Артамонова І. М



Скачати 96.07 Kb.
Дата конвертації15.04.2016
Розмір96.07 Kb.
МЕДІА-ТЕКСТ У СТРУКТУРІ ДИСКУРСУ МОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ

Артамонова І.М.


Запровадження поняття мовної особистості підготовлено різними напрямами мовознавства та філософії. Початок пошуків інтегрованого лінгвофілософського підходу ми знаходимо у ХYIII ст. у Е. Б. де Кондильяка і пізніше у І. Гердера. Увага до особистості в ідеалістичних напрямках філософії виявлялася у тому числі і в особливому інтересі до мови індивіда. Проте розкид думок про сутність індивідуальної мови – від визнання, що кожна людина говорить своєю мовою (Б.Кроче), до ствердження, що людина тільки виразник чужої свідомості (Ф. Шелінг), - дещо знижував цінність досліджень.

У дослідженні мовної особистості в російській лінгвістиці перші кроки були зроблені В.В.Виноградовим, який розглядав два можливих підходи до вивчення цього феномену – вивчення особистості автора і персонажа. В.В.Виноградов створив також своєрідний реєстр труднощів дослідження цього явища (неповнота фактів мововживання, неповнота екстралінгвістичних даних, неясність психологічної мотивіровки) [1, с. 259-333].

Дисципліною, що орієнтована на суб'єкт мовного спілкування (мовця), вважають прагматику І.П.Сусов [13, 13] та Ю.С.Степанов, який писав: „Категорія суб'єкта – центральна категорія сучасної прагматики” [12, с. 326].

О.О.Леонтьєв писав про особистість, яка володіє сукупністю дискурсивних здібностей на рівні усіх „фаз інтелектуального акту”: „орієнтировки і планування мовних і немовних дій, фомування плана дії у мовній формі, контроля і коректировки мовних дій”[7, 226-227].

Були також різні спроби дослідників дати визначення мовної особистості. Наприклад, І.Е.Клюканов зосереджується на описі здатності особистості до інтегрованої мовної діяльності: „Мовною особистістю вважається суб'єкт, здатний здійснювати мовну діяльність, оперуючи інтегральними смисловими утвореннями” [5, 73]. Г.Н.Безпамятнова ядром мовної особистості називає її комунікативну поведінку. Проте концептуально мовна особистість подана у працях Ю.М.Караулова: „Мовну особистість я розумію як сукупність здібностей і характеристик людини, що обумовлюють створення і сприйняття нею мовних творів (текстів), які розрізняються: а) ступенем структурно-мовної складності; б) глибиною і точністю відображення дійсності; в) певною цільовою направленістю” [6, 3].

В основу типології мовної особистості інші дослідники, слідом за Ю.М.Карауловим, пропонують покласти також модель з трьох рівнів. Наприклад, І.П.Сусов виділяє такі три рівні: формально-семантичний, когнітивно-інтерпретаційний та соціально-інтерактивний [14, 7-13]. Про дискурсні можливості особистості різних рівнів пише О.О.Пушкін: „Дискурсні можливості особистості першого рівня складаються з основних дій і операцій семіотичної діяльності. Дискурсні можливості другого рівня реалізують адекватне відображення об'єктивного світу. А дискурсні можливості третього рівня здійснюють доречність використання мови” [10, 53]. Рівнева модель мовної особистості, розроблена вченими, відбиває узагальнений тип особистості.

Буття мови в тій чи іншій формі, тим чи іншим шляхом зводиться до духовної творчості індивідуума, який володіє особливим набором мовних елементів. Так, Г.Остгоф і К. Бругман писали, що мова „існує тільки в індивідуумі, тим самим усі зміни в житті мови можуть походити тільки від індивідів” [4, с. 159]. Г.Тард також у своїх працях встановлює примат індивіда: „Нічого немає в суспільстві, чого б не було в індивіді” [15, 2].

В російській лінгвістиці до такої точки зору був близьким О.О.Шахматов, який писав, що „реальне буття має мову кожного індивідуума” [16, 59].

Таким чином, мовну особистість можна розуміти як сукупність мовних якостей, типових для якоїсь конкретної людини.

Формування мовної особистості здійснюється у двох планах: закономірно та індивідуально. Кожна мовна особистість формується на основі присвоєння окремим індивідом мовного багатства, створеного його попередниками (мова, мовні мотиви, ціннісні орієнтації у використанні мови тощо).

Мова окремої людини, індивідуальна мова, складається із більшої частини загальної мови і меншої частини індивідуальних мовних особливостей; ці останні і становлять основу розвитку загальної мови.

Індивідуальне в мовній особистості, з одного боку, формується через внутрішнє відношення людини до мови, через становлення особистісних смислів мови, які визначають її індивідуальні варіанти ціннісного відношення до мови. З іншого боку, мовна особистість має політичний вплив на становлення мовних традицій.

Актуальність названої проблематики збільшується у наш час у зв'язку з тенденцією до інтеграції лінгвістичних знань, у зв'язку з посиленням інтересу до тексту як основного об'єкта філології і до породжуючого текст мовлянина.

Концепт „мовна особистість” виявляє деякий ізоморфізм структурних елементів культури і мови в їх функціональному та внутрішньоієрархічному плані. Особливе місце тут займає когнітивний бік цього явища – деталізація мовної картини світу, метамовні вирази, усвідомлення мови.

До того ж параметри мовної особистості в науці ще також не розроблені. Але вже зараз можна назвати деякий мінімальний набір цих компонентів та якостей. Мовна особистість характеризується певним лексичним запасом слів, які ранжируються за частотою вживання. Лексикон і манера мовлення можуть вказати на приналежність її до соціального класу, свідчити про рівень інтелігентності і тип характеру, можуть диференціювати її в залежності від віку і статі.

Одним із найважливіших параметрів особистості є пам'ять (пресупозиція – довгочасна і оперативна пам'ять у вербалізованому та невербалізованому вигляді, за Н. П. Бехтеревою ).

При виділенні вербальних параметрів мовної особистості нами враховувалось обґрунтування діяльнісної антології мовного спілкування, основи якої розроблені в загальнопсихологічній теорії діяльності О.М. Леонтьєва. [8].

Для визначення домінанти мовної особистості важливим є аналіз соціокультурної її природи. Мовна організація носія мови, його здатність до здійснення мовної діяльності та врешті-решт сама мовна особистість формуються на основі текстів, в яких відбивається соціокультурне середовище.

Розглядання медіа-тексту в системі культури і усвідомлення його як джерела одержання інформації про духовні імпульси та матеріальну сферу людської діяльності, про принципи розвитку суспільства уявляються новим явищем і знаходяться в руслі сучасної наукової думки, яка признає важливу роль гуманітарних досліджень в парадигмі наукового знання.

Обґрунтованість такого підходу пояснюється також станом практики засобів масової інформації. Свобода, яку отримала преса, відбилась у тематичній відкритості, у відсутності зовнішньої детермінованості оцінок, стильовому попущенні.

Це призвело до авторизації дискурсу медіа-тексту, „Суб'єкт у сучасній масовій комунікації не просто функціональний – він виступає як особистість з усіма особливостями її менталітету, до того ж у структурі його інтенції все більшу роль починає відігравати прагнення до самовираження” [2, 307]. Саме драматизація творчих інтенцій у процесі створення продукції журналістської діяльності надає медіа-текстам того вияву, який дозволяє включити їх у систему культури. Причому журналістика, гостро відчуваючи культурний контекст часу, на даний час тісно пов'язана з текстами того напряму, який лідирує сьогодні в художній літературі постмодернізму – як особливої світоглядної та естетичної системи.

Розгляд текстів ЗМІ з точки зору культури мови, мовної особистості дозволяє отримати ціннісну інформацію про стан мовної культури всього суспільства. Для сучасної ситуації фіксація цього стану особливо важлива, тому що преса як частина масової комунікації розповсюджує смаки, життєві пріоритети, поведінку, у тому числі й мовну.

Крім того, оцінка текстів ЗМІ з позицій культури мови важлива для осмислювання процесів, що відбуваються всередині одного з функціональних стилів – газетно-публіцистичного.

Журналістика, зберігаючи в цілому вірність своїм засобам осмислювання дійсності, звертається не стільки до постмодернізму, скільки до постмодерністської манери письма, яка привертає, мабуть, своїм відношенням до мови як форми опору якомусь одному стилю.

Важливою постмодерністською стратегією є ототожнення свідомості людини з писемним текстом. Це пов'язано з тим, що все стало розглядатися як текст: література, культура, суспільство, історія і навіть сама особистість.

Актуалізація у текстах, особливо масової культури, інтертекстуальності – центрального поняття в поетиці постмодернізму – відповідає світо- і самовідчуттю сучасної людини. Авторський текст стає насиченим чужими текстами: текстами попередньої і оточуючої культури. При цьому процес цей найчастіше виступає як спонтанний, неусвідомлюваний.

Інтрига „свого” і „чужого” стає домінантою при породженні смислу для автора і читача тексту. Як відмічає Ю.В.Рождественський, у текстах масової комунікації „використовуються, систематизуються та скорочуються, перероблюються і особливим чином оформлюються усі інші тексти, що вважаються ”первісними”. У результаті виникає новий вид тексту зі своїми законами побудови і оформлення тексту” [11, 163].

Текстуальні прояви інтертекстуальності припускають наявність цитат, ремінісценцій, алюзій. Матеріал цитатного письма відповідає специфіці текстів ЗМІ з їх підкресленою орієнтацією на масову аудиторію, на оперативність створення і сприйняття, доступність викладу. З цих позицій цікавим є підхід до готових знаків з “чужих” текстів як до прецедентних феноменів.

Матеріалом для аналізу стали репортажі О.Забужко, що друкувалися щомісяця протягом 2000 року у тижневику „Столичные вести” і видані потім окремою книжкою [3].

Спостереження за практикою сучасних ЗМІ дозволило виділити деякі засоби впровадження цих знаків:

Текст А (чужий) дорівнює тексту Б (своєму).

У такому випадку цитата як слово заміщує явища і предмети реального світу.

„Розквитавшись із національним ефіром, я зробила рішучу спробу інтегруватися в Європу в межах окремо взятої квартири – себто, замовила собі „Євроньюс” [3, 13].

Текст А – ілюстрація до тексту Б.

„В цьому питанні-плануванні на майбутнє-здається, як у жодному іншому, за Кіплінгом, „Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, допоки землю і небеса на суд не покличе Бог” [3, 47].

Мовби сама наша епоха („О, прекрасний час, неповторний час”, як писав радянський класик у 1933-му...) загула до мене соковитим баритоном Олександра Ткаченка... [3, 40].

Текст А – палітра для створення тексту Б.

„І це й було головним „дискурсивним посланням” тоталітарної влади в усіх, породжених нею, текстах, як писав радянський поет, „в залізній мові, в залізнім реченні (сказав – як в око вліпив!)”.

Проте якими б не були відношення між „чужим” і своїм текстами, це завжди діалогічні відношення: сплетіння і наповнення „чужого” тексту „своїм” змістом. Діалогічні відношення, за Ю.М.Лотманом, є основою усіх смислопороджуючих процесів [9, 46].

У діалогічні відношення втягуються не тільки тексти, але й автори та читачі, тексти і їх споживачі. Таким чином, інтертекстуальність у вигляді цитатного письма поновлює дискурс мовної особистості. Витісняючи такі активні прийоми створення газетного тексту, як орієнтація на тропи, насичення тексту концептуально-оцінною лексикою, цитатне письмо залучає читачів до процесу формування смислу, оцінки, виразності, тобто у процес формування „картини світу”. Мабуть, використання прецедентних текстів – це своєрідний прийом, що корелює з інтерактивними прийомами, активними у сучасній радіо- і тележурналістиці, які відбивають зміни комунікативної поведінки аудиторії, коли сучасний читач чи глядач не тільки „присутній” у тексті, але й „учасник” його. Це вже інший психологічний стан: особистість не поглинає відомості, а оперує інформацією, проявляючи тим самим індивідуальну активність.

Аналіз і порівняння публіцистичних текстів 80-х років, у яких функція смислотворення віддана підкресленій метафоризації викладання, і сучасних текстів, які використовують прецедентні феномени, дає можливість наявно побачити, що метафора, запропонована журналістом, нав'язує його уяву про світ. При цьому метафора, за дослідженням останніх років, є „особливою пізнавальною (когнітивною) моделлю, за допомогою якої світ і описується, і прогнозується, і створюється” [5, 107]. Крім того, картина світу, пропущена через метафору, досить індивідуальна. Сучасний журналіст довіряє чужому слову, що робить цитатне письмо ефективним засобом для комунікації, коли читач сам знаходить інформацію для порівняння в інших джерелах, а також у своїй освіті і особистій ментальності.

Осмислення реальності через ситуацію іншого тексту, іншого умовного світу збільшує і ступінь умовності викладу. Реальне стає більшим за себе за рахунок тих додатків, які надає текст, створений в інший час з приводу іншої ситуації: накладаються не тільки текст А на текст Б, але й ситуації, знаками яких вони є. У результаті цього медіа-текст одночасно відтворює „картину світу” і сам бере участь у її створенні.

Прийом цитатного викладу настільки активно сьогодні освоюється пресою, що вже навіть з'явилася тенденція, властива ЗМІ взагалі, до тиражування цитат та перетворення їх на кліше у дискурсі мовної особистості.

Потенціал категорії „мовна особистість”, яка є відгуком на актуальні вимоги сучасної науки про мову і людину, ще далеко не вичерпаний. Всебічне дослідження мовної особистості ( як виробника тексту, а також як фундатора поетичної системи ) наближає дослідника до вирішення конкретних задач:



  • до синтезу образу конкретної мовної особистості, до створення характерної для неї системи переваг, стратегії використання мови;

  • до виявлення закономірностей мовної рефлексії „Я – мовця”.


summary
The Problems of the modern media discurs functioning in structure of the language person are examined in the work.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ


  1. Виноградов В.В. О языке художественной литературы. – М.: Наука, 1959.

  1. Виноградов С.И. Язык газеты в аспекте культуры речи // Культура русской речи и эффективность общения. – М., 1996.

  2. Забужко. Репортаж із 2000-го року. – К.: Факт, 2001.

  3. Звягинцев В.А. История языкознания ХІХ-ХХ вв. В очерках и извлечениях. – М., 1960.- Часть 1.

  4. Кара-Мурза Е.С. Элиза Дуллитл и отечественные парламентарии // Вестник Моск. ун-та. Сер. 10. Журналистика. – 2001. - № 3.

  5. Клюканов И.Э. Языковая личность и интегральные смысловые образования // Язык, дискурс и личность. – Тверь, 1990.

  6. Караулов Ю.Н., Красильникова Е.В. Русская языковая личность и задачи ее изучения // Язык и личность. – М., 1989.

  7. Леонтьев А.А. Речевая деятельность // Хрестоматия по психологии. – М., 1977.

  8. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.,1975.

  9. Пушкин А.А. Способность организации дискурса и типология языковых личностей // Язык, дискурс и личность. – Тверь, 1990.

  10. Рожественский Ю.В. Теория риторики. – М., 1977.

  11. Степанов Ю.С. В поисках прагматики (проблемы субъекта) // Изв. АН СССР. – 1981. - № 4.

  12. Сусов И.П. Личность как субъект языкового общения // Личностные аспекты языкового общения. – Калинин, 1987.

  13. Сусов И.П. Деятельность, сознание, дискурс и языковая система // Языковое общение: Процессы и единицы. – Калинин, 1988.

  14. Философские основы зарубежных направлений в языкознании. – М., 1977.

  15. Шахматов А.А. Очерк современного русского литературного языка. – М., 1941.


Надійшла до редакції 15 жовтня 2003 р.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка