Частина перша



Сторінка14/25
Дата конвертації29.04.2016
Розмір4.23 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25

21

Холодний вітерець подував зі сходу. Хмари на обрії ледве помітно зарожевіли.

Ще густіший, ще непроглядніший став туман над ставом, над річкою, над болотом, над польським табором.

Почало дніти. Вже певно й сонце встало, але за хмарами його не було видно. Все вище й вище почав уставати до неба ранковий туман.

Ось уже й табір ворожий подекуди почав випливати з імли.

Коло греблі Богун і його товариші напружено дивилися в далечінь.

Жодного руху в таборі. Жодного звуку. А здається, час би вже грати зорю, час би вже заворушитися й слугам, і жовнірам…

«Вони таки й справді щось таке затівають, — подумав Богун, — табір як мертвий…»

— А дивіться-но, хлопці, що там чорніє на пригорку?

— Якісь дві постаті…

— Дві чи одна?..

— Здається, дві. Ні, одна: друга десь зникла. О, тепер зникла й перша.

— А більше ніхто не бачить людей у таборі?

— Ні, ніхто.

— А он там, на горбку, сюди ближче до шляху?..

— Та то ж, здається, ті самі дві постаті.

— Чому ті самі?

— Та тому, що одна височенька, а друга немов хлоп’я, чи що…

— Що то вони, шапками махають?..

— Ні, то здалося…

— Диви, диви, як швидко побігли…

— Хлопець попереду, а той, другий, все відстає.

— Зникли?..

— Зникли. Там, певно, ярок.

— А в таборі, окрім них, неначе душі живої немає…

— Справді. Ані душі…

— Пане полковнику, то ж ті люди сюди біжать: дивіться — он вони вже на дорозі до греблі.

Богун придивився уважно.

— Справді, сюди. Тікають вони звідти, чи що? Але чому ж ніхто не женеться?

— Може б, вибігти їм назустріч?..

— Ще не час… Обережно, хлопці, може, якась засідка.

Людей, що біжать не зупиняючись, видно вже добре.

Обидва в однаковій одежі: певно, слуги одного пана.

— Агов, агов! — кричить він, і голос наче Богунові знайомий.

— Агов! — відповідає Богун і штовхає коня вперед.

Козаки мчать за ним.

Утікачі зупиняються й підкидають шапки вгору.

— Діду! Максиме! — кричить Богун.

За мить він уже на землі: цілується то з хлопцем, то з дідом. Від хвилювання-вони не можуть сказати й слова.

Сльози течуть по їхніх змарнілих обличчях. Не може втриматись від сліз і Богун.

— Втекли! — перемагаючи себе й ковтаючи сльози, каже дід…,

— Ляхи… втекли! — плаче й сміється хлопець.

— Як же вони вас не наздогнали?..

— Втекли… нікому… повтікали! — ридає дід.

— Хто повтікав?

— Ляхи… Всі чисто…

— Як? Увесь табір?

— Увесь… усі чисто…

— Діду, що з вами?.. Максиме, дід, певно, захворів?..

— Га-га-га!.. Ні, матері його ковінька, там таки справді можна було з глузду зсунутися… Тільки ні, бог милував. Всі чисто повтікали ляхи. В таборі ані душі живої… Ми хотіли прибігти раніше. Боялися…

Якийсь, час усі стояли мов приголомшені.

— Слава богу! — сказав один з козаків і зняв шапку.

— Слава богу… Слава богу… — промовили всі присутні.

— Та невже ж таки всі як один повтікали? — запитав хтось із козаків.

— Усі.

— І Ярема, і Конецьпольський, і Лящ?



— Усі…

— Ну, а табір же як?.. А вози?.. А гармати?..

— Все покидали!..

— Ой, і добра ж там, певно, пане полковнику!.. От би зараз туди проскочити…

Богун нахмурився.

— В жодному разі! Всі — негайно до полку. Чекати мого наказу.

— А нам, — звернувся він до діда й Максима, — треба чимдуж до гетьмана.

— А про головне й забули! — раптом сказав дід, коли вже переїхали греблю й узяли для втікачів коней, щоб їхати до Хмельницького. — Ми ж Сиворакшу бачили… У Конецьпольського…

Богун аж коня зупинив. Першою його думкою було зараз летіти до свого полку й помчати з ним полякам навздогін.

Але це було б порушення дисципліни.

«Чим би я кращий був од тих козаків, що просилися негайно ж до табору на грабунок?» — стримав себе Богун і чимдуж погнав коня до Хмельницького.

Від дозорів, що стояли недалеко польського табору, гетьман уже знав, що поляки готують якусь несподіванку.

Своїм звичаєм він сподівався всього найгіршого.

Отже, коли Богун, веселий, жвавий, з юнацьким вогнем в очах, прибіг і сказав, що поляки тікають, гетьман йому не повірив.

Тільки Максим і дід — може, не так їхні слова, як вигляд — остаточно переконали гетьмана…

Звістка про втечу блискавкою облетіла ввесь табір.

Ще до наказу гетьманського почали шикуватися полки.

Частина козацького війська, що складалася з покозаченого поспільства, безладними юрбами, незважаючи ні на що, ринула до польського табору…

— До пана гетьмана!.. Всю старшину просять до пана гетьмана, — почувся дзвінкий голос джури.

— А де гетьман? — спитав Богун.

— Недалечко тут: он за тим ярком — у наметі князя Заславського.

Богун, загадавши Приндякові, щоб розпитував, де дід Панас і Максим, торкнув коня.

В розкішн'м наметі князя Заславського Хмельницький чекав старшину. Він сидів край столу й потроху потягував мед із високого золотого келиха.

Вже смеркалося, й на широкім столі горіло п’ять пар свічок у срібних важких свічниках.

Тут же, на столі, лежала й позлотиста велика булава князя Заславського, саджена ясписами й туркусами.

— Дивись! — весело-зворушено крикнув Хмельницький, привітавшися з Богуном. — Це мені подарунок: якийсь козак приніс. А який — і не знаю: передав булаву джурі, а сам скоріше назад: «Боюсь, каже, щоб там горілки без мене не випили…» А онде, глянь, шолом і лати з чистого срібла литі…

— Пане гетьмане, там карету привезли, оту, що ви казали, — підійшов джура.

— Ага, зараз!.. Ой, кажуть, цікава карета!.. Наливай, пий: я зараз.

Гетьман осушив келиха й вийшов.1

Богун випив і собі меду й почав був роздивлятися навкруги, аж раптом десь близько, певно за килимом, у другій частині намету почувся голос Самійла Зорки:

— То це вже який віз?

Хтось відповів:

— Це з тих, що на Чигирин?.. Шістнадцятий.

— Ну, кажи, що там було?

Богун одгорнув завісу й побачив Зорку, що сидів за маленьким столиком над паперами й каламарем. Коло Зорки стояв Стецько, джура Хмельницького.

Зорка поздоровкався; з Богуном і зараз же знову почав писати, промовляючи стиха за джурою та інколи облизуючи язиком верхню губу:

— Кун-туш оксамитний нестрижений, червоний, таким же отласом підбитий, з золотими петлицями. Опанча кармазинова з золотими потребами й великими ґудзиками, теж золотими. Опанча табинова зелена, таким же отласом підшита… Кунтуш табиновий блакитний з золотими петличками, отласом підшитий. Кунтуш амарантовий…

— Чекай!.. Кунтуш амарантовий, здається, вже був, — підвів голову Зорка.

— Ну, що ж, то це, певно, другий… Пиши, пане писарю, а то не встигнемо до наради…

— Ну, кажи…

Богун, щоб не перешкоджати, сів у кутку на ослоні й витягнув люльку.

Думати ні про що не хотілося…

— Жу-пан, — тягнули далі джура й Зорка, — кармазиновий саєтовий, цеглистий саєтовий. Фаландиш блакитний на вбрання… Шапок соболевих оксамитних — дві… Ніж турецький. Шабля гусарська. Кульбака оксамитна кармазинова в сірій оправі… Кульбака подорожня з пістолями… Мисюрка… Кубок срібний… Сукні для челяді різні… Каблучок три золотих… Мушкетів Два… Мушкет угорський… Пороху два камені… Книжок чотири. Пуздро з талярами й червінцями…

«Ого! — подумав Богун. — А це ж тільки в одного шляхтича взято…»

— Пане полковнику, там вас якийсь хлопець питає,— підійшов до Богуна гетьманський джура.

— А поклич-но його сюди.

Увійшов Максим.

— От і добре, — сказав Богун. — Тебе Приндяк прислав?.. Я хотів, щоб… як тільки повернеться з погоні Немира…

— Вже повернувся, — схвильовано перепинив Максим. — Полонених душ двадцять… Сиворакшу спіймали теж…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ


…з Чигирину

По всій славній Україні

Заревли великі дзвони,

Щоб сідлали хлопці коні.

Щоб мечі-шаблі гострили.

Щоб вбирались на весілля

На веселе погуляння,

На криваве залицяння…

Т. Шевченко


1


Почувши, що Сиворакшу спіймано, Богун тої ж хвилини побіг його допитувати.

Нестримна радість і надія на близьку зустріч з Оксаною опанували його.

Спершу Богун навіть забув, що його кликав Хмельницький, і вже тільки дорогою, згадавши на мить про нараду, з досадою махнув рукою:

— Почекають…

Богунові здавалося, що він дуже швидко довідається від Сиворакші про все й зможе негайно ж повернутися до гетьмана.

Але він помилився. Сиворакшу було поранено в голову, хоч, правда, й не тяжко. Він крутився й кривився від удаваного чи справжнього болю й довго давав дуже неясні відповіді.

Лише після того, як терпець Богунові вже зовсім увірвався й Максим з Приндяком розпалили багаття, щоб поставити Сиворакшу «погрітися», — він не витримав і почав розповідати докладно.

Але втішного розповів мало: Оксана в княгині Гризельди за покоївку. Здається, здорова. Певно, сама не схотіла лишитися в Лубнах. Востаннє бачив Сиворакша Оксану після того, як Ярема перейшов був Дніпро й відправив княгиню з фрауцимером і тяжарами до Варшави.

Де тепер княгиня — невідомо. Казали, що у Варшаві, але можливо, що й у Замості. Сиворакша чув про це випадково, бо з Яремою був недовго й при першій же нагоді перейшов до Конецьпольського, свого давнього пана' й добродія.

Отже, надії Богунові не справдилися: негайно ж допомогти Оксані не було жодної змоги…

Тільки щасливий кінець війни зміг би її врятувати…

Але несподівана втеча й цілковите розпорошення польського війська під Пилявою — це ще не була остаточна перемога козацтва.

Богун це знав краще від кого іншого. Він був переконаний, що є тільки один спосіб не затягнути війни: йти в наступ і якнайшвидше кінчати ляхів.

Але гетьман був іншої думки.

Якусь таємничу владу над військом мав цей чоловік.

Нікого так не любили й ні на кого часами так не лютували, як на Хмельницького. Здавалось хвилинами, що не кріпко держить він у руках булаву гетьманську, що значно більшу владу над масою мають Кривоніс, Чорнота, Гладкий та Богун. Але це тільки здавалося.

Поміркований, обачний, нахильний вирішувати справи не силою зброї, а хитрістю, листуванням, трактатами, Хмельницький в рішучі хвилини показував неабияку силу волі.

Він передбачав те, що інколи навіть і не снилося його товаришам: він завжди добре знав, що робилося у Варшаві, в Москві, в Цареграді, бо піклувався не тільки про силу й боєспроможність козацького війська, не тільки про його харчування, амуніцію, зброю, а й про те, щоб не вдарили на козаків з тилу чи то цар московський, чи то гетьман литовський, чи то князь семигородський…

Він любив гуляти й пиячити з голотою, він, як ніхто інший з козацької старшини, тримав себе рівнею з простими козаками, і то, здавалося, цілком щиро.

Але за пияцтвом, що інколи переходило всі межі, він ніколи не забував справ громадських.

Він піклувався про найдрібніші дрібниці, прагнув усе знати, все зважити.

Він нікому не довірявся цілком і бачив іноді підступи там, де їх не було.

Але зате завжди був готовий дати відсіч чи то справжнім ворогам своїм, чи то, таким, як Кривоніс і Богун, у щирості яких сумніву в гетьмана не було.

Як не насідали на нього Богун, Кривоніс, Чорнота, Кричевський — він уперто стояв на своєму:

— Військо стомлене, спілка з татарами поки що не тривка, і Москва, й Литва, й Австрія, і Франція можуть несподівано дати ляхам допомогу. Одне — виганяти панів з України, зовсім друге — битися з поляками в їхній отчизні…

— Шкода говорити много! — закінчував він рішуче. — Шкода говорити, дочекаємось вибору короля, забезпечимо трактатами з ним непідлеглість і волю всього народу козако-руського, станемо самі порядкувати в своїй хаті — тоді видно буде…

Богун пробував заперечувати:

— Що з того короля, коли ми панів не приборкаємо?

На що вже був король Владислав, а й той проти панів не міг здержати…

А Кривоніс додавав роздратовано й ущіпливо:

— Ой Богдане, Богдане! Оглядаєшся ти й на передні, й на задні…НЗанадто Яке оглядаєшся. Ти, як той лис, що впав був у яму та мав сто думок, як з неї вийти, але так і не вибрав найкращої. Гляди, щоб і тобі того не було.

Але Хмельницького це не переконувало.

Богун був певен, що з цих трактатів нічого доброго не вийде: хоч який був би король, а пани не зречуться своїх маєтностей на Україні. Пани завжди будуть Панами.

— То що ж? Знов підемо в лядське ярмо? — не раз казав він товаришам. — Знову пустимо до себе в господу ясновельможних?..

Але, диана річ, мало було таких, що розуміли, на що натякав Богун. Більшість тільки всміхалися:

— Ні, вже тепер зась! Підпишемо з королем трактат. Тільки він і буде над нами… А панів геть к бісовій матері: всюди запровадимо козацьке урядування.

— Так-то й погодяться з цим пани та магнати! — пробував заперечувати Богун. — Один Ярема…

— Е, що там Ярема!.. Після Пиляви та Львова навіть Ярема не насмілиться проти козаків…

Богун знав, що такі думки навмисне поширює старшина, в якої на думці тільки свої права й привілеї. Він пробував говорити з простими козаками, з покозаченим поспільством. Але й серед них панувало переконання, що, власне, з панами вже скінчено й що після останніх козацьких перемог залишається тільки оформити здобутки народного повстання: підписати з королем трактат і запровадити по всій Україні козацький лад — без холопа й без пана.

Тільки Нечай і Кривоніс були тої ж думки, що й Богун. Але що вони могли зробити проти переважної більшості старшини?..

2

Був кінець березня 1649 року.

Вже давно смеркалося.

Тимко тільки що заснув, і Богун сидів коло нього тихо: нехай успиться як слід.

Невесело було Богунові. Тільки що розповідав він Тимкові про втечу ляхів з-під Пиляви, про облогу Львова й Замостя, про врочистий в’їзд Хмельницького в Київ…

Розповідав і знову переживав ці події — такі недавні й разом такі далекі…

Богун устав обережно, щоб не розбудити Тимка. Пройшовсь по кімнаті й сів край столу, схиливши голову на руки.

— І чого той Нечай не їде? Здається, давно б уже час…

Нечай був уже тижнів зо два в Переяславі, у гетьмана.

Там ішли нескінченні наради з королівською комісією.

І все ще, здається, не підписано ніякої умови.

А тут, на пограниччі, у Вінниці й на Брацлавщині, де стояв полк Нечаєвий, уже знову заносилося на війну.

Тижнів три тому поляки несподівано захопили Бар.

Дехто з панів навіть уже пробував повернутися до своїх маєтків і почати слідство над підданими, що покозачилися…

Треба було якнайрішучіше дати полякам відсіч, але не годилося робити цього без дозволу гетьмана.

Отож Нечай і поїхав у цій справі,

«А що коли гетьман не дасть допомоги? — думав далі Богун. — Що коли обкрутили його там ляхи з старшиною? Воювати проти панів з самим тільки своїм та Нечаєвим полком? Записувати в козаки всіх, хто захоче?.. А хоч би й так! — раптом майнула думка. — Хіба довго з п’яти тисяч зробити п’ятдесят?.. У поспільства настрій чудовий… Перше, кажуть, язики людські назад обернуться, ніж ляхи над нами знов пануватимуть…»

Тимко заворушився й почав щось лопотіти крізь сон.

«Воює… і вночі воює,— посміхнувся Богун. — Скоро вже зовсім козаком стане… й про Оксану вже не питатиме…»

Богун похнюпився:

«Де-то вона зараз?.. Чи пам’ятає, чи згадує про мене й Тимка? Чи, може, вже підкорилася долі — думає й вік звікувати покоївкою?.. Ну, не з таких… А все ж таки ось уже скільки часу минуло… Гадає, певно, що міг уже якось її розшукати, подати звістку…

А хіба ж не міг? — заворушилося сумління. — Ще після Пиляви міг когось відрядити на розшук… А бо навіть і сам поїхати… Якби ж знаття, Що з війною так повернеться, то може б і зміг… А після Замостя вже ніяк не можна було: хто б тоді залишився тут охороняти кордони? Кому було ставати на пограниччі, як не полкам Подільському та Брацлавському?..

Ну, а відрядити?.. Відрядити когось можна було. Хоч, справді, гаразд і поміркувати про це як слід не було часу… Але тепер?.. Безпремінно когось відрядити… Негайно ж, — рішуче підвівся Богун. — Чи сплять уже Максим з дідом Пана сом?.. Піти порадитись…»

Богун узяв шапку й вийшов до стайні, де мали звичку спати дід з хлопцем і Приндяком.

Там ще не спали: почулося, як зареготали Семен і Максим. Потім, певно продовжуючи оповідати, заговорив дід:

— Ну, от. Приїхав ото пан, — почув Богун, підійшовши ближче, — зібралась громада… Почав пан скаржитися: любив я, каже, свої підданих, піклувався про добробут їхній, ну, звичайно, й про свій… То правда, каже, що й курочку, й гусочку, й волика, каже, інколи вимагав… Хіба ж, каже, без того можна?.. Але, каже, в мене не так, як у інших панів: і чиншики, каже, менші, й одробіточок легший…

— Ну, а громада ж що? — запитав Приндяк.

— Та ти почекай! Громада, звичайно, слухає… І що ж, каже пан, мав я за це від вас нагороду?.. Будиночок, каже, мій спалено, скрині, каже, з шатами й сріблом поодбивано, шкатулку, каже, з пинезьми й паперами посічено, а пинезі розшарпано. Не вірю, каже, щоб усе те мої вірні піддані вробили. То, каже, певно, здрайці якісь моє добро так пожакували…

— Здрайці?.. Так і каже?..

— Та ти почекай! На все, каже, воля пана Христуса й пані матки боскої… Я, каже, навіть на здрайців тих зла не маю… Замирилися, каже, король з гетьманом — треба й нам з вами миритися…

— Ого!..

— Я, каже, з вамй не судитимуся: тільки, каже, добро моє поверніть… Та на здрайців викажіть…

— Невже так і каже? — не втерпів і вмішався Богун.

— Атож!


— Ну, а громада ж що?

— Та що… Зареготалися йому в вічі та й кажуть: коли хочеш, кажуть, пане наш любий, — приставай, кажуть, до нас у козаки. Ори, кажуть, сій і коси так, як ми… А курочок, кажуть, гусочок чи, боронь боже, воликів — тепер уже зась…

— Ну, а він?

— Не сподобалося йому дуже. Я, каже, не хлоп який, щоб руки свої білі бруднити працею… Хіба, каже, на тому король з гетьманом замирилися?..

— Та де це було? — запитав Богун.

Але не встиг ще дід Панас відповісти, як хтось нетерпляче застукав у ворота.

— Іване, не спиш? — почувся веселий голос.

Це був Нечай…

— Ну, здоров, здоров, Іване, — говорив Нечай, злізаючи з коня й передаючи поводи Максимові.— Як ся маєш, як ляхи?..

— Та що… з ляхами ввесь час зачіпки… Як гетьман?..

— Нічого. Вітав тебе. Зараз усе розкажу. Тільки спершу дай чим горло промочити: я до тебе просто з дороги.

Нагинаючись у дверях, Нечай увійшов і скинув кирею.

В хаті він здавався ще вищий, ще огрядніший: як поведе плечима, як закине назад голову, так і здається, що вдариться об сволок.

— Воно, по правді сказати, й повечерялося б, — сказав Нечай, сідаючи до столу. — Старі твої сплять?..

— Ні, не сплять, — привітно обізвалася баба Ївга. — Хіба ж можна спати, коли Нечай приїхав?.. Буде зараз і вечеря, й вина вцідимо

— Спасибі, бабусю… А Тимка, може б, у друге місце кудись перенести? Не люблю розмовляти стиха.

— Гаразд, — відповів Богун і поніс обережно Тимка в другу кімнату.

Тим часом баба поклала на стіл великий пшеничний хліб, поставила пузатий горщйк із борщем та смажену рибу в срібних полумисках.

Дід Панас приніс високий, теж срібний з золотом глечик і кілька чималих кубків.

Нечай вибрав собі найбільший, з химерно вирізьбленою покришкою, одв’язав од пояса дерев’яну ложку в металевій оправі й хотів був уже взятися до борщу, але побачивши, що до хати знову увійшла баба Ївга з якоюсь печенею, встав і перехрестився на ікони.

Їв Нечай не хапаючись, але дуже швидко: навіть Богун, що нетерпляче чекав новин, і той незчувся, як він уже впорався з борщем і взявся до риби.

— А в тебе, Йване, я бачу, теж лядський посуд, — сказав Нечай, підсуваючи до себе полумисок і витягуючи з нього просто рукою чималий шматок ляща.

— Поназносили козаки цілу полицю…

— Не подобаються мені ці полумиски: ковтнув двічі — вже й дно видно.

Справді, Нечай миттю спорожнив полумисок і підсунув до себе другий.

— А от кубок оцей — чудовий… Що це на ньому ви різьблено?.. Коні не коні…

— Верблюди, — сказав Богун.

— Ні, я не про тих, що з горбами, а ось, бачиш, яке довгошиє під деревом?..

— Та я гаразд і не додивлявся, — нетерпляче сказав Богун. — Коли вже наївся, кажи, що там у гетьмана.

Нечай повагом обтер гласні руки об поли саєтового жупана й хитро підморгнув:

— У гетьмана все гаразд.

Богун підсунувся ближче.

Увійшли в хату й дід Панас з Максимом, і баба Ївга.

Нечай хильнув з кубка, обтер рукавом губи й додав:

— Умову підписано.

— Яку? — стримано запитав Богун.

— Лядську…

— А війна?..

— Війна буде.

— А гетьман?

— Війни без гетьмана не буває…

— Та ти не глузуй! — трохи розсердився Богун. — Кажи все докладно. Коли умова — то мир, коли ні — то війна. Я так розумію…

— Га-га-га!.. І я так розумів спершу… А тепер добрі люди навчили…

— Та кажи вже, кажи, яка там умова?..

— Поки що мир до зелених свят. Потім — знову комісія: споряджати'реєстри. Військам коронним не переходити від Поділля за Кам’янець, від Волині — за Горинь, від Литви — за Прип’ять…

— А — Бар? А інші землі козако-руські?..

— А ти попитай у гетьмана: він підписував… Та не хвил^ойся так: це ж тимчасово… Яремі коронним гетьманом не бути. Ну, і ще там…

— Що ще?..

— Гетьманові мають видати Чаплинського. Тоді ж, після зелених свят, гетьман випустить бранців…

— І Чарнецького? — спитав Максим.

— Авжеж. А тобі що до нього?

Максим почервонів і не відповідав.

Богун дивувався все більше:

— А давно хіба він казав: «Хлопам орати, козакам воювати…»?

— Гай-гай! Дуже давно!.. Ти слухай, як він з ляхами поводиться. Прийшли ото вони чи не вдесяте до нього. Кисіль медоточивий ото знов почав умовляти. А він, правда, з похмілля був, — як не кинеться з лавки, як не вдарить ногою об землю, як не закричить: «Годі вже, годі! Шкода говорити! Йдіть собі тепер: я угорського посла виправляю!.. Нічого з вашої комісії не буде!.. Війна, війна мусить бути!.. Ех, і виверну ж я вас, ляхи, догори ногами!»

— Так і сказав?..

— Так і сказав, дай йому бог здоров’я… А полковники в регіт. А ксьондз там з комісією один — не стерпір, засичав щось, як гадюка… А Вешняк почув та до нього!.. Ледве гетьман одборонив: «Тихо, каже, вгамуйся, це ж таки духовна особа…»

— А Вешняк?..

— Всі вони, каже, духовні, — сучі сини: й попи, й ксьондзи!

— А угорський посол справді був?.. — запитав дід Панас.

— Був і угорський, був і московський, і молдавський був, і мунтянський, і навіть турецький!.. Тільки от з Литвою щось не гаразд…

— А що?..

— Дуже вже насіда на поспільство Радзівілл. У Литві ж залили панам сала за шкуру чи не краще, ніж тут!.. Ну, то Радзізілл бачить, що козаки начебто втихомирилися, — от він і завзявся приборкати поспільство: захопив Мозир, Бобруйськ… Тяжко там довелося нашим… Богдан просто не знає, що з Радзівіллом робити: коли тут із короною війна, треба, щоб там, з боку князівства Литовського якось себе забезпечити… Бо коли тут заваримо кашу, а Радзівілл несподівано вдарить на Київ — може й не здержимо…

— Ну, а Москва? Невже ж у неї нема якоїсь зачіпки Литву зв’язати? — спитав по хвилевім мовчанні Богун.

— Отож-то й біда, що від Москви ще й досі нічого певного… Якби Туреччина не обіцяла нам татарської допомоги — може б і зовсім не так гетьман з ляхами поводився…

— Оце, здається, й усе, — : сказав Нечай і налив вина в порожній уже кубок.

— Ну, а про віру нашу грецьку невже не було нічого?.. — спитала баба Ївга.

— Як не було? Та йцо ми, бусурмени якісь, чи що?.. Унію, скасувати — раз, митрополитові місце в сенаті — два, воєвода й каштелян київський мають бути лише грецької віри — три, єзуїтам у воєводстві київськім не мешкати — чотири…

Баба Ївга перехрестилася.

— А з реєстром же як? — запитав Богун. — Плутаєш ти щось! Казав би вже зразу. Це тобі не з дівчатами жартувати!..

Нечай споважнів:

— А чого б і не пожартувати, коли весело?.. Ти от хвилюєшся, перебиваєш, не даєш слова сказати… А я й сам не знаю, чому не кажу зразу про те, що найважніше… Ти от про реєстр запитав… А тут-то якраз саме й притичина. Допитувалися ляхи в гетьмана — чи не можна, мовляв, щоб не дванадцять' тисяч у реєстрі, а менше? А він їм… — Тут Нечай несподівано встав і випростався на весь свій зріст. — А він їм: «Чого ви, каже, до мене присікалися, — скільки та скільки?.. Скільки схочу — стільки й буде!.. Сто — то й сто тисяч, двісті — то й двісті!» — Якби Богунові сказали, що гетьман уступив у бусурменську віру, то він здивувався б менше, ніж тепер, почувши цю новину: «Як? Гетьман, що радий був замиритися на дванадцяти тисячах, гетьман, від якого можна було чекати найганебніших поступок панству, вимагає тепер козацьких прав ледве не для всієї людності? Шуткує Нечай, чи що?».

— Та як же це так? До чого ж тоді в чорта й комісія? П’яний він був, чи що?..

— Авжеж п’яний… Він, кажуть, після Києва ввесь час п’яний: від урочистої зустрічі, від розмов з патріархом, з попами, з ученими, з міщанами київськими сп’янів!.. Та як же сп’янів, якби ти бачив! «Лихий, каже, я. малий чоловік, але мені-то бог дав, що я єсмь єдиновладце'м і самодержцем руським!..» Розумієш, якого їм закрутив?

«Черні, каже, не відступлю, бо то права рука наша!..»

— Отож-то й біда, — зауважив Богун. — Гетьман ніколи на свої козацькі сили не покладається… А татари… їм тільки ясир потрібний… Ой, небезпечно пускати їх у нашу землю!.. Минулого року обловилися вони й під Корсунем, і під Пилявою, й підо Львовом, та й то, кажуть, подекуди наших людей у ясир брали, в умова з татарами: Простих людей аж по Віслу не забирати й ще, оди їм не чинити…

— Умова! Тільки тоді й додержуватиме татарва умови, коли бачитиме, що ми й по руках, які&о буде треба, дамо! — сказав Богуй.

Нечай глибоко замислився.

— Знаєш що? — раптом промовив він. — Хай ось тільки упораємося з ляхами… А тоді такого чосу татарві завдамо!..

— А задамо! — повеселішав Богун. — Головне, щоб гетьман не крутив та не оглядався на старшину… Щоб сміліший, рішучіший був. Такий, як тепер з ляхами… «Виверну догори ногами…» Оце по-коз^цьки! Оце добре… Так, кажеш, і сказав?..

— Так і сказав…

— От би здивувався Кривоніс, коли б живий був,

Усі посмутніли. Нагла смерть Кривоносова під час відступу з-під Замостя ще у всіх була в пам’яті.

— Хто-хто, а він би перший за здоров’я гетьмана випив, — промовив Нечай і почав наливати вина в келихи. — Вип’ємо ж і ми…

Випили й за Хмельницького, й за військо козацьке, й за все поспільство.

Нечай ставав усе веселіший. Його дотепи так і сипалися. Він без упину розповідав, як знущалися козаки й посполиті з послів польських, як грабували їхні вози, як ледве не витягли з карети старого воєводу Киселя, як у

Києві пани ховаються по монастирях, а міщани розшукують їх і там і тягнуть у Дніпро топити…

Вже й другі, й треті півні проспівали, а нікому ще не хотілося спати.

— Ну, годі! — нарешті підвівся Нечай. — Треба їхати.

— Що?.. А спочивати хіба не будеш?..

— А що я, дрова рубав?.. До Брацлава ж тут недалечко…

Коли він поїхав і всі вже клалися спати, Максим не вдержався й спитав у діда:

— Невже знов війна?..

— Авжеж, — відповів той, — гнівні люди на ляхів., Ой як гнівні!.. А козацтво ніколи ще з такою охотою не збиралося воювати…


1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка