Частина перша



Сторінка1/25
Дата конвертації29.04.2016
Розмір4.23 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


ІСТОРИЧНИЙ РОМАН З ЧАСІВ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ
ЧАСТИНА ПЕРША


Шляхта живе як у раю, а селяни — як у чистилищі. А як ще селянам трапиться попасти в неволю лихому панові — іхне становище гірше віл галерних невільників. Ця неволя багатьох інших амушув до втечі, а найвідважніші йдуть до запорожців.

Cuillaume de Beauplan


Ой у Лубнах крутоярих, у високім замку

Сидить пишний князь Ярема на тесовім ганку.

Насупився князь Ярема: все листи читав.

«Враже хлопство… Хамське кодло», — раз по раз гукав

Позаймали волоцюги

Всі провалля і яруги.

Де могили, де прикмети.

Там чатують їх бекети.

На кониках вигравають,

Шабельками повертають —

Хмельницькою виглядають…

Під страшну негоду

Через Жовту Воду

Не знайшли пани броду.

П. Куліш


1


Року 1590-го за молодого короля польського Зигмунда Вази одержав князь Олександер Вишневецький з королівської ласки «пустелю ріки Сули по тому боці Дніпра», де князі Вишневецькі з давніх-давен володіли величезними просторами.

Тоді ж саме й князь Микола Рожинський «на підставі конституції сеймової» став паном «пустельних урочищ над річками Сквирою, Раставицею й Кам’яницею аж до меж Паволочі».

Року 1609-го пан Валентій Олександер Калиновський одержав у подарунок від короля «певну пустелю Гумань», що в дійсності займала щось чи не тридцять миль землі української.

З цього часу з надзвичайною швидкістю, з гарячковим нестримним поспіхом захоплювали польські магнати безмежно широкі, мало залюднені, казково прекрасні землі на кресах Дикого Поля.

Людові, що жив споконвіку на цих вільних землях, обіцяли пани цілковиту волю від всяких данин та обов’язків.

Усім, хто жив або приходив селитися на панських займанщинах, надавали магнати великих пільг, будували села, містечка й замки для оборони від татарського нападу.

Протягом дуже недовгого часу на пустельних просторах за Києвом, Брацлавом і Баром зароїлися численні оселі…

Ще зовсім недавно хвилювало тут море буйних степових трав, паслися табуни диких коней, гасали стрункі сарни й меткі сайгаки, брехали в яругах червоні лисиці, в гаях та чагарниках було повно всякого звіра й птаства, в річках і озерах аж кипіло од риби.

Але все більші й більші шматки Дикого Поля одвойовувала людина.

Щороку ширше й далі на південь чорніла під ралом жирна родюча земля, все далі й далі розливалися зелені хвилі буйного, високого жита.

Хоч небезпечно було в цих краях від хижих татар, хоч треба було тут орудувати однаково добре й ралом і гострим мечем, хоч не минало й року, щоб не гнали чамбули татарські в полон сотень і тисяч українського люду, — про те все більшими й більшими юрбами сходився люд в ці краї шукати щасливої долі…

Магнати раділи. Пожадливо підраховуючи майбутні прибутки, вони чекали, поки осяде люд, поки збагатіє від рільництва, бджільництва, скотарства, — поки казково родюча земля сторицею заплатить «нікчемним хлопам» за їхню брудну «хлопську» працю.

А через деякий час, коли у хлопів було вже що взяти, коли багато хто з бундючних магнатів нараховував уже в своїх маєтностях десятки тисяч простого люду, коли завертілися й загули кола тисяч млинів, перемелюючи тисячі тисяч пудів золотої пшениці, — почало панство вигадувати все нові й нові податки: і з диму, й з млинового кола, й десятину, й ставщину, й очкове, й рогате, й сухомельщину, й поволовщину й таке інше.

І застогнав під панським ярмом колись вільний люд, і вибухнули криваві повстання, й розлилися по всій країні люті хвилі пожеж, і піднялися до неба стовпи чорного диму — над містечками, над містами, над панськими замками…

Але не встояли проти регулярного польського війська розпорошені загони повстанців: вибито до ноги найсміливіших, замордовано на палях, на шибеницях, порубано й спалено ватажків козацьких, і приневолений був народ скоритися можновладним, панам.

Минали роки… Знов і знов спалахували народні повстання, але кінець кінцем переможцями ввесь час залишалися пани.

По всій Україні розташоване було військо Речі Посполитої польської. Пильно й ретельно стерегли магнати своє добро.

А стерегти таки справді було що: вже року 1620-го князі Острозькі, Заславські, Потоцькі, Конецьпольські,

Вишневецькі та інші володіли величезними, незліченними скарбами.

У самого тільки князя Януша Острозького було: «Міст і містечок вісімдесят, сіл дві тисячі сімсот шістдесят, червоних злотих шістсот тисяч, талярів твердих чотириста тисяч, монети різної двадцять дев’ять мільйонів, ламаного срібла тридцять, діжок, цугів та ридванів п’ятдесят, коней верхових сімсот, кобил маток чотириста, бидла й овець — без ліку…»

Не останній — коли не перший — магнат був і князь Ієремія Вишневецький, що року 1619-го одержав у спадщину всі добра батька свого Михайла, а трохи пізніше без жодної на те ухвали польського сейму зробився владарем «п’ятдесяти містечок на широких пустелях за Переяславом».

По ріках Сулі, Удаю, Сліпороду, Солониці й далі — ген аж до кордонів Московії — простяглася займанщина Вишневецьких.

Близько тридцяти п’яти тисяч господарств платили податок князеві. Чотириста двадцять три кола млинових мололи збіжжя на Вишневеччині, і з кожного кола одержував князь Ярема по два червоних злотих щорічно…

А скільки ж то було тут пасік, майданів до здобування селітри, поташевих буд, бобрових гонів… Скільки було смолярів, дігтярів, бортників, будників, чабанів, рибалок у цих землях!..

І всі вони повинні були платити данину князеві.

І Задніпрянщиною далеко ще не обмежувалися Яремині володіння: на правому боці Дніпра — у воєводствах

Волинському, Руському, Сандомирському — Вишневецьким належав широкий пас земель від берегів Дніпра аж до Кракова.

У розкішних замках Яреминих — у Білому Камені, у Вишневці, в Збаражі, в Лубнах — були тисячі слуг, сотні збіднілої, колись-то бундючної шляхти, що служила князеві, немов тому королеві.

Мав Ярема і власне військо — щось близько п’яти тисяч жовніра різної зброї: були тут і полк піхоти німецької, й полк панцирний, і власна армата.

Войовничий був князь Ярема. Ходив він і на татар, і на москалів, що прозвали його Палієм, а найбільше на козаків-повстанців…

Не завжди щастило йому в походах, але за впертість свою, за люту жорстокість мав він славу найкращого войовника в Польщі.

Отож коли року 1646-го помер старий гетьман великий коронний Станіслав Конецьпольський, — багато хто сподівався, що король Владислав Четвертий віддасть булаву гетьманську Яремі.

Сподівався цього й сам Ярема. І коли король завітав був до замка Яреминого в Білому Камені, недалеко Львова, — зустрінуто його з не чуваною досі пишнотою. Бито з гармат на честь короля та його дружини, Марії-Людвіги… Кілька днів одбувались бучні бенкети… А на прощання подарував королеві Ярема коня, якому й ціни не було, золоту збрую, саджену самоцвітами, булаву й шаблю в такій же коштовній оправі.

Від Гризельди — дружини Яреминої — одержала королева позолочену, оббиту малиновим оксамитом карету з шістьма чудовими кіньми.

Вшановано подарунками й слуг королевих, і посла французького де Брежі, що був при королі, й великого канцлера коронного — Осолинського…

Та недовго тішилися Ярема й Гризельда надією на булаву гетьманську: віддав її король Миколі Потоцькому, а на гетьмана польного призначив воєводу чернігівського Мартина Калиновського.

З того часу став князь Ярема найлютішим ворогом короля, великого канцлера, нових гетьманів та всіх їхніх прихильників.

Жив у себе в Лубенськім замку, начебто не звертаючи уваги на все, що діялось у Варшаві.

Але ні для кого не було таємницею, що можновладний, не від кого не залежний господар Задніпрянщини ні на хвилину не залишав надії на булаву гетьманську й тільки чекав слушного часу…

Чекати довелося недовго…

2

Лубенський замок князя Яреми стояв на високій горі над Сулою. Ще здалеку — за кілька миль — з того боку річки видно було високі чотирикутні вежі з круглими банями, з вузенькими вікнами й довгавими стрільницями.

Густий старовинний парк, оточений зчорнілим від часу муром, розкинувсь навколо.

Грізно дивилися з мурів жерла гармат, зловісно чорніли в стрільницях довгі рури важких гаківниць, розмірно, мов неживі походжали вартові жовніри з мушкетами в руках і гасловими трубами через плече.

Внизу, під самими мурами, темнів повний води широченний глибокий рів, над яким, починаючи од важких, оббитих залізом дубових воріт, висів на товстих ланцюгах звідний міст.

Над брамою, над в'їздом три башти з сірого дикого каменю стерегли міст од ворога.

Суворо й гордо дивився замок на мізерні будівлі міста, на села, на далекі степи Засулля, на чорні густі непроглядні ліси, на хрести православного Мгарського монастиря, що ледве виднівся на взгір’ї серед гущавини столітніх дубів.

Жорстока, страшна, невблаганна сила почувалася в цих мурованих баштах, у цих темних мурах, у цих сторожких довгавих чорних очах стрільниць: така сама, як і в господаря замку — князя Яреми.

Була рання осінь 1647 року.

І ближчі, й далекі ліси, й міські сади, й старовинний парк коло замка вже подекуди жовтіли й червоніли осіннім золотом.

В ніжній глибокій прозорій блакиті тануло бабине літо.

Князь Ярема стояв на високім балконі й дивився вниз — у парк, де ще з раннього рана кипіла робота.

Щось чи не дві сотні людей метушилися по широких алеях, коло квітників і оранжерей, коло водометів і статуй, під липами, під тополями, під дубами, під мурами й коло замкового двору.

Були тут і двораки, й піддані з околишніх сіл. Копали, носили землю й цеглу, рівняли доріжки, обкопували дерева, щось будували на схилі, над яром — коло великих важких грудомах суворого сірого граніту.

Стриманий гомін працюючих — немовби приглушений стогін — ледве долітав до князя Яреми: не любив князь голосних хлопських розмов… Тільки пронизливі уривчасті покрики численних наглядачів тішили йому вухо.

— Ах, яка незрівнянна краса! — почувся ззаду в Яреми приємний, трохи гаркавий жіночий голос, і літня, ще в повній красі й силі жінка в блакитному з золотом убранні вийшла з розчинених скляних дверей.

— Не розумію, яка може бути краса в метушні цього бидла? — зневажливо повів плечем Ярема і скоса ще раз глянув униз на людей у парку.

— А х, ні! Я не про те, — посміхнулась пані, — я про річку й степи…

Тиха, спокійна, з широкими заводями Сула й осінні замріяні далі засульських степів були справді чудові.

— Т о чого ж пані так поспішає до Києва, коли їй тут так подобається?..

— Пані не поспішає: це я поспішаю, — відсапуючи промовив червоноликий пан, такий товстий, що ледве проліз у двері.

Це був Януш Тишкевич, воєвода київський.

— Ух, спека, — додав воєвода, обтираючи рукавом малинового кунтуша спітніле чоло.

Він хотів був сісти в один із фотелів, що стояли на балконі, але завагався, бо в покоях весело вдарила музика.

— Прошу до столу, — сказав князь Ярема.

По пухнатих м’яких килимах пройшли вони через простору двосвітну залу, де стояв трон князя Яреми й де на високім склепінні намальовано було небесні світила. Поминули ще цілу анфіладу розкішно оздоблених в оксамити, венецькі свічада, в мармур та срібло покоїв і опинилися в високій просторій їдальні, де грала на хорах музика.

Стіни їдальні виблискували темно-жовтим ясенем з дубовою горорізьбою.

Вздовж стін, на довгих, підтримуваних штучно вирізьбленими підпірками полицях красувався срібний, золотий і кришталевий посуд.

Посередині стояв накритий кількома білосніжними обрусами, один поверх другого, довгий стіл.

На срібних тацях, полумисках і мисках навалено було понарізувану великими шматками свинину, варену, з часниковою підливою баранину, волячі язики з сливами, курятину, поросятину, сало й копчені ведмежі окости.

Тут же в кришталевих посудинах шумувало пиво, в золотих довгошиїх глечиках стояли різноманітні наливки й жовтий прозорий неміцний мед.

Коли увійшов Ярема з Тишкевичем і воєводинею, слуги, що метушилися навколо столу, немов заніміли. Товстий сивий маршалок з надзвичайною спритністю відсунув князеві крісло.

В ту ж мить ударила музика, розчинилися навстіжень двері з сусідніх покоїв, гості й двірська шляхта почали сходитися до столу.

Першими йшли дружина Яреми Гризельда, поруч з підчашим коронним Миколою Остророгом, за ними гусарський полковник Стефан Чарнецький з патером в одежі ордену єзуїтів, а далі вже менші пани, більшість яких постійно мешкала в замку, складаючи численний і пишний почет князя Яреми.

Щось чи не півсотні панів у саєтових, оксамитових голубих, жовтих, червоних, малинових кунтушах, шитих шовками, сріблом і золотом, посідали круг столу на дубових вирізуваних стільцях з високими списками.

Обід почався, Ярема їв і пив дуже мало. Зате Тишкевич не минав ні ведмежатини, ні поросятини, ні буженини. Він брав своїми пухлими, товстими руками найсмачніші шматки, клав їх собі на тарілку, спритно розрізував довгим ножем і, безперестані набиваючи рота, задоволено чмякав. Не забував і про наливки, так що слуга, який стояв у нього за кріслом, ледве встигав наливати.

Незгірше вправлялися й Остророг, і Стефан Чернецький, і супутник його патер з плюскнявим обличчям.

Але вони хоч не забували про слуг і численних собак, що крутилися поміж кріслами й під столом: і собакам, і слугам од усіх хоч що-небудь та й перепадало. І тільки Тишкевич, здавалося, забув про все, окрім своєї їжі.

За першою стравою, на знак маршалка, слуги зняли перший обрус і подали рибне: осетрів у важких срібних ваганках, королів із червоною масною підливою, карасів у сметані просто на сковородах, фаршированих щук…

Панство швидко впоралося і з ними.

— А скажи мені, пане полковнику, — промовив Ярема, побачивши, що Чарнецький уже перестав їсти, а Тишкевич тільки що з жалем проковтнув останній шматок осетрини, — скажи мені, що там чутно в Чигирині про ту зваду козацького сотника з паном підстаростою: кажуть, не поступається сотник?..

Чарнецький блимнув зеленкуватими очима.

— Не поступається, але що з того? Виявилося, пан п ідстароста діяв цілком законно: той Хмельницький не мав на Суботів жодного права…

— А що, певно, значний козак Хмельницький? Кажуть, до самого короля їздив? — запитав Тишкевич.

— О, то бестія!.. А хутір же який! Чи не кращий у всім старостві!..

— Дуже вже панькається король з тією козацькою маволоччю, — сказав Ярема, — давно б слід їх приборкати.

— Свята істина! — хотів був прилучитися до розмови патер єзуїт, але несподівано ригнув і мусив обмежитися лише тим, що звів очі до неба.

В цю мить слуги почали знімати другий обрус і ставити на стіл пироги з дичиною, паштети, бігоси, вареники, дичину.

Тишкевич потягнув до себе обома руками чи не цілого сайгака. Ярема, бачачи, що з воєводою годі зав’язати якусь розмову, поки не подадуть вин і медів, знову звернувсь до Чарнецького:

— Ну, а про турецьку війну вже нема розмов поміж козаками?

— Та щось наче трохи принишкли… Але думка моя така, що і король, і великий канцлер таки ще не залишили цієї справи…

— О, той канцлер, — несподівано загорівся гнівом Ярема, — хитрий лис!

— Тільки про своє дбає, — вмішався Тишкевич, насилу-таки проковтнувши те, що було в роті. — А навіщо нам та війна?.. Ледве сяк-так налагодили господарство після останньої ребелії, а тут знов… Знаємо ми цю війну: почнуться податки, побори, підупаде торгівля, хлопи почнуть розбігатися. Й так уже знову чогось заворушилися…

А коли ще, боронь боже, війна…

— Не розумію, — поважно почав тоненьким голосом худий Остророг, — не розумію, чого тим хлопам од вас розбігатися?.. Т ут, у Київськім воєводстві та на Задніпрі, — це ж просто рай для хлопства! У нас, на заході, хлопи працюють на пана чотири, а то й п’ять день на тиждень, роблять часом і в свята… І чинші куди вищі, й данини… А тут щ о?.. Якийсь день-два в жнива чи в косовицю — та й вже.

— Не зовсім, — заперечив Ярема. — Я своїх на Лубенщині таки привчив трохи більше часу віддавати панові… А замкові роботи? А заборона варити горілку й пиво? А мелення збіжжя?

— Вони з-за однієї горілки на стіну полізуть, — улесливо підтакнув патер.

— Не на стіну, а на вербу або на дуба, — пошуткував Тишкевич. — Бачив я, княже, дорогою твої прикраси, — висять, як груші…

— А що ж? Панькатися з цим бидлом? Не хоче коритися — хай на вербі погойдається.

— То так вони всі повтікають на Запорожжя, — зауважив несміливо Остророг.

— Знайдемо й там!.. Ех, слухається король отого лиса-канцлера!.. Давно б вже розкидати, з землею зрівняти це чмелине гніздо!..

— Тоді б і схизмати скоріше до правої віри почали навертатися, — прошепотів патер.

— Все ж таки… оборона кресів, — почав Остророг.

— Вигадали таке!.. Оборона… Запорожжя… Орден лицарський! — з жовчю перебив Ярема. — Та я б на королевому місці не вагався й хвилини… Звідки бунти, непокора, розпуста? Звідти. Вигадали — «оборона». Ні… Я таки не втерплю: я сам колись піду на них з огнем і мєчем!..

Остророг не відповідав нічого: почали подавати вина, меди, яблука, груші, виноград, сливи…

Вже після перших келехів розмови за столом стали голосніші. Вже не так прислухалося панство до слів князя, воєводи, Чарнецького… У всіх поволі розв’язалися язики, й у їдальні піднявся такий гармидер, що навіть не чутно було гарчання собак, які, незважаючи на погрози слуг, люто гризлися за кращі шматки недоїдків.

Вже почало й смеркатися, вже й свічі запалено в кришталевих люстрах та в литих важких канделябрах, панство все ще не вставало з-за столу.

Ярема сидів похмурий. Протягом усього обіду він їв мало, пив іще менше. І це не тільки сьогодні, а й завжди: про нього навіть слава ходила, що змолоду не любив він, як більшість панів, уклонятися Бахусові й Венері та що нього тільки один бог — Марс.

Проте ця поміркованість залежала зовсім не від богів: Ярема просто хворів на шлунок і боявся його обтяважути.

А коли щось занадто вже — так, як сьогодні, — почало пекти й крутити всередині, ставав князь похмурий злий і все згадував, що якась ворожка ще років десять ему сказала, що він помре від шлункової хвороби.

Правда, він зараз же звелів ту ворожку повісити, але слів її не забував…

Ось і тепер, прислухаючись до ледве помітного бурчання в животі, він згадував про ту розхристану, розпатну сиву бабу, що колись так кумедно вила й борсалася, намагаючись розірвати ремінний зашморг.

Бурчання в шлунку не припинялося.

Пани майже всі були п’яні, й князь, не звертаючи нічієї уваги, вийшов з їдальні й попростував у парк освіжитися.

Хоч був уже вечір, роботи в парку ще не припиняслия.

Непомітно пройшов Ярема липовою алеєю майже до самого яру.

Раптом коло кущів, усього лише за кілька кроків, почув він тиху розмову:

— А хіба що? Знов її бачили? — пошепки запитав чийсь голос.

— Це мітлу вогняну?..

— Еге ж…


— Не знаю… Гомонять, що то не мітла на небі… Говорять, що то меч божий…

— М-меч божий н-на па-нів!.. — стримано, але виразно загув перший голос.

— А, л-лайдаки, бидло прокляте!.. — звірем заревів князь, плигнув і вхопив якусь постать за плечі.

Друга перелякано метнулася вниз — у яр.

— Стій, стій, лайдак!.. Шкуру здеру з живого! — з верещав Ярема.

Але той, що тікав, уже зник у темряві.



З

Другого дня, в неділю, в Лубнах у церкві святої тройці службу божу відправлено трохи раніше, ніж пани почали розходитися з костьолу.

День був теплий, і на людях, що виходили з церкви, зовсім непомітно було теплого одягу. Сірі свити, широкі брилі, чорні шапки й темні хустки утворювали якусь одноманітну масу. Тільки де-не-де серед убого вдягненої юрби зеленів довгий кунтуш поважного міщанина, синіла сукня його дружини або спалахувала в ласкавому промені осіннього сонця червона дівоча стрічка.

Не чутно було голосної розмови, тихий гомін ледве лунав над юрбою, й лише з двох рядів калік Та старців, що стояли коло церковної брами, інколи виривалося проникливе й благальне:

— Подайте каліці темному…

— Подайте сліпому нещасному…

— Подайте христа ради, що милость ваша…

На цвинтарі, коло стрункої тополі, зупинився худорлявий хлопець років тринадцяти. Він увесь час нетерпляче переступав з ноги н а ногу й витягував шию, — намагався когось розгледіти серед юрби.

— І чого вона так пізно виходить? Завжди остання…

Все молиться — все цілує ікони…

Хлопець нетерпляче повів плечима й, очевидячки, намірявся повернутись до церкви, коли раптом в юрбі почулося:

— Ярема… Ярема… князь Ярема… — І всі погляди зосередилися на групі вершників, що наближалася від костьолу.

Чудовий вороний кінь легко й урочисто ступав під Яремою. На збруї, на малиновому жупані князя, на шаблі й на соболевій шапці з пером горіли золото й само цвіти.

Вершники, що їхали півколом трохи позаду князя, були одягнені з не меншою пишнотою. Краса їхніх коней, розкіш їхньої зброї й одежі ще дужче кидалися у вічі на фоні сірої одноманітної юрби простого люду, що боязко розступався, поспішаючи дати дорогу панам.

І старі, й молоді, що тільки-но повиходили з церкви, з прихованим острахом знімали шапки й низько, дехто до самої землі, вклонялися князеві.

А він, згорда поглядаючи на юрбу, зрідка ледве помітно похитував головою — так, що не можна б сказати, чи то він відповідає на привітання, чи тільки хоче придивитись пильніше.

Холодні банькуваті очі та довгий шорсткий рудуватий вус надавали темно-жовтому, аж чорному обличчю князя якогось холодного, жорстокого виразу.

Хлопцеві, що, схиливши простоволосу голову, стояв під тополею, здалося, що Ярема глянув на нього гнівно й погрозливо.

«Невже Петро виказав?» — ворухнулась-підозра, й холодна комашня забігала хлопцеві по спині.

Він не смів звести очей, не наважувався пересвідчитися, що князь уже далеко, що він уже не дивиться хлопцеві в вічі своїм холодним страшним поглядом, що вже проїхала до замку в роззолоченій кареті княгиня Гризельда, що вже навіть останні пани пройшли повз церкву.

«Лайдак! Шкуру здеру з живого! — пригадав хлопець учорашню погрозу в парку. — «Замордує, рудий собака, та й край… Йому що?»

В уяві знов промайнули холодні банькуваті очі. Страшні картини встали перед очима: ось закатований на смерть нагаями собачий кухар, що зварив щось не те для Яреминих собак, ось непокірний дід-пасічник, що не схотів давати князеві десятину, а ось і батько, що спробував колись тікати на Запорожжя…

Довго хворів і кашляв батько після Яреминих канчуків, та так і помер, не одужавши…

А ті, що зникають невідомо куди?.. Кажуть, що їх катують у західній башті… Становлять босими ногами на розпечені сковороди, видирають з живого тіла шматки м’яса, вирізують із шкури ремінь…

— Максиме, ти тут?.. А ми тебе з Оленою шукаємо, шукаємо… Диви: та він тут зовсім заснув!..

— А, це ти, Варко? — немов прокидаючися від страшного сну, скрикнув Максим.

— Ні, не я! Н а дідька ти мені здався?. Якби не сестричка твоя, давно б уже я була в замку… Ну, гомоніть та швидше…

Олена сумно дивилася на, брата. Тонкі її губи нервово тремтіли, в ніжному голосі почулись приховані сльози:

— Ну, що? Надумався?..

Максим мовчки схилив голову.

— Знаєш, я зараз так молилася, так молилася… І наче полегшало якось на серці… Може князь простить Петрові?.. Може, все якось обійдеться?.. Може, тікати не треба?..

Олена розгублено подивилася навколо. На цвинтарі не було вже нікого.

Шаруділо од вітру пожовкле листя. Мертво чорніли похилі хрести. над могилами.

— Якраз!.. Він простить… — «Закатувать канчуками коли не с каже, хто другий».. Ні, сестро, мені вже тут не життя…

— Та куди ж ти втечеш?

— Світ за очі… Отак би на Січ пощастило…

— На Січ?.. Та ти ж молодий ще зовсім… І потім… вони ж безпремінно гнатимуться…

— Не наздоженуть…

— Максиме! — не втерпіла Варка. — Петро ж Гарний хлопець, — нізащо не викаже. Виходить, що й тікати не треба…

— От такої! «Виходить»! То що ж? Хай Петра закатують?. Ні… Завтра ж уранці хай скаже, що то був я… Хай ловлять…

Максим справді мав рацію.

Варка й Олена мовчки дивились на нього. Якось це вірилося, що сьогодні вночі Максим, може, навіки покинути їх і подасться світ за очі — в невідому, далеку, небезпечну дорогу…

А хлопець стояв, трохи схиливши голову, стиснувши зуби й уперто насупивши брови: страшно тікати, але ще страшніше опинитися в пазурах у Яреми…

— Та як же воно все це сталося, розкажіть мені врешті і до ладу? — запитала Варка, побачивши, що Олена ось-ось-ось не витримає й заплаче…

— Та як… рівняємо ми з Петром доріжку в старому парку, знаєш, там, де ясен громом розбило. Ну, от. А вже адвечір…. Потомилися ми дуже. От Петро обперся на заступ та й каже: «Н у й проклята ж, каже, робота: коли то коло коней, то з заступом… Обридло, каже, до біса…

І ще он князь коло Гадяцького шляху знов якусь греблю хоче гатити… Чи не доведеться, каже, й нам з тобою, Лаксиме, в грабарі йти: пан Броніслав, каже, щось давно на нас скоса поглядає». — «Н е згадуй, кажу, лисого чорта рпоти ночі…» Покопали ще трохи… Смерклося… Глянув Петро на небо та й питає: «А що, каже, не казала тобі сестра, що в панів про вогняну мітлу чутно?» — «Ні, кажу, а хіба знов її бачили?» — «Не знаю, каже… Гомонять, каже, що то не мітла на небі: гомонять, що то меч божий…» А я підняв заступа та, мов той дяк у церкві, як загуду, наче в діжку: «М-меч б-божий на па-нів!..»

А Петро, замість реготати, вирячив очі й пополотнів як, немов чортяку в мене за плечима побачив… Глядь, то ж сам Ярема… Я тоді — вниз, у яр… А Петра спіймано.

— Ну, що ж, — тяжко зітхнула Олена, — доведеться нам, Варко, виряджати його в дорогу… Гляди ж, Макиме…

Голос їй увірвався, очі потьмарилися сльозами.

— О т такої!.. Оці вже мені баби! — розсердився Максим, але не витримав і одвернувся й собі.

— Ну, годі, годі! — вдавіно жваво зацокотіла Варак. — Давайте умовимось, що й як, — часу небагато…

Олена й Варка були за покоївок на жіночій половині і інколи виконували доручення самої Гризельди: навіть в свято гаяти часу їм не доводилося. Максимові теж треба було поспішати до замка, бо пан Броніслав ще вчора лаявся, що в стайні, де працювали Петро з Максимом, нема ладу.

Пошепки, хапаючись, почали обмірковувати подробиці майбутньої втечі: де побачитися востаннє, яку взяти одежу, як вийти з міста вночі, як поводитися після втечі Олені, що переказати Петрові… Боялися, щоб про щось не забути, й не раз поверталися до того, що вже були вирішили.

— Ну, здається, все, — нарешті сказав Максим.

— Все… Хай тебе господь благословить, — перехрестила брата Олена.

Варка мовчки кусала губи.

Шаруділо під вітром пожовкле листя на спустілому цвинтарі. Мертво чорніли хрести над могилами.

— Ну, гайда, — посміхнувсь до дівчат Максим.

Незабаром вони вже підходили дог замка.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка