Битi є. Макар



Сторінка1/14
Дата конвертації29.04.2016
Розмір2.51 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Битi є. МакарЗамість прологу

Битi є. Макар

 

Красиве життя, про яке Макар мріяв зі студентства, йому не належить: машина службова, квартира чужа, гроші остогидлої коханки… Колись омріяний капітал штовхнув його в обійми впливової Марти — тоді він зробив свій перший крок угору… сходами, що ведуть униз. Він зрозумів це, коли закохався. Його побудоване на брехні щастя виявилося крихкішим за картковий будинок, а його план повернення втраченого загрожує занапастити ще кілька життів… Замість прологу




Хлопці виявилися геть неспокійними. Мацають те життя… Вони вдихнули у «РАЙ.центрі» — і хто би їх ще зліпив докупи, як не Люба. Люба… Тільки Макс не приховував світлої, зворушливої любові до дивної рудоволосої дівчини. Тільки Макс. А Макара з Гоциком хоч мордуй! «Ні! — сказали би. — Ні!» А що на серці — не ллється. Як захлинулися тим коханням, тільки питання в очах: чи є випробування, страшніше за нещасну любов? А життя сміється: за два з лишком роки після зникнення дівчини таки теж їх помацало. І Макара. І Макса. І Гоцика. Кров їм чужу на долоні: як вам? Биті… Биті є. Ми зустрілися ясним зимовим ранком біля обкиданої снігом ополонки посеред Дніпра, навпроти Лаври. Мені туди — не топитися, вони — не знати звідки. — Маєш розповісти найперш про мене, — сказав Макар. Гоцик скривився скептично: ох, ці механіки… Такі ж бовдури, як і бухгалтери. Піддав носаком грудку льоду. — Може, не знаєте… Оті сікомори, що вони в Іспанії ростуть… Так іспанці їх ще в’язами називають. Уявляєте, яка дурня? В’яз — це я розумію, а сікомор… Це ж фікус, їдять його мухи… Латиною так і буде: ficus sicomorus. Макс стягнув з рук дорогі лайкові рукавички. Прикрив лівою долонею зап’ясток правиці. — А про мене не треба розповідати, — сказав. — Чому? — не втрималася я. — Він… і так знає. Макар знизав плечима: не розумію, Гоцик підозріло примружився: що ти верзеш, чувак, обкурився чи що?! Вони стояли над тою ополонкою колом, наче захищали живу воду від страху замерзнути, і коли би в цю мить лід під їхніми ногами раптом проломився… І ополонка враз стала ширшою… І від того не замерзала би довше, то вони… вони би потонули. Усі троє. Я перелякалася, гукнула їм: — Ей, хлопці… А ото минулого літа раз вночі хтось бруківку на Андріївському розколупав, намагався укласти рівно. То не ви? — Мене аж у Іспанію минулого літа закинуло. Дохляка на собі ніс! — сказав Гоцик. Макар захитав головою заперечливо: не я… — А я того літа заблукав, — похмуро всміхнувся Макс. Не бажали сповідуватися, хай їм грець. …Розповім. Про кожного. Книга перша. Макар Частина перша. Нічір У час, який звичайні громадяни називають вечором, білявий студент «Політехніки» Саня Макаров (для друзів — Макар) войовничо топтав вовняні квіти бляклого азійського килима у просторій кімнаті з наглухо заштореними вікнами, наче намагався порвати невидиме чіпке тривожне павутиння. Він рідко заходив до цієї кімнати. На двох рівнях розцяцькованих апартаментів і без того — конем гуляй. Та сьогодні Макарові знадобилися манікюрні ножиці — розрізати крихітний целофановий пакетик з невідомою травицею так делікатно, щоб не просипати й пороху. Шарудів по шухлядках туалетного столика: повинен же в жінки бути манікюрний набір — у кутку натрапив на невеличкий записничок. «Сашкові Макарову: “Кіа Сіїд” — 17 900 дол. США; одяг — 5 324 дол. США; 2 767 дол. США — киш. гр., моб., інші витрати». — А немало я… за пару місяців! Жбурнув записник у кут і тільки потім допетрав: — Вона рахує?!. Несподіване відкриття цьомнуло просто у мозок. Макар роздратовано вимів з голови першу хвилю матюків: а сенс? Заметушився. І як це розуміти? Третій місяць поспіль, як проклятий, упріває на тілі старої коханки, белькоче щось зворушливе, уникаючи слова «любов», лоскоче її потилицю, а вона, значить… Знов до записника! Варення з аличі, «ананаси з кабачків», розміри одягу якоїсь Валюшки, гороскоп для Тельця на 1998 рік… Телефон дизайнера… Якогось Токо Моно… Дідько! Полохливі думки заходилися криві коси плести — перший попереджувальний? Рано розслабився, Саню! Думаєш, назавжди завоював стару Марту, а заразом і весь її крам? Живеш у коханчиних апартаментах, накупив усього на Мартині гроші, та й помічником у депутатське кубло вона тебе прилаштувала… Смикнувся. Так і він… Не пасе, блін, задніх… Пріє на тій Марті без зупину, як колорад на картоплі. Закріплює позиції ефективним сексом, а стара, щоб її, вимагає усе нових і нових подвигів на ниві інтимного героїзму. — Щось я… видихався, — визнав спантеличено. Й не сподівався, що так скоро. Два місяці тому, коли перший голий контакт з немолодою впливовою помічницею нардепа Сердюка Мартою кардинально змінив байдикувате від безнадії життя бідного студента-механіка, Макар сам собі заприсягся: краще сконає, ніж проґавить шанс, що він так несподівано впав йому прямо під ноги. Злидні — гірше за нелюбу жінку, тож вип’є Марту до денця, аж поки не зможе йти без неї далі тим шляхом, що вона йому проторує. А на цей час — приручить, закохає у себе, стане частиною її серця, щоби дихати без нього не могла, щоби жадала, щоби заради нього… Секс! Він дасть їй класний секс! Попервах аж занадто завівся: так ту Марту по ліжку ганяв — нову главу в «Камасутру» міг би дописати. Та за два місяці на саму згадку про обвислий зад немолодої коханки Макара невтримно нудило. І вечори щезли. І дні. Й ночі… Один нескінченний нічір. Макар тепер і не пам’ятає, якого тоскного дня вигадав це слово, поєднавши у ньому глуху ніч і безнадійний вечір. До п’ятої в його житті ще блимав тьмяний напружений день — перспективна метушня у депутатському кублі окреслювала сходинки до багатих мрій, нові знайомства віщували спрощену систему підходу до тих сходинок, та й Марта вдень — хоч сиділи в одному кабінеті — ніяк не виказувала справжніх почуттів до юного колеги Олександра Макарова. Та о п’ятій робоча днина добігала кінця. Макар сідав за кермо новенької «кіа», гнав до дворівневих апартаментів біля цирку і розумів: от і нічір — ніч, і тільки за нею вечір. Не було в тому ніякого парадоксу. Відразу після дня в механіка починались години глупої чорної ночі: люди, рухи, птахи і звуки зникали, у чотирьох глухих стінах чекав ненаситну стару корову, щоби пасти і пасти, годувати й годувати брудними пестощами до смерку, і, коли та врешті насититься й захропе, констатувати утомлено: а ось і вечір. Нарешті відпочинок після виснажливої праці… А там і день, коли він… братиме від неї. Та за два місяці вечори щезли. І дні. Й ночі. Один нескінченний, виснажливий нічір — безпорадна полохлива метушня у безнадійній темряві. — А пофіг! Є заради чого! — непевно підтримав себе. Вкинув до шухлядки записничок, грюкнув — туалетний столик ходором: зарано здаватися! Була робота, починається гра. Тим цікавіше! Він свого задурно не віддасть. У дзеркало гордо — Олександр! Звабливе тіло, тужні очі, розумна башка грандіозні плани снує. Довго би дивився, та навколо лиця зла муха — усе: з-з-з… Відмахнувся — пішла! Виматюкався — на кухню. Травицю заварювати. Оце на неї тепер усі надії. Кореєць Чен обіцяв фалос-твердиню після дози відвару зі смердючого зілля. Цього дня Макар геть не збирався експериментувати — хотів лише відкрити пакетик, понюхати… Та клятий записник навідмаш — час! До появи Марти лишалося години зо дві… — Будуть тобі брудні танці…  

Саня Макаров не студіював Фромма. Самотужки вивів: еротичні стосунки — прояв волі. «Ще й якої!» — пожалівся би філософу. Націдив у склянку вонюче пійло, випив без вагань. Ну, от і все. Зараз хімія пробудить фізику, він дочекається коханку, надсексуально доведе: не треба нічого рахувати, люба! Іншого такого собі — удень із каганцем не знайдеш… До появи Марти лишалося з годину, не більше. Макар упав перед телевізором, увімкнув музичний канал — з дев’яносто відсотків кліпів тягнули на щось середнє між грубою еротикою і легкою порнухою. Відімкни звук, щоб не дратуватися співами, і — прошу! Збуджуйся. Відрубав звук і… почув, як верещить мобільний. Три пропущені. Марта. — Алло… — Коханий. Ти вдома? — незвично обережно запитала Марта. — Я хочу тебе, сонце, — сказав Макар. Він називав її сонцем — чудовиськом середнього роду, на яке без сліз дивитись неможливо. — Любий… Терміново збери усі свої речі! Тільки не в шафу! Краще склади в сумку. А сумку… У комірчину біля кухні. Прошу, впорайся швидко. Макар ледь не впав. — Що сталося? — Нічого, коханий! Ділова зустріч. Так склалося — мушу провести її на… твоїй території. Ти ж не проти? — Безумовно… не проти. — От і гарно. Тільки заради нас, любий! Тільки заради нас! — Та добре, сонце. Кави заварити? За який час будете? Гостей багато?.. Марта не відповіла. Макар скривився з прикрістю: може, вона ще й глуха? — Марто… — Не треба кави, любий, — пролопотіла. — Зустріч дуже важлива і дуже… приватна. Ти не міг би… піти кудись… години до десятої… вечора… — Може, одразу й сумку з речами прихопити? — Ну, навіщо ти так, Сашко?! Я заради тебе, заради нас стараюся… Якщо про наше кохання знатимуть інші… Це тільки зашкодить. — Ясно. — Коханий… — Мене не буде. — Не лякай мене. Я зателефоную… коли скінчу. Добре? — Безумовно, — процідив Макар і ввірвав зв’язок.  



Вересневий вечір дурив — літо, розливав теплу кров помираючого сонця. Вона притишувала звуки і рухи, ворожила — спішити нема куди, допийте спочатку цей день. Макар кволо сунув у бік цирку, дивився на щільний потік автівок. Здавалося, вони не по заторах скніють — неспішно сунуть верблюдами у нескінченному каравані, набиті більше жаданнями й мріями, ніж людьми й крамом, і навіть пронизливі сигнали потягів від близького залізничного вокзалу не псували ілюзії несподіваного і нелогічного спокою. «Куди я йду? — думав байдуже. — І чому мені усе пофіг? Може, трава так діє?..» Зупинився біля підземного переходу поряд із грудастою тіткою — у кожній руці по п’ять букетиків волошок, під ногами — відро синіх квітів. — Цвіти, цвіти! — вигукувала неоковирне. — Мальчік! Цвіти не треба? — запитала Макара. — Давайте… — Двадцять! У Макаровому портмоне — самі сотні. Грудаста тітка роздратовано пхикнула — знову сотня! — заходилася шукати здачу. Мигцем оцінила Макара, поманила пальцем. — Дєвочку хочеш? Давай, пограйся… Недорого… І мені добре: однаково здачі давати нічим. Макар прислухався до себе: хімія нахабно ґвалтувала фізику. У горлі стало гаряче. І навіть грудаста тітка здавалася… сексуальною. — А дєвочка хто? Ти?.. — запитав уїдливо. Тітка реготнула — жартівник! — кивнула на худе дівча років чотирнадцяти у легкому сарафанчику — сиділо на парапеті циркової огорожі, гризло насіння, плювалося червоними від помади губами, роздивлялося клоунів на афіші. — Давай, давай… — умовляла тітка. — Пограйся… У нас тут квартирка за рогом… — Ну, давай… За п’ять хвилин у під’їзді звичайної п’ятиповерхівки поряд із пафосним будинком Марти двоє туберкульозних мужиків із синіми від зонівських наколок руками притисли механіка до стіни. Один тримав за горлянку, другий вправно вивертав кишені. Портмоне, годинник, мобільний… — І в рожу йому дайте! — нахабно вигукнуло дівча. Поруч тирлувалося, спостерігало. — Пельку заткни! — цикнув один із мужиків. Посунув геть услід за другим, та потім чогось обернувся, харкнув Макарові під ноги і таки врізав. У живіт. Під ребра. Макар задихнувся і впав на підлогу.  

До цього дня механіка Макарова били тільки раз у житті. Гоцик. По ділу. Гоцик взагалі зробив для нього немало добра… Макар лежав на запльованій підлозі чужого під’їзду, паморочилося… Та він бачив: горобці цвірінчать, сонце у вікна… Орендована квартирка на Костянтинівській — вони розкошували там утрьох: він, Гоцик і Люба. Гоцик знущався з філології в універі, Люба вивчала соціологію в Могилянці, а він, Макар, мав стати механіком після «Політехніки». Голота! Один на трьох провалений диван, пиво і цигарки на останні. Вони з Гоциком любили Любу. Не зізнавалися — ні їй, ні собі, ні один одному. А Люба кохала красунчика Макса. Він приїжджав по неї на крутому «мазераті», і Макар із Гоциком давилися пивом, підглядаючи, як Люба летить до любого. Вона боялася здатися Максу недолугою і затурканою… Вона соромилася власної цноти. Вона обрала Макара, і він погодився на той дивний секс не заради Любиної любові до Макса. Без надій сподівався стати для рудоволосої гордійки тим єдиним мужчиною, до якого вона обов’язково повернеться… А Люба… щезла! Зникла без сліду, і Гоцик, замість їхати додому, узявся шукати Любу. Ні, він не просив механіка стати поряд. Він навіть глузливо всміхнувся, коли побачив зібраний рюкзак і квиток додому… І Макар залишився. Пошуки привели до Любиного коханого Макса. Від Макса ланцюжок довів до його жирного тата — впливового нардепа Володимира Гнатовича Сердюка, а поряд із нардепом намалювалася його помічниця Марта, енергійна жіночка років сорока. І отут… Тут скажений, як ведмідь по весні, Гоцик запанікував: упізнав у гладкій тітці з обвислим задом випадкову коханку, з якою переспав півроку тому на політичному ґрунті, шукаючи швидкого заробітку. І вперше попросив механіка: — Макар! Візьми на себе Мартазавру, мать її… Розпитай… Може, знає щось про Любу. Гоцик називав Марту страшною, як первісні жахи, Мартазаврою і знав її сексуальну примху: любила стара корова, коли коханці їй потилицю чухають. Із тим знанням Макар і пішов на зустріч із Мартою… Так… Гоцик зробив для Макара немало добра… Й трьох місяців не минуло… Гоцик, певно, й досі скніє на Костянтинівській, бігає в універ, а механік… Перейшов на заочний, живе у дворівневих апартаментах коханки Марти і — отака іронія! — працює помічником того самого нардепа Сердюка, чийого сина так любила Люба… Побачили би вони його зараз… Зіпнувся на ноги. — Ні, не зараз… — у животі дірка. «Бріоні» — ганчірка, туберкульозна слина на штанях. Козли… Визирнув із під’їзду, наче двійко з наколками і хвойда й досі поруч. Нікого. Скосив очі у бік Мартиного будинку… Біля нього саме зупинився звичайний для бідних чиновників «мерседес» CL-класу. Із салону випурхнула весела, як весняна пташка, Марта, за нею на світ божий поліз дебелий, схожий на обкусану картоплину дядько з погонами полковника на міліцейській формі. Махнув водієві — відпочивай, посунув до апартаментів за пташкою услід. Парочка аж ніяк не скидалася на ділових партнерів… Макар учепився в ручку під’їзду, зіщулився, озирнувся злодійкувато, наче його ганьбу бачив цілий світ. «Блін, я таки “мальчік”…» Ноги самі понесли геть. Метрів за десять побачив у кущах випатране портмоне. Ключі від автівки й апартаментів валялися поруч. — Сюрприз… — наче ніяким боком. Наче ключі від апартаментів прихопили туберкульозні. Слідкували за ним давно й уважно. Пограбували у брудному під’їзді тільки заради того, щоби забрати їх, і оце зараз швидко й безшумно відчиняють двері Мартиного барлогу. Вона, певно, уже заскочила на картоплину, а тут — сюрприз! Туберкульозні на порозі. Лежати й сцяти від страху! Голий полковник — не полковник! Зґвалтують Марту жорстоко й безбожно прямо на міліцейських очах, гаманці заберуть, килими, порцеляну, телек! Є що! Персні здеруть, сережки — разом із вухами! …Ключі від апартаментів валялися в кущах. Поруч із порожнім портмоне і ключами від «кіа». — Речі треба було забрати…  

За хвилину — далеченько від цирку втік. Крутив кермо — і куди?! — м’язи на ногах викручувало, наче на гору пішки. Думки захекалися: то до Мартиних апартаментів войовничо кинуться, то давай годувати планами зі смаком димедролу. Пручався: розберуся! До тями прийшов, коли «кіа» скотилася з Європейської на Поштову площу, і механікові раптом з біса невтримно захотілося побачити Гоцика. І Любу… А як повернулася? Вікна прихистку на Костянтинівській зяяли темними питаннями. Макар залишив автівку біля воріт внутрішнього дворика, посунув усередину — ружі, кіт, лавка під вишнею, рипуча веранда, що вони з Любою й Гоциком називали її космосом. Піднявся дерев’яними сходами, смикнув двері помешкання, де ще зовсім недавно вони ділили на трьох біди й мрії. Нікого. Усівся у плетене крісло, що так і стояло на веранді, — зимно щось… І спогади не гріють. Нікого. А он за сусідніми дверима старенька Роза Сигізмундівна жила… Померла… Аби не померла, про всіх би Макарові розповіла. Спостережлива була… Двері Рози Сигізмундівни відчинилися. На веранду визирнула лиса дівчина у військовому френчі та шортах. — Чому ти лиса? — запитав Макар. — Ти хто?! Макар кивнув на власні двері: — Я тут жив… Не знаєш, тут хтось мешкає? Лиса дівчина знизала плечима: — Я тиждень тому в’їхала. Не бачила нікого. Макар кивнув, підвівся. Геть. — А чого ти лиса? — запитав від сходів. — Я не лиса! Я підстриглася на нуль! — із прикрістю вигукнуло дівча, гепнуло дверима. Макар засмутився: ну, так… Різниця між завойовником і альфонсом — приблизно така сама. Хоча… Завойовник досяг мети, альфонс тільки… розбігається для стрибка. Нормально… Він альфонс! …Вечір зливався з ніччю, укривав Дніпро прохолодою, навіював: скоро замерзнеш. Річка хвилювалася, тікала на південь… Макар сидів на гранітних сходах набережної біля пішохідного мосту, топив погляд у воді — як же він розумів відчайдушні жадання ріки! Куди не біжи — твоє місце тут. «Отож-бо, — признався. — Аби скоріше Сердюк із Брюсселя повернувся. Стати для нього незамінним. Так, щоби далі вже без Марти… А до тих пір… Нормально. Я альфонс». — Добре, що сумку не взяв… Місяць уже височенько застиг над водою, коли Макар плюнув у безнадійну річку, поплентався до автівки. Набережною тинялися люди, пили пиво, сміялися безтурботно. «Марнуйте час, йолопи!» — хмикнув роздратовано. Від’їхав від набережної, озирнувся і раптом подумав, що згори все це кодло можна легко покласти з одного кулемета. — Цікаво, стара чекає?.. — наче з поля бою.  



Стара не вважала себе старою. Озиралася на Мадонну, Демі Мур, але частіше на Ірину Білик. Із нею іноді заочно ставала до суперечки: якого біса на люди мальчиків виводити?! Е, ні! Марта не така наївна. Марта напевно знає: на життя треба генерала шукати, а що ти собі для серця і здоров’я маєш — при собі й тримай. Щоб не наврочили… Оце намолила собі Сашка, розщедрилася здуру — надто вже до серця припав. А тепер хвилюється — аби не задурно… Як не бачить його, усе цифри складає, і волосся дибки: за два місяці двадцять п’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто один долар профінькав. А як він одяг скине й голий апартаментами — Аполлон, — так ще би давала й давала, усе би задля нього зробила… Хіба що справи би не відклала: надто дорого заплатила за нинішнє благополуччя. Так і Сашко справу на перше місце ставить. Може, того й злигалися, що Марта побачила у білявому студентові себе саму тринадцять років тому. Ох, і часи були… Училка-фізичка із задрипаної Соснівки, що під Конотопом, до дев’яносто п’ятого Марта тільки тим і рятувалася, що м’ясом у Москві торгувала. Оце дві повні торби у руки і на потяг. Ніч у плацкарті, зранку москвичів за руки хапати: «Покупайте! Недорого!», під вечір на вокзал, ніч у плацкарті, а вранці наступного дня: «Діти! Розкрийте підручники. Тема сьогоднішнього уроку…» Як витримувала? У дев’яносто п’ятому привезла хвору маму в інститут Шалімова. Рак підшлункової. Біда… Вдень біля мами тліла, на ніч до студентської подружки Валюшки просилася. З інституту не бачилися. Валюшка саме у якомусь центрі політичних досліджень під’їдалася. Вона Мартину долю й скерувала. Вислухала гірку оповідь про свинячі ребра та Бойля—Маріотта, зітхнула: — До козирного депутата помічницею прилаштувати не зможу. А до такого… абиякого — спробую. Підеш? Держслужба. Пільги… Давай, Марто! Вирішуй, бо до скону ті торби тягатимеш. — А мама?.. — знітилася Марта. — Як я маму покину? За місяць мама віддала Богові душу, і Марта перебралася до столиці. Зняла у вдовиці кімнатку на Русанівці, помолилася на лаврські хрести, що їх прямо з віконця видно було, і попросила Господа, щоби хоч який негодящий депутат погодився її до себе взяти. Володимир Гнатович Сердюк на ту пору не набрав і половини своєї нинішньої політичної ваги. Вислухав провінційну вчительку-одиначку, що її порекомендували з якогось політологічного центру. Зазирнув у вічі, а там… стільки благання і відданості. Здивувався. Аж запитав: — Будь-який наказ виконаєш? — Безумовно! — гаряче запевнила Марта. Відтоді — тринадцять років при Сердюкові. Він ніяк не тоне, вона поруч із ним роздобрішала грошима й зв’язками, бо як поклялася — безумовно! що? все! — слово тримає. Треба — і папірці до темряви розбирає, і у відрядження посеред ночі, і лягає під кого шефові треба. Квартиру стараннями Сердюка через Раду отримала, за вирішення питань хутко навчилася грошики брати, а як назбирала достатньо — тихцем від усіх купила розкішні апартаменти біля цирку і з них теж до останнього часу зиск мала. Беручка! Хто би взнав — не повірив би. От і Баклан, полковник міліцейський, здивувався сьогодні. — Гарна хата. Я оце теж думаю щось у центрі придбати, — сказав. — Твій барліг, лялечко? — Знайомих… — відказала з дивану гола Марта. Не схотів Баклан до ліжка пнутися, прямо на дивані й вирішив із Мартою всі ділові питання. Добре, хоч пішов скоро, бо обіцяв дружину на дачу в Кончу відвезти. — Про Баклана Сашкові краще не знати, — застереглася, на годинник глянула — 23:20. Захвилювалася. — І де?.. Стала до вікна. Юний коханець перед очі. — Така Сасунька моя солоденька… — прошепотіла розчулено. При Сашкові — не сміла. Вони якось болобонили «за життя», і коханець розповів: у дитинстві бабуся називала його Сашунькою, а він намагався повторити, та виходило — «Сасунька». — Сасунька ти моя солоденька, — засюсюкала тоді Марта, та механік зиркнув вовком. — Ніколи не називай мене так, Марто… завро! І де?.. Позіхання Марті рота роздирають, завтра вставати удосвіта, а Сашко десь тиняється… Може, образився? Та не повинен би. І сам знає: справи відкладають тільки невдахи, а Марта з Бакланом без діла жодного разу не зустрічалася. І де?.. Ухопила мобільний — «абонент поза зоною». — Та що ж це?! Скрутилась у кріслі, уявила: нема… Ніколи не повернеться… Так розхвилювалася, аж тиск підскочив. Оченятами закліпала: Баклан проклятий! Міг би, як завжди, номер у готелі замовити… «По-швидкому, Марто!» А що, як із Сашком щось трапилось… Обстановка криміногенна… така напружена… А міліція, баклани розгодовані, така розслаблена… Ніч уже… Точно вбили хлопця! Порізали, автівку забрали… Почула, як у замку вхідних дверей ключ ворушиться, так до них рвонула — аж гай зашумів. — Сасунька моя…  

У передпокої світло тьмаве — джунглі. Механік застиг насторожено: нападати? Чи горделивим левом пройти повз напружену Марту — не здобич! Марта шию витягла, вглядається: нападати? Плигнути мавпою, учепитися у вічі: де був, де був?! А чи проковтнути ревнивий розпач, вистелитися винуватим килимком, у вічі зиркнути: коханий мій… — Коханий… Макар насупився, пішов повз Марту до вітальні. — Коханий… — сунула слідом, очам не вірила: костюмчик від «Бріоні»… Сім тисяч гривень… Мов зі смітника… брудний-обхарканий… Макарові — те саме в голову. «Нарешті скинути…» — зривав із тіла одяг, кидав на підлогу. — Сашко… — напружена Марта побачила на животі голого коханця великий синець під ребрами. — Що сталося? Він би красиво, барвисто… Троє моторошних, дужих… Зброя, кулаки, слів не знали… Били — наче вбити мали. Гроші, годинник, мобільний. Він захищався… Одному точно щелепу зламав… Аби менти в цей час не розслаблялися у товаристві легкодоступних жінок… Зиркнув на коханку сторожко — простягнула руки, йшла до нього, сльози на очах. — Сашко… — любов’ю щедрою. Нікому свою Сасуньку не віддасть. Механік відчув: у голові забулькала пекуча бурда, полилася судинами — у вуха, у ніс, у вічі… Залила красні мрії, амбітні плани, гарчала: убий. Задихнувся гарячим, вишкірився… і раптом кинувся на Марту. Викручував руки, тягнувся до горлянки, повалив на підлогу, та словами діла не зіпсував. — Ти — моя… Ти моя жінка! Моя! — Сашо, Сашо… — В очах жах. — Уб’ю! — Замахнувся. Марта вчепилася йому в руки. — Коханий! Я ні з ким! Ні з ким! — Линула до нього. Тулилася, обіймала, обціловувала голий торс, синець, ребра… — Коханий… Доле моя… Ну як ти міг подумати… Хіба я могла б… Відштовхнув. Ледь на ноги зіп’явся — несподівана лють випила сили, та градус не знизила. Трусився. Руки діла просили — взяти би щось у ті руки, важке щось… Дати би тим важким Марті по маківці, щоби не думала: він — не «мальчік»… Злякалася, певно. Зиркнув на Марту недобре і… очам не повірив. Незграбно совалася по підлозі, встати намагалася, зойкала, та очей від Макара не відводила, і в тих очах світився відвертий тваринний захват вдячної жертви: бери мене… Макар вишкірився хижо. На кінцівках проросли пазури. Зуби засвербіли — клики лізли. Стрибнув до Марти, ухопив немалу тушку — кілограмів дев’яносто таки мала, — поволік до дивана. — Ти моя! Зрозуміло? Тільки моя! — шипів. Зривав з коханки одяг, гарчав — звір. Кинув на диван, упав на тушку — ґвалтував люто й безжально. Ото приблизно так, як туберкульозні мали би, коли б ключі від апартаментів поцупили. Марта не пручалася, тремтіла холодцем під молодим пружним тілом, очі на лоба, щелепа відвалилася. «Бог! Він Бог!» — не відчувала болю, стогнала: тваринне збудження вивільнило залишки молодих соків: ширяли судинами, дарували відвічний захват жертви. Макар не аналізував учинків, ламав коханку, кусав, шкрябав, аж поки не задовольнився, не упав на диван — ще тремтячи, збуджений, але уже розслаблений, затятий: моя… Марта схлипнула — Матінко Божа, оце любов… Аж потилиця зопріла. «Сасунька моя!» — припала. Цілувала-пестила, аж губи попухли. Оце любов! — Ти тільки моя… — він ще не охолов. — Тільки твоя! Навіки! Божество моє неймовірне! Сашенька… Як же ти міг мене приревнувати? Я би ніколи… Та й хто з тобою зрівняється? Тільки ти в моєму серці! Тільки ти! — белькотіла радісно. Макар звівся на лікті — лев. У вічі зазирнути, убити владним поглядом — ані кроку вбік! Лікоть заялозив на чомусь вогкому, липкому. Зиркнув — прямо під ліктем чужа сперма. Міліцейський полковник Баклан був неохайним не тільки на службі… Макар почервонів, серце упало — отака, значить, гра… У несподіваній тиші тільки — з-з-з… У кутку вікна у добре структурованому, майже невидимому павутинні билася чорна муха. Макар дав би голову на відсіч — та сама, що сьогодні вдень усе кружляла навколо нього… — Скоро зима… — сказала Марта.  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка