як модний хорунжий коронний Олександр Конецьпольський одержав староство Чигиринське, він майже не жив у своєму замку в Підгірцях — недалеко на південь від Бродів.

Збудований ще за старого гетьмана великого коронного, Підгорецький замок був один з найкращих в усій тодішній Польщі.

Не рік і не два важкої, надмірної праці сотень і тисяч підданих пішло на цей замок. Пам’ятником химерної фантазії панської, символом гніту панів над тисячами простого люду стояв він на високій, порослій дубовим та грабовим лісом горі.

З балконів і вікон його відкривався широкий краєвид на околишні села, на поля, на яри, на ставки, на сині ліси й на потужну фортецю в Бродах.

На трьох терасах навколо замку стояли важкі гармати. Високі вали оточено було глибоченними ровами.

У саду, що розкинувся по горі, виглядали з гущавини легкі альтанки, чорніли химерні гроти, били гомінкі водограї, біліли чудові статуї роботи найкращих італійських майстрів.

Років чотири тому, коли одружився молодий Конецьпольський з Варварою, канцлерянкою Замойською, молодшою сестрою Гризельди, що була за князем Яремою, — часто відбувалися в Підгірцях бучні бенкети.

Але за останні роки, після того як молоде подружжя виїхало до Черкас і лише коли-не-коли навідувалося в Підгірці, тихо стало в розкішному замку.

«Тай добре, що тихо, — думала одна з колишніх покоївок пані Конецьпольської, Оксана, — добре, що тихо, що ось уже й осінь минула, й різдво, й водохреще… вже й весна недалеко… Весна… Чого це я її так чекаю? Чекала й торік… А його все нема й нема. Певно й не буде…»

Потужне сурмління Чийогось рога почулося коло замкової брами.

Оксана метнулася до вікна, але зараз же одійшла й сіла: той, про кого вона мріяла, не може засурмити в панський ріг, не може приїхати з таким почтом.

— А проте хто ж приїхав?

Дівчина глянула крізь вікно й пополотніла.

— Пан Чарнецький! Потвора з сірим страшним обличчям і зеленими очима…

Ці очі, цей погляд, цю тонку гадючу отруйну посмішку Оксана знала занадто добре.

Ще два роки тому, коли старий гетьман доживав свої останні дні, пан Чарнецький звернув на Оксану увагу…

— Ой, що б воно й було, якби не наша молода гетьманша!..

Оксана завжди згадувала про неї з великою вдячністю… Але тепер її вже нема… Що ж буде?..

Шитво випало з Оксаниних рук, — в уяві знов промайнули зелені очі Чарнецького. Навіть згадувати про цю гидотну потвору було для Оксани великою мукою.

— Ой, якби тоді та не молода гетьманша!..

У небіжчика гетьмана Конецьпольського було три дружини. Першої — Жолкєвської — Оксана зовсім не пам’ятала. Друга, Любомирська — поважна жінка, якось несподівано померла влітку 1645 року, ще зовсім недавно.

Гетьман, вже дуже старий, поховавши врочисто дружину, раптом зібрався до Кракова.

Всі дивувалися: чому саме до Кракова, а не в степи, на шляхи татарські або ген аж за гу щі Барські до берегів Дністра?

Адже не раз вирушав старий гетьман у ті дикі краї оглянути вартові загони, що стояли на кресах, розвіяти по широких степах свою тугу, помірятися силою з чамбулом татарським…

А ще дивніше було, коли повернув гетьман до Бродів. Веселий, помолоділий, того ж дня заходився він готувати зустріч молодій дочці воєводи познанського Софії, Опалинській, з якою щойно був одружився в Кракові.

Сумний, немовби посиротілий після смерті старої гетьманші замок умить одмінився: забігали, заметушилися сотні слуг, почали наново фарбувати й убирати просторі покої, сріблом, і золотом, і чистим глибоким склом коштовних венецьких свічад заблищали «ізби гостинні», призначені для учт і бенкетів; по стінах, по підлогах покоїв простелено пишні килими, гаптовані золотом червоні, сині, блакитні єдваби, а в кімнаті, де так ще недавно померла стара гетьманша, поставлено розкішну алькову з дорогоцінним китайкбвим наметом турецьким, що здобув його гетьман у самого баші під час Хотинської війни.

Небавом приїхала до замка й нова гетьманша.

Казали, що молодій уже років двадцять п’ять, коли не більше.

Але з літами не згасла, не потьмарилася її врода. Як і років тому п’ять, сліпучо прекрасна була ця жінка. Недарма казали про неї в Кракові, що то ангел святий зійшов на землю, щоб здивувати й ущасливити людство.

Оксані аж страшно стало, коли вона вперше побачила цю жінку: ця незвичайна краса не тільки чарувала й захоплювала, — водночас вона примушувала відчути щось нелюдське, щось потойбічне…

— Діабліца! — сказав старий патер Антоній, і слово те пошепки повторювано десятки, сотні разів.

— Діабліца! — казали старі вояки з генеральної військової канцелярії.— Діабліца, — шепотіли пани, панянки, шляхтичі й увесь численний двір коронного гетьмана.

І розбіглася, й зросла, й міцно засіла в серцях поголоска, що нова молода привернула до себе старого гетьмана чарами, що й краса її від нечистої сили, що гетьманша не ледаяка відьма, а страшна не відома ще досі потвора.

Оксана теж, як і всі, трохи боялася гетьманші, але щось їй підказувало, що ця жінка дуже нещасна, що вона не здатна чинити зле.

О тож Океані неначе камінь заліг на серці, коли все частіше, все голосніше згадувано по всьому замку нечисту силу, коли немовби важка хмара передчуття якогось страшного нещастя нависло над Бродами.

І справді, не минуло й двох місяців, як старий гетьман раптом заслаб і з невідомих причин усього лише через кілька днів помер…

Отоді-то й зустрілась Оксана вперше з Чарнецьким…

Сила-силенна панства, мало не ціла Польща, з’їхалася до Бродів.

Сто тисяч злотих витрачено зі скарбниці Конецьпольських на похорон.

На чолі кліра стали епіскопи луцький і волоський, монахів сто сорок, ксьондзів сто, попів та протопопів двадцять дев’ять.

Перед труною їхав вороним конем пан Коморовський — ротмістр, що дуже подібний був станом і лицем, а особливо бородою до змерлого гетьмана: він репрезентував небіжчика…

Був на ньому червоний саєтовий жупан з діамантовими петлицями, в руці тримав булаву, саджену коштовним камінням.

За ним шестеро коней у жалобних попонах везли труну. Обабіч повозу сорок слуг, трубачів та сурмачів тридцять, довбишів з бубнами шість.

За марами родина й гості значніші, — сенатори, посли від короля, від королеви й від королевого брата, військові, урядовці, почет.

Був серед цієї юрби й Стефан Чарнецький…

Тяжко б тоді довелося Оксані, якби молода вдова не погодилася відпровадити її до Підгорецького замка…

І ось уже чи не два роки Оксана в Пігорцях. Шиє й вишиває… Дуже подобається її робота дружині молодого Конецьпольського. Хоче вона забрала Оксану до Черкас. А поки що загадує їй усе нову й нову роботу: то гаптувати золотом дорогі саєти, то вишивати хустки, рушники, стрічки…

З раннього рана до пізньої ночі гнеться Оксана з а шитвом. Ніколи для се бе — завжди для панів…

І ще є в Оксани робота: ходити за хворими. Ще з того часу, як гоїла вона рани козакові, що порубаний був у сутичці з молодим Конецьпольським, — почали оповідати про Оксанйне вміння. Ліків вона знала небагато, але здатна була як слід перев’язати рану, загоїти якусь болячку, інколи навіть і зупинити кров. Цього було досить, щоб її вважали за лікарку.

Рідко хто в замку не думав, що ліки — це чари.

Але ні в кого не повертався язик назвати Оксану чарівницею. Дуже вже неподібна до чарівниці була вона зі своїм сумним обличчям, зі своєю скромно заплетеною темно-русою косою, з блакитними, трохи неначе здивованими очима, що в них помітно було приховану тугу.

Та й молилася вона гаряче й довго, немов черниця.

Правда, молилася не найсвєнтшому панові Христусу, не панському богові, а своєму — хлопському…

А все ж молилася.

І ніхто з численної замкової челяді й дрібної шляхти не насмілювався сказати про Оксану щось образливе…

Так воно якось пішло ще за життя старого гетьмана: батько Оксани — простий козак — чимсь дуже прислужився був Конецьпольському в поході проти татар. Оповідали, що врятував гетьмана від неминучої смерті, а сам загинув.

З того часу взяв Конецьпольський Оксану з старою бабою до замка. Баба скоро померла. Тяжко довелося Оксані. На щастя, старий гетьман не забував про неї запитувати, й тому ніхто не насмілювався образити або скривдити сироту.

Але тепер старий гетьман давно вже в сирій землі, немає й молодої гетьманші…

А Чарнецький же з'явився в Підгірцях недарма…

Кілька днів намагалась Оксана нікуди не виходити, щоб не навернутися йому на очі: не сидітиме ж він тут увесь час, має ж від’їхати…

Але Чарнецький чомусь зволікав. Казали, що він повертається до Чигирина з Варшави й що молодий Конецьпольський доручив йому навідатися до Підгірець, а головне — оглянути в Бродах великі майстерні, де виробляли єдваб.

Оксана ховалася… А проте непомітно стежила й знала, що цілими днями ходить по замку високий ошатний Чарнецький, а за ним наче тінь — клишоногий, низенький, з плюскнявим обличчям і масними вицвілими очима патер-єзуїт.

Яких тільки нема серед цих єзуїтів: є такі, що й найбільший магнат з ними не зрівняється, а не мало й таких, що, як оцей, скидаються скоріше на слуг чи лакеїв…

Ходять Чарнецький з патером, і придивляються до всього, й розмовляють про щось, густо пересипаючи мову латинськими висловами.

Ось і зараз зупинились вони у внутрішньому дворі, просто світлички, де працює Оксана, й про щось таємниче шепочуться. Патер увесь час показує на вікно.

Чого б тільки не дала Оксана, щоб почути їхню розмову!

— Ох, пане, она ж схизматка, — розсипається перед Чарнецьким патер, — проста брудна хлопка. Соztо tакіеgо u niej pan wizdi?[1]

Хмара пробігає сірим подзьобаним віспою обличчям Чарнецького. Зелені очі спалахують гнівом…

— А проте ладна хлопка, ой ладна! — захльобується патер слиною. — Якраз для пана!

— Пане ойче, часу небагато, — каже Чарнецький. — Чи все підготовлено?

— Ой, пане, пан сам знає, яке то вперте, яке невдячне те хлопське бидло. Треба ще злота, пане: кілька червінців. О, за кілька червінців тих хлопів можна купити разом з душею…

Дзвенить золото, патер облизується й дме на руки, немовби червінці печуться…

— Finis coronat opus! Кінець— ділу вінець! — урочисто проголошує патер. — Завтра вночі ми її викрадемо.

Чарнецький поволі рушає до ближчих дверей. За ним мов тінь, мов слуга, мов собака, — низенький слинявий патер…

— Оксано, Оксаночко! Ти зовсім не виходиш із хати. Ходім униз, у челядницьку, — кажуть, кобзар прийшов.

— Кобзар, Катрусю? — немов прокидаючись від сну, питає Оксана.

— Та ще який! Старий, сивий мов голуб а голос — чудовий…

— Ходім, сьогодні ж можна — неділя…

Кобзарі в Підгорецькому замку не бувають майже ніколи, — не пускають. Але цей якось упросився.

У великій темній з низькою стелею челядницькій повно народу. Тут і покоївки, й грубники, й гайдуки, й льокаї, й пахолки, й конюхи, й кухарі, й водовози, й швачки, й пральниці. Набилося стільки, що й дихати важко.

На широкій лаві — сивоусий кобзар з бандурою. Поруч з ним хлопець років тринадцяти. Він пильно роздивляється навкруги, немовби шукає когось серед присутніх.

Ось на хвилину зупинивсь поглядом на Оксані й наче почервонів трохи.

— Ні, рано ще такому молодому на дівчат задивлятись…

— Диви, яке ж то вродливе хлоп’я! — здивовано шепочуться покоївки.

— А яке худе та нужденне…

— А яка свита подрана…

— Дала, мовляв, карі очі, та не дала долі…

«А й справді, яке нещасне», — думає Оксана, зустрічає хлопцевий погляд і почуває, що хлопець дивиться на неї якимсь незвичайним поглядом.

Ось він витягує з-за пазухи хустину.

Ой, щось наче дуже знайома Оксані оця хустина…

Дуже знайома… Та ба, хіба мало однакових, ну зовсім однаковісіньких хустин

Але серце вже б ’ється тривожно, немовби щось передчуває.

А хлопець згорнув хустину й не ховає її.

Зрідка погляне то на Оксану, то знову на хустку й немовби похнюпиться.

Чогось тривожно, чогось хвилинами радісно й страшно Оксані.

А що як у хлопця справді та сама хустина, що вона її подарувала колись тому… козакові, якого жде ось уже другий рік?

А струни бандури бринять і рокочуть, а струни говорять про волю, про весну, про степ, про лиху сирітську долю, про очі дівочі, що в’януть в неволі, про те, як тяжко жити серед чужих людей…

І раптом відчиняються в челядницькій двері, чутно приглушений шепіт челяді…

Оксана бачить, що ввійшли пан Чарнецький з патером і теж слухають кобзаря.

Чарнецький аж їсть Оксану очима.

Дівчина червоніє й ще нижче схиляє голову…

— Ой, ладна хлопка, далібуг, ладна, — ледве шепоче Чернецькому патер.

А кобзар начебто вже втомився: нахилився до хлопця й щось шепоче:

— Максиме, це ж сам Чарнецький, матері його ковінька…

Хлопець підхоплюється й подає дідові води…

Знову бринять струни бандури. Знову лунає старечий міцний і врочистий голос. Тихо. Лише коли-не-коли чутно чиєсь зітхання.

Чарнецький ї патер уже пішли…

Може, їх і не було зовсім? Може, вони тільки страшний сон?.. М оже й замок, і люди в челядні теж сон? Ні, ні. Є й Чарнецький, і патер, і все страшне, мов примара, життя… Тільки десь далеко-далеко відійшло воно під рокіт бандури.

Ой, на Чорному морі, на білому камені

Ясненький сокіл жалібно квилить-проквиляє.

Смутно себе має —

На Чорнеє море спильна поглядає.

Що на Чорному морі недобре ся починає,

Що на небі усі зорі потьмарило —

Половину місяця за хмари вступило,

А із Низу буйний вітер повіває,

А по Чорному морю

Супротивна хвиля вставає.

Якорі зриває.

Чайки козацькі на три часті розриває.

Скільки разів чула Оксана думу про Олексія Поповича! А чому ж це тільки сьогодні так глибоко-глибоко западають у серце немудрі слова?.. Чому мов живе хвилює перед очима страшне, розбурхане море, кидає, б’є, заливає козацьку чайку, а над страшними хвилями — ще чорніші, ще страшніші примари хмар?

А дід уже співає про інше — про щось невимовно сумне й рідне.

І здається Оксані, що то не до струн бандури, що то до її серця ледве помітно торкаться дід рукою, що то не для всіх, а тільки для неї співає він свої пісні…

Їхав козак на війноньку,

Прощав свою дівчиноньку:

Прощай, дівчино зарученая,

Їду в чужу сторононьку…

Дай м’ні, дівчино, хустину —

Може, де в бої загину —

Темної ночі закриють очі,

В темну могилу зариють…

Ще ніколи не чула Оксана цієї пісні… Немовби навмисне склав її дід…

І раптом пекучий біль стискує дівчині серце: подарувала хустину, десь у диких степах загинув козак, і ось тепер дід переказує останній привіт від нього… Хіба ж не такий буде кінець пісні? Хіба ж не тому хлопець ізнов розгорнув хустину й пильно дивиться в вічі Оксані?..

Ледве стримується вона, щоб не заридати, а сльози, рясні мимоволі вже затуманюють зір…

А ж раптом голос немовби зраджує дідові; вже не сумно, вже зовсім бадьоро лунає пісня:

Дала дівчина хустину,

Кодак в боях не загинув

Степом татарським,

Шляхом Кучманським

Верне коня на Вкраїну:

«Коню мій коню — срібні стремена,

Швидше додому — жде наречена…».

Але що сталося?.. Чому не співає далі кобзар, чому він підвівся й поклав бандуру?..

3 хлопцем…

— Що сталося хлопцеві? — лунає тривожний гомін…

Хлопець лежить на долівці лицем униз, дід стривожено нахилився над ним.

— Нічого, нічого, — заспокоює дід, — це буває… Хворий він… трохи… Та ще от рана в нього на нозі.

— Та що сталося?

— Коли він захворів?

— Тихше, тихше, — шепоче дід, — дайте хустку — треба насамперед голову вкрити чимсь чорним.

Хлопець лежить на лаві.

Поволі всі виходять із хати.

Тільки Оксана з Катрею залишаються. Оксані треба оглянути хворого. Він лежить горілиць, обличчя йому зблідло, очі заплющені, а з-за розстебнутої на грудях сорочки видно ту саму хустку. Ту саму…

— Принеси, Катрусю, водй холодної…

— Оксана? Та сама? — шепоче немов, у нестямі хлопець і подає їй хустку.

Дідові очі блищать незвичайнйм вогнем.

— Тобі привітання від Богуна… Від Івана Федоровича, — пошепки каже дід.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка