Бокаччо Джованні Декамерон



Скачати 186.48 Kb.
Дата конвертації10.09.2017
Розмір186.48 Kb.
Бокаччо Джованні

Декамерон

ОПОВІДКА ПЕРША

Сер Чаппеллетто возить богочестивого ченця в решеті

і помирає; бувши за живоття ледачим чоловіком, по смерті

присвячується і нарікається святим Чаппеллеттом

Годиться нам, любі мої дами, геть усе, що ми робимо, розпочинати чудовним і священним іменем того, хто сотворив усе суще. Отеє ж і я, як мені припало першому з-проміж нас оповідати, хочу розказати про дивні діла його, щоб, почувши про них, укріпилося непохитно наше уповання на нього, щоб хвалилося ім'я його по всі часи. Відома річ, що все на світі сьому минуще і вмируще, всіма сторонами повне горя, тривоги і муки, наражене на безконечні небезпеки, і ми, живучи в світі і приліпившися до нього, не могли б усього того пережити й витривати, якби Господь із особливої милості своєї не посилав нам на теє сили та обачності. Шкода й гадати, що ласка тая спливає на нас і пробуває в нас за якісь заслуги наші; ні, дається вона його власною благістю та ще молитвами тих, хто, як і ми, були смертними, та, чинивши у всьому за життя волю його, стали нині з ним прис-ноблаженними. До них же ми вдаємося, як до заступників, що з досвіду знають слаботи наші, і молимо їх про нужди наші, не насмілюючись, може, возносити благання наші до вишнього судії.

Ще ж і надто спізнаємо ми його милосердя, бо буває іноді так (смертному окові несила зглибити недовідомі помисли Господні), що, введені в оману, ми такого обираємо своїм заступником перед лицем його, якого він навіки засудив; тоді він, усевидящйй, зважаючи більше на щирість мо-лящого, ніж на невідання його та окаянство заступника, вислуховує молитви, так ніби той заступник і справді був преподобним. Усе це ясно буде з оповідки, що думаю вам подати; кажу «ясно» по людському розумінню, а не по божественній управі.

Повідають люди про Мушатта Францезі, що, як ізробився він із значного та багатого купця рицарем і мав на заклик папи Боніфація їхати до Тоскани разом із Карлом Безземельним, братом французького короля, то побачив, що справи його скрізь геть-то позаплутувані, як то частенько буває у купців, і, не мігши сам у короткім часі розплутати рахуби, вирішив доручити се діло кільком особам. Усе він уже владнав таким чином, одне тільки його непутило: де б йому знайти такого чоловіка, щоб повиправляв йому довги з деяких бур-гундців? А сумнівався він тому, що чув, нібито бургундці - люди перекірливі, непевні і хибкі на слово. І ніяк він собі не міг ізгадати такого затятого чоловіка, щоб заломив він напевне тих запеклих бургундців. Довго він отак гадав, аж насамкінець навинувся йому на думку такий собі сер Чеппа-релло з Прато, що часто, було, заходив до нього в Парижі. Він був маленький на зріст і вельми чепуркуватий, тож французи, не знаючи, що значить Чеппарелло, думали, що се од слова «чапель» (так по-їхньому називається вінок), а що він був собі, як я сказав, маленький, то всі його так і називали - сер Чаппеллетто; мало хто знав, що його справдешнє прізвище Чеппарелло.

А жив сей Чаппеллетто ось як: був він нотарем і, нотарю-ючи, уважав за великий собі сором, якби хоч один завірений ним документ (а видавав він їх небагацько) та виявився б не сфальшованим; і складав він ті акти, хто б у нього не попрохав, хоч би й даром, що інший і за великі гроші сього був би не зробив. А що вже свідчити не по правді, то се було йому за мед, чи просять, було, чи не просять; на той час у Франції велико вірили в присягу, і кривоприсяжництвом своїм вигравав він неправедно всі процеси, де од нього вимагали сказати по совісті щиру правду. Мав він велику втіху і з того, що намагався притьмом посіяти розбрат, чвари і ворожнечу межи друзями, родичами чи ще ким, і чим більше з того поставало лиха, тим йому було миліше. Як його присоглашали до душогубства чи іншого якого злочину, він радо приставав, ніколи не одмагався і залюбки, бувало, калічив або вбивав людей своїми руками. Блюзнив із Бога і святих на одчай душі за всяку абищицю, бо гнівливий був - не сказати. До церкви зроду не ходив і глумився стидкими словами над її святощами, як над марницею, зате вчащав до корчми і вештався по інших непристойних місцях. Жінок любив так, як собака кия, зате кохався в хлопчиках, як найпослідущий мерзотник. Красти і грабувати було йому так, як побожному чоловікові милостиню давати; жерун і п'янюга був із нього такий, що часом самому вадило; махляр, картяр і костирник неприторенний. Та що там довго балакати? Поганішої людини, либонь, зроду-віку на світі не було.

Становище й повага мессера Мушатта довго прикривали лихі нотареві вчинки, і не займали його ні приватні особи, ні судовики, хоч він усім їм добре надозолив. Згадавши мессер Мушатто сього Чаппеллетта (а його життя він добре знав), і подумав, що саме такого чоловіка й треба напустити на лихих бургундців. От позвав він його перед себе та й каже:

- Ти знаєш, сер Чаппеллетто, що я назавсіди виїжджаю звідси; між іншим, маю я ще деякі справи з тими плутягами-бургундцями і не знаю, хто б іще так, як ти, міг справити з них, що мені належиться. Тобі тим часом робити нема чого, і якщо ти візьмешся за сю справу, я прирікаю тобі, що матимеш ласку при дворі, а од мене дістанеш пристойну частку з виправлених грошей.

Сер Чаппеллетто був справді саме не при ділі і не дуже-то гараздував; побачивши ж, що їде той, хто довгий час був йому підпорою й затулою, негайно погодився, бо таки й мусив, і сказав, що береться з дорогою душею. Отак вони й поладнали.

Сер Чаппеллетто, діставши вірчого листа і королівську грамоту, зразу ж по від'їзді мессера Мушатта подався в Бургундію, де його ніхто не знав, і заходився робити своє ділоправити борги, але, проти свого звичаю, миром та лагодою, ніби приберігаючи злість на останок. Так орудуючи, мешкав він у двох братів флорентинців, які там лихварювали і шанували його з поваги до мессера Мушатта. Якось сер Чаппеллетто занедужав; брати негайно викликали лікарів і найняли людей, щоб за ним гляділи, все робили, щоб поставити його на ноги. Та ніщо не помагало, бо сердега був уже старенький та до того ж прожив вік без пуття; день у день йому гіршало, і лікарі казали, що хвороба його смертельна. Брати тяжко зажурилися; одного разу вони завели таку балачку перед вань-киром, де лежав хворий:

- Що нам із ним робити? - питався один брат у другого. - Лихо нам із ним, та й годі! Вигнати хворого з дому - нерозумно і сором великий од людей: всі знали, як ми його спочатку вітали, а потім наймали для нього лікарів і доглядачів, а тепер раптом побачать, що ми викидаємо його з хати смертенного, коли він уже не міг нам ніякої досади вчинити. З другого боку, се ж такий лайдак, що не схоче сповідатися і причащатися, а якщо помре неприкаяний, то ніяка церква не прийме його тіла - кинуть його у яму, як собаку. Як же він та буде сповідатися, то в нього на душі стільки страшенних гріхів, що буде те саме - не знайдеться такого ченця чи священика, щоб дав йому розгрішення, і знов-таки загребуть його, непрощенного, у яму. Коли се станеться, то тутешні люди, які й так весь час шпетять нас за лихварювання, вважаючи се ремесло за неправедне, та зазіхають на наше добро, побачивши се, устануть на нас із криком: «Сих лом-бардців собачої віри і церква не приймає: доки ж ми будемо їх терпіти!» Та як кинуться на наші доми, то, може, не тільки все майно пограбують, а ще й віку нам укоротять... Куди не кинь, погано нам буде, як він умре.

Сер Чаппеллетто лежав, як я вже сказав, близько од того місця, де розмовляли брати, і чув, що вони про нього говорили (у нього, як то часто трапляється з хворими, був загострений слух). Покликавши хазяїв до себе, він сказав:

- Я не хочу, щоб ви так тривожились за мене і боялися напитати через мене лиха. Я чув, що ви про мене балакали, і певен, що до того б воно й дійшло, якби все склалось так, як ви гадаєте. Але все буде по-інакшому. Я вже стільки раз на віку моєму зневажав Господа, що як погрішу іще яку годинку перед смертю, се ніяк не змінить справи. Отож веліть покликати до мене якогось путнього святого ченця, найкращого, якого тільки можна знайти, а в тім уже буде моя голова, щоб і ваші, і мої справи влаштувались якнайліпше; от побачите, що все буде гаразд.

Хоч і не покладали брати на се великої надії, проте пішли в один монастир і попросили якогось богочестивого і мудрого ченця, щоб висповідав ломбардця, який занедужав у їхній господі; їм дали старого монаха, мужа святого і праведного, добре очитаного в Святому письмі і велико шанованого од усіх городян; лихварі повели його додому.

Увійшовши чернець у кімнату, де лежав сер Чаппеллет-то, і сівши побіч хворого, почав потішати його лагідними словами, а потім поспитав його, чи давно він сповідався. Сер Чаппеллетто, хоч ізроду не був на сповіді, одказав:

- Панотченьку, у мене здавна така установа, що я сповідаюся щотижня, а як коли то й частіше; отеє, правда, занедужав, то вже восьмий день, як не був на сповіді - такого горя завдала мені хвороба.

Чернець промовив:

- Добре єси робив, сину мій, роби так і надалі; бачу вже, що мало мені доведеться питати й слухати, як ти так часто сповідаєшся.

- Не кажіть сього, всечесний отче, - одповів сер Чаппеллетто, - бо кожного разу, як я бував на сповіді, хоч би й як часто, хотілося мені спокутувати всі гріхи мої, які я тільки зазнав за собою од дня народження та й до самого дня сповіді; тим-то, панотченьку мій любий, прошу я вас - питайте мене про все докладно, так, буцім я ніколи не сповідався. Не дивіться, що я слабий; про мене, хай буде тілові гірше, аби тільки на догоду йому не погубити душі моєї, яку Спаситель одкупив своєю многоцінною кровію.

Сії речі вельми сподобались ченцеві і здалися йому ознакою правдивого благочестя; похваливши ревно сповідальника за цей звичай, він став його питати, чи не согрішив він коли, чинивши перелюбки з якоюсь жінкою. Сер Чаппеллетто одповів зітхнувши:

- Отче, соромно мені сказати вам про се правду, бо боюся погрішити гординею.

На те йому чернець:

- Кажи, не бійся, ніхто-бо ще ніколи не грішив, говорячи правду чи то на сповіді, чи деінде.

Тоді сер Чаппеллетто сказав:

- Тепер, коли ви запевнили мене, признаюся: я й досі такий дівич, яким вийшов із матернього лона.

- Благословить же тебе Господь! - рече тоді чернець. - Добре вчинив єси, та й велико приподобився єси Богові, бо, якби ти хотів, ти міг би блудувати з більшою свободою, ніж ми і тії всі, що оброком обреклися.

Потім спитав його, чи не прогнівив він Бога, череву своєму надто догоджаючи. На те сер Чаппеллетто одповів, тяжко зітхаючи, що грішив, і то частенько, бо хоч і держав він усі рокові пости, звичаєм богомільних людей, а окрім того, пісникував по три дні на тиждень на хлібі та воді, то пив же воду так ласо і хтиво, як п'яниця вино, особливо як стомиться, було, од молитов чи од ходіння на прощу; часто бажалося йому такої зілляної салати, яку збирають селянки, ідучи в поле; іноді їда смакувала йому більше, ніж то, на його думку, належалось постувальникові. На се чернець сказав:

- Сину мій, се гріхи природні і не вельми тяжкі, - не слід без потреби отягчати сумління. Хоч би яка свята була людина, з кожним може статися, що виголодженому здається смачною їжа, а втомленому вода.

- Ох, - сказав сер Чаппеллетто, - не втішайте мене, панотченьку, самі ж ви здорові знаєте, що, служачи Богові, все треба робити в душевній чистоті, без усякої скверни; хто чинить інакше, той грішить.

Ізрадівши, чернець і каже:

- Любо мені, що такі в тебе мислі; я дуже вподобав твою чисту й чесну совість. То скажи ж мені, може, ти грішив загребущістю, жадаючи собі більше, ніж треба, чи забираючи те, що тобі не належало?

На те сер Чаппеллетто одрік:

- Панотче, ви не дивіться, що я живу в домі сих лихварів; я з ними не накладаю, навпаки, для того сюди й приїхав, щоб усовістити їх, уговорити, одрадити од сього бого-противного ремесла, і, може б, воно мені повелося, якби Господь був не навідав мене. Щоб ви знали, батько лишив мені багатий спадок; як помер він, більшу половину добра роздав я Христа ради, а потім, щоб було з чого і самому жити і жебраків-нищунів запомагати, почав я потроху крамарювати і що, було, зароблю, то ділю прибуток піл-напіл: половину собі беру про свою потребу, а половину старцям Божим наділяю; тим-то Сотворитель небесний щедрив мені в ділах моїх.

- То добре, - сказав чернець, - а може, ти часто гнівився?

- Ой, часто, - зітхнув сер Чаппеллетто, - мушу вам признатись по щирості, дуже часто. Як же тут удержатися, коли бачиш день у день, як люди творять беззаконство, не слухають заповідей Божих, не бояться Страшного суду? Часом мені бувало так, що й жити не хочеться, волів би вмерти, ніж дивитися, як та молодь за суєтою вганяє, клянеться і клятву ламає, шинків не минає, в церкві не буває, Божими путями не ходить, а тільки про світове дбає.

- Сину мій, - рече йому чернець, - се праведний гнів, за се я не можу накинути на тебе покути. А може, гнів призвів тебе коли до душогубства, чи до зневаги над ким, чи ще якої кривди?

- Боронь боже, - сказав сер Чаппеллетто, - ви ж, панотченьку, ніби святий чоловік, а таке говорите! Та якби в мене була коли хоч отакусінька думка учинити те, про що ви отеє казали, то невже, по-вашому, Господь держав би мене досі на сьому світі? Так же роблять тільки лиходії та душогубці, а я, було, як побачу коли такого, то скажу, було: «Іди, нехай тебе Господь напутить!»

Тоді чернець промовив:

- А скажи мені, синку, Боже тебе благослови, чи не траплялося тобі свідчити проти кого криво, чи злорічити на кого, чи брати що чуже без господаревої волі?

- Так, панотче, - одповів сер Чаппеллетто, - лихомо-вив я на ближнього; був у мене такий сусіда, що даремнісінько, було, б'є повсякчас свою жінку, і я один раз сказав жінчиним родичам лихе на нього - так жалко мені стало тієї безталанночки, що він її, було, як нап'ється, то й голомшить напропаще.

Тоді чернець спитав:

- Ну добре, ти сказав мені, що купцював; чи не обдурював же ти людей, як то роблять торжники?

- Гай-гай, - сказав сер Чаппеллетто, - що було, то було, тільки я не знав, кого я обдурив. Хтось приніс був гроші за сукно, що я йому продав, а я їх поклав у скриньку, не перелічивши; коли се через місяць дивлюся, аж там на чотири шеляжки більше, ніж слід; мабуть, із рік беріг я ті монетки, щоб вернути, та так того чоловіка й не побачив, от і оддав ті гроші Христа ради.

- То дрібниця, - сказав чернець, - і добре, що ти з ними так ізробив.

І ще розпитував святий муж про різні речі, а той йому одповідав так само. Чернець хотів уже давати розгрішення, коли се сповідальник сказав:

- Панотче, за мною є ще один гріх, про який я вам не казав.

Чернець спитав, що ж то за гріх, і той сказав:

- Пригадую, що якось у суботу, вже по дев'ятій годині, я велів пахолкові своєму вимести в хаті і тим не пошанував, як слід, святої неділеньки.

- Ну, синку, - сказав чернець, - то гріх невеликий.

- Та як же невеликий? - сказав сер Чаппеллетто. - Неділю треба он як шанувати, бо в сей же день воскрес із мертвих Господь наш.

Тоді чернець спитав:

- Може, ти ще щось таке зробив?

- Так, панотче, - одказав сер Чаппеллетто, - одного дня я якось ненарошне плюнув у храмі Божому.

Усміхнувся тоді чернець та й каже:

- Сину мій, про се не журися; нащо вже ми, монахи, і то плюємо цілий день у церкві.

А сер Чаппеллетто йому:

- Се ви робите великі мерзощі, нічого-бо не треба так тримати в чистоті, як храм святий, де жертви Богові возносяться.

Одне слово, наговорив він йому багато всяких отаких речей, а насамкінець розохкався і розплакався - се він міг дуже добре вдати, коли хотів. Святий чернець спитався:

- Сину мій, що тобі? Сер Чаппеллетто одказав:

- Ой леле, панотче, зостався в мене ще один гріх, ніколи я з нього не каявся, бо стидаюся одкрити його; а що про нього згадаю, то й плачу, як ви отеє бачите, і все думаю, що не буде мені милосердя Божого за еюю провину.

Рече тоді святий отець:

- Що-бо се ти глаголеш, сину мій? Якби усі прогрішен-ня, що вчинили люди з нащаду світу і вчинять іще до Судного дня, та зобралися в одному чоловікові, і той чоловік так би каявся та крушився, як отеє ти, то Господь по своїй безконечній благості і милості, почувши сповідь його, простив би йому великодушно; тож не бійся, кажи.

Та сер Чаппеллетто промовив плачучи:

- Горе мені, отче, прогріх мій такий великий, що аж не віриться, щоб Бог мені простив; хіба вашими молитвами те вдіється.

А чернець йому:

- Кажи, не бійся, а я вже прирікаю молитися Богові за тебе.

Сер Чаппеллетто все плакав мовчки, а чернець його вговоряв. Довго нудив отак сер Чаппеллетто сповідника своїм плачем, а потім здихнув тяженько та й каже:

- Отче святий, як ви обіцяли молитися за мене Богові, то я вже вам скажу: коли я ще був маленьким хлоп'ям, то налаяв свою паніматку.

По сім слові він знову заридав.

- Сину мій, - сказав чернець, - то сей гріх видається тобі таким великим? Таж люди щодня блюзнять на Бога, і Господь прощає милосердно, як хто кається у своєму блюзнірстві, а то б він тобі не простив? Не плач, спокійся, істинно глаголю тобі, якби ти був навіть із тих, що розіп'яли його на хресті, то й тоді він простив би тобі за каяття твоє.

Сер Чаппеллетто одмовив:

- Ох, і не кажіть, отче! Матуся моя люба день і ніч носила мене під серцем дев'ять місяців, а на руках носила не сто раз, а більше; і я її вилаяв - яке ж то ледаче діло, який великий гріх! Як не молитимете ви за мене Бога, то не проститься він мені довіку!

Чернець побачив, що сповідальникові нічого вже більше казати; він розгрішив його й поблагословив, уважаючи його за святого чоловіка, - він-бо вірив, що сер Чаппеллетто казав йому саму правду. Та і хто б не пойняв віри, коли чоловік говорить такі речі на Божій дорозі? Наостанці чернець сказав йому:

- Сер Чаппеллетто, Бог дасть, ви скоро видужаєте, як же, буває, покличе Господь до себе вашу благословенну і добролюбиву душу, то чи не зводите ви, щоб тіло ваше поховали в нашому монастирі?

На те сер Чаппеллетто одповів:

- Так, панотче, я не бажав би собі іншого місця, ви ж бо обіщались молитися за мене; та й те сказать, я завше був особливо прихильний до вашого закону. Тим я прошу вас, як вернетесь до себе, то пришліть мені сюди правдиве тіло Христове, що ви святите щоранку на вівтарі, бо хоч я і недо-стойний, а бажаю все-таки з вашого дозволу причаститися і сподобитися остатнього святого мирування; жив я великим грішником, то нехай хоч помру по-християнськи.

Святий муж залюбки пристав на те, похвалив його за сей намір і обіщав йому прислати все, що треба. Так і зробили.

Брати-хазяї, побоюючись, що сер Чаппеллетто підманить їх, сховалися на підслухи за перегородкою ванькира, де лежав хворий, і виразно чули все, що сер Чаппеллетто говорив ченцеві; слухаючи, як він сповідався з провин своїх, вони мало не пирскали зо сміху і так говорили проміж себе:

- І що воно за чоловік - ні старощі, ні недуга, ні видима смерть, ні страх перед Божим судом, на якому він тужтуж має стати, - ніщо не змогло поконати його гріховності: як жив, так-таки хоче і вмерти.

Почувши, що його мали поховати в церкві, вони ні про І що вже не турбувались.

Незабаром сер Чаппеллетто причастився, а як йому прикро погіршало, то й одсоборувався, і того ж дня, в який він так добре висповідався, невдовзі після вечірні й помер. Тоді брати розпорядилися всім як слід, справили коштом небіжчика почесний похорон і послали в монастир сказати ченцям, щоб прийшли на ніч читати над ним молитви, а вранці забрали тіло. Почувши богочестивий сповідник, що сер Чаппеллетто переставився, порадився з настоятелем і, скликавши дзвоном усю братію, розповів їм, який то був праведний чоловік, судячи з його сповіді. Він переконав їх, що треба прийняти його тіло з належитою шаною і святобливістю, бо через нього, мовляв, явить Господь премногі чудеса. Настоятель і довірливе чернецтво погодились: увечері всі пішли туди, де лежав покійник, одправили над ним велебний парастас, а вранці в стихарях і мантіях, з молитовниками в руках і з охрестами пішли, співаючи псальми, за тілом і однесли його до церкви побожно й урочисто; за ними йшло багато миру, майже всі городяни, чоловіки й жінки. Коли поставили його в церкві, святий муж, котрий сповідав його, вийшов на ка-зальницю і почав проповідувати чудеса про його піснику-вання і неблазність, про його простоту, невинність і святість; розказав він межи іншими речами і про те, що сер Чаппеллетто, каючись і плачучи, визнав за свій найтяжчий гріх і як він насилу впевнив його, що Господь простить йому. Тут же чернець почав угрущати мирян, говорячи:

- А ви, окаяннії, зневажаєте Бога, і Матір його, і всі сили небесні за всяку соломинку, що потрапить вам під ноги.

І багато ще такого казав він про його праведність та непорочність і речами своїми, яким тамтешні краяни давали повну віру, так утовкмачив їм у голову побожні помисли, що, як скінчилася одправа, всі натовпом посунули цілувати ноги й руки покійникові і розідрали на канцур'я одежу на ньому; той уважав себе за щасливого, кому дісталась хоч ниточка. Довелося лишити його так через цілий день, щоб усі могли зріти його і припасти до нього. Як же споночіло, його з почестю поховано в каплиці, у мармуровій гробниці, а вже другого дня став потроху приходити народ - ліпити і свічки і поклонятися мощам, давати обітниці і вішати воскові фігурки, як хто обрікався. Така пішла слава про його преподобництво, що почали всі на прощу до нього ходити, і при лихій годині вдавались люди не до іншого якого святого, а до нього. Прозвали його, і досі так зовуть, святий Чаппеллетто і кажуть, що заради нього явив Господь премногі чудеса і повсякдень являє, як хто припадає до нього з благоговінням.

Отак жив і помер сер Чаппеллетто з Прато, отак, як ви чули, він присвятився. Не кажу, що не міг він сподобитися блаженства перед лицем Господнім, бо хоч життя його було ледаче і гріховне, та він спромігся наскінчу на таке каяття, що, може, Бог змилосердувався над ним і прийняв його в царствіє своє. Але се закрито од нас, а як судити з того, що явно, то, як на мене, бути йому не в раю, а в пазурах дия-волових, у пагубі вічній. Якщо се так, то велика в тому являється милость од Господа, що не на заблуди наші, а на чистоту віри зважає, і хоч ми вдаємося до його милосердя через ворога його, думаючи, що то друг, він так прихиляється до молитов наших, як ніби то був праведний заступник. Щоб же благість його сохранила нас у сьому веселому товаристві живими і здоровими під таку лиху годину, восхвалімо того, в чиє ім'я ми зібралися, вознесімо йому шану і здаймося на нього в нуждах наших, уповаючи, що він вислухає нас.

Так скінчив Панфіл.



ОПОВІДКА ДРУГА

Єврей Аврам їде з намови Джаннотта дг Чівіньї до римського

двору і, побачивши там безпутність духівництва, вертає

до Парижа й вихрещується

Панфілова оповідка місцями смішила дам і загалом сподобалась; коли її вислухали уважно до кінця, королева веліла розказати щось своє Неїфілі, що сиділа обіч першого оповідача, - розвага мала йти встановленою чергою. Неїфіла, що й на вроду була хороша, і виховання мала несогірше, радо погодилась на теє і почала так:

- Панфіл у своїм оповіданні показав нам, що благість Господня не зважає на заблуди наші, коли вони постають од незримої нам причини; а я своєю історійкою хочу доказати, Що сяя ж благість, многотерпеливо зносячи хиби тих, котрі словами й ділами своїми мали б свідчити про неї істинно, а чинять навпаки, виявляє нам навіч свою непохибність, щоб ми ще певніше ходили путями віри.

Оповідано мені, любі дами, що був собі колись у Парижі великий купець на ймення Джаннотто ді Чівіньї, чоловік хороший, чесний і правдивий; провадив він добру комерцію сукнами і щиро приятелював з євреєм Аврамом, таким же самим багатим купцем і хорошим чоловіком. Бачивши Джаннотто його чесність і правдивість, вельми журився тим, що душа сього доброго, мудрого й гідного чоловіка погубиться через хибну віру. От він і почав його умовляти по-дружньому, щоб він одкинувся од кривої єврейської віри і навернувся на праву християнську, бо вона, бувши святою та істинною, дедалі множиться і процвітає, як він те бачить, тоді як його віра маліє і обертається внівець на його ж очах. Єврей одповідав на те, що не знає жодної святої й істинної віри, опріч юдейської, що він у ній вродився, у ній житиме і помре і ніяка сила не одверне його од неї. Та Джаннотто в тому не перестав, і через кілька днів він знову зняв про те річ, доводячи по-простому, по-купецькому, чим наша релігія краща за єврейську. І хоч Аврам дуже добре знався на юдейському законі, проте докази Джаннотта почали вже йому подобатися - чи то з великої приязні до нього, чи то од слів, що Дух святий вложив до уст душеубогому; та він таки вперто стояв при своїй вірі, все не давався навернути. Затявся Аврам, та Джаннотто не одставав од нього, все вговоряв і таки переміг його своєю настирливістю.

- Добре, Джаннотто, - мовить єврей, - ти жадаєш, щоб я вихрестився, нехай буде по-твоєму; тільки хочу я перед тим з'їздити до Рима, побачити того, що ти звеш намісником Бога на землі, подивитися на його звичаї та обичаї, а також на його братів кардиналів; коли вони ділами своїми упевнять мене в тому, що ваша віра краща од моєї, як ти намагався довести мені словами, то я вчиню так, як сказав; коли ж ні, то лишуся при своєму юдействі.

Почувши сеє, Джаннотто тяжко зажурився та й міркує собі подумки: «Шкода моєї праці! А я ж так уже старався, що краще й не можна, і гадав, що навернув його... Се ж як поїде він до римського двору та подивиться на ледаче і нечестиве життя церковників, то не те що не вихреститься, а якби був уже християнином, то, певне, перейшов би знову на єврейство». А тоді обізвався до Аврама:

- Слухай, друже! І навіщо тобі їхати до того Рима? То ж не близький світ і не мала втрата. Та й небезпека ж яка велика для такого багатого чоловіка, як ти, чи морем братися, чи суходолом... Невже ж таки тут нема кому тебе охрестити. А як у тебе, може, є які сумніви щодо віри, яку я тобі ясував, то де ж, як не тут, знайдеш ти вченіших і розумніших мужів, які розтлумачать тобі геть усе, що ти спитаєш чи забажаєш знати? Як на мене, то тобі таки зовсім не треба їхати. Уяви собі, що там прелати такі самі, яких ти й тут можеш бачити, ба ще кращі, бо ближче їм до верховного душпастиря. Послухай, що я тобі пораджу: потрудишся колись іншим разом, поїцеш на прощу, тоді, може, і я з тобою буду за компанію. На се єврей одповів:

- Вірю, Джаннотто, що так воно і єсть, як ти кажеш; отже ж, як собі знаєш, а я таки їду - і край, інакше й не думай, щоб я зробив те, про що ти мене так просив.

Бачивши Джаннотто, що Аврам твердо наважився, сказав йому:

- Ну, щасти тобі в дорозі!

А собі подумав, що як подивиться єврей на римський двір, то довіку не стане християнином; ну, та на се вже не було ради.

Єврей сів верхи на коня та й подався чимдуж до Рима. Тамтешнє єврейство прийняло його з пошаною, і він жив там, не кажучи нікому, для чого приїхав, та придивлявся потаймиру до життя-буття папи, кардиналів та інших прелатів і всіх двораків. І з того, що він сам помітив, як чоловік тямущий, і з того, що перечув через людей, переконався він, що всі вони, од найвищого до найнижчого, грішать напро-паще блудуванням, і то не тільки природним, а ще й содом-лянським, сорому не знаючи і совісті не питаючись, тож куртизанки й хлопчики мали там неабияку силу, коли треба було кому якої ласки доступитися. До того ж побачив він ясно, що всі вони наголо обжери та опияки і живуть по-скотячому, тільки про те дбаючи, як би хіть свою потішити та череву догодити. І ще постеріг він, що всі вони загреби та грошоло-ви, продають і купують кров людську, навіть християнську, і всякі святощі-таїнства церковні й хліби духовні, і більше тут таким товаром торгують і менджують, ніж у Парижі сукном чи ще там чим. Одкриту симонію називали вони заступництвом, а обжирання - покріпленням, нібито Богові невідомі значення слів, а паче того лихі душевні наміри і його можна одурити, як і людей, самими назвами. Такі речі і ще багато інших, про які не гоже й говорити, вельми не сподобалися євреєві, чоловікові поміркованому й статечному; він вирішив, Що годі вже дивитися, і вернув до Парижа.

Як почув Джаннотто, що він приїхав, пішов одразу до нього, хоч і в голові собі не покладав, щоб він вихрестився; Друзі раді були побачитися знову. Через скільки там день, як Аврам одпочив, Джаннотто спитав його, якої він думки про найсвятішого отця, його кардиналів та інших прибічників. Єврей, не довго думавши, одказав:



- Лихої я думки про них, пошли їм Боже всякого лиха! Кажу тобі так, бо, скільки я бачив, нема там у жодного духовного ні святості, ні побожності, ні благодійності, ні доброго прикладу, нічого такого; зате перелюбство, розкошування, захланність та подібні до них і гірші пороки (як може щось бути гірше) в такій там милості у всіх, що римський двір здався мені не Божим виталищем, а скорше диявольським вертепом. І так я собі думаю, що ваш душпастир, а за ним і вся решта, так уже ревно, так пильно, так старанно намагаються внівець обернути і зо світу згладити християнську релігію, а вони ж повинні бути її підвалиною і опорою. Бачивши ж, що не виходить по-їхньому, що віра ваша раз у раз шириться і сяє все ясніше, розумно мені стає, що Дух святий - основа і оплот її, що правдивіша вона і святіша понад усі інші віри. Колись я вперто не піддавався на твої вмовляння, а тепер, кажу тобі щиро, ніяка сила не вдержить мене од переходу в християнство. Тож ходімо до церкви, охрести мене там, як велить обряд вашої святої віри.
Джаннотто, який зовсім не того сподівався, почувши сії слова, - зрадів несказанно. Він пішов із ним до собору Паризької богоматері і попросив тамтешніх кліриків охрестити Аврама, а ті, не гаючись, уволили їхню волю. Джаннотто був йому за хрещеного батька і назвав його Джованні. Згодом він доручив ученим мужам наставити його повністю в нашій вірі, яку він швидко засвоїв і віку свого довікував людиною доброю, достойною і праведною.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка