Актуальність теми



Скачати 74.49 Kb.
Дата конвертації26.04.2016
Розмір74.49 Kb.




Вступ
Кожен народ дбав і постійно піклувався про своє майбутнє. Під пильним наглядом весь час перебувало питання відтворення народонаселення. Але вітри безпам’ятства, безвідповідальності, чужинські вихори з космічною швидкістю стирають з лиця землі і народної пам’яті сліди найкоштовніших духовних та матеріальних здобутків предків.

Тож маємо рятувати нашу національну свідомість, бо надто довго й навально лунає подзвін по нашій історії, нашому сьогоденню і навіть нашій прийдешності. І порятує нас чисте джерело, що поїть коріння дерева життя українського народу.

Все частіше ми звертаємось до першоджерел національної духовності. У них наше коріння, наша міць і неповторність. Багато молоді зараз прагне провести весілля за народною традицією, за давніми звичаями, та, на жаль, не знає як це зробити.

Актуальність теми

Весільні обряди – це закріплені традиціями суспільні звичаї, що супроводять і знаменують одруження, народження нової сім`ї. З давніх-давен весілля стверджувало шлюб. Отже, в ньому знайшла своє відображення еволюція родинних відносин упродовж різних суспільних формацій, починаючи з первіснообщинного ладу. У весільних звичаях переплелися релігійно-міфологічні, релігійно-християнські, правові, морально-етичні погляди народу. Вони є цінним науковим матеріалом для пізнання побуту народних мас у минулому, бо ритуали і дійства весілля завжди обумовлювались певною мірою суспільно-економічними відносинами.

Весільна обрядовість зберігає також набутки народної пісенної хореографічної творчості, в ній втілилася кмітливість, гумор народних мас, глибока скорбота, викликана соціальною несправедливістю, котра все ж відступає перед великим оптимізмом і возвеличенням людського життя. Отже, у весільній обрядовості знайшла своє відображення суспільна психологія народних мас, що певною мірою формувалася на основі кращих, найбільш сприйнятливих традиційних форм історично сформованих весільних звичаїв. Перші матеріали про украінське весілля, які були подані дослідником Яном Ласіцьким у книзі „De Russorum, Moscovitorumet et Tartavorum religione”, вважаються найдавнішими. Вони вийшли друком у Вільно в 1582 році латинською мовою. Автор вперше детально описав весільний обряд на Волині, починаючи зі сватання, яке відбувалося декілька разів. Ян Ласіцький розповідає про звичай викрадання дівчат та церковний шлюб, який відбувався приблизно о 23 годині. Подаючи опис весілля, автор зазначає, що тільки після його відправлення молодим дозволялося жити разом [1, 241-242].

Вперше повний опис української весільної обрядовості зробив Г.Л. де Боплан у книзі „Опис України”, яка була надрукована у Франції в 1650 р. В ній французський військовий архітектор подав дуже цінну інформацію про одруження через викрадання та право дівчини свататись до парубка. Звичай же свататися дівчині до парубка навіть до цього часу зберігся Харківщині, але у видозміненому вигляді – це традиційно мати парубка одна, або з дочкою, першою шла сватати дівчину.

Гійом Л. Де Боплан зафіксував обряди сватання і запрошення на весілля, подав опис власневесільних і післявесільних обрядів, відзначивши, що музика і спів становлять неодмінну ознаку кожного весілля. Але автор опису не подав жодного зразка пісенного тексту. Ретельно описуючи обряди з психологічної точки зору, він перший звернув увагу на пісні, які виконували після комори. Він дав одночасно два описи весілля – радісного і осоромленого, таким чином, зафіксувавши кардинальну тему у фольклорі – продовження роду людського з однозначним тлумаченням турботи і відповідальності батьків про дітей, де запорукою міцності роду є чесність жінки. Слід звернути увагу на те, що аналіз праці Г.Л. де Боплана дає підстави зробити висновок, що француз зробив узагальнений опис весіль, які спостерігав на території України. Цей факт і факт відсутності текстів весільно-обрядових пісень зменшують якість опису, однак не лишає його значення, як дуже цінного фактологічного джерела щодо дослідження української весільної обрядовості [2].

Але в українській історіографії прийнято вважати офіційним початком весільних досліджень 1777 рік, коли у Петербурзі вийшла праця Г. Калиновського „Описание свадебных украинских простонародных обрядов...” [3]. Приймаючи цей запис весілля за першу спеціальну етнографічну працю, можна вважати його роком зародження української весільної етнографії. Дослідження радянських учених-етнографістів спростували цю думку. Зокрема, слід назвати роботу В.Ф.Горленка „Нариси з історії української етнографії”[4, 25], в якій автор на основі численних архівних і наукових матеріалів минулих століть переконливо доводить, що розвиток української етнографії варто починати не з кінця ХVІІІ-початку ХІХ століття, як це робили вчені до революції, а десь з ХV століття. Зважаючи на це, в українців весілля завжди було найбільшим сімейним святом, проводилося з почестями, а головне – носило в собі високий морально-соціальний зміст.

Ще в 1885 році етнограф Т.Осадчий у своїй книзі „Шлюбні угоди у малоросіян” писав: „Особливу міцність і твердість цьому союзу надають не чисто практичні інтереси, а тісний духовний зв`язок, що випливає з глибших вимог щедро обдарованої здатністю любити малоруської натури”[5,85]. І далі: „...Непідробна щирість і простота стосунків, яка існувала в малоруській незайманій сім`ї, служать яскравим доказом чистоти і волі шлюбних союзів у малоросіян”.[5, 86] Проте ті відносини виробилися не раптом, своїм корінням вони сягають глибини віків. Вже у Несторівському літописі ми знаходимо посилання на те, що поляни мали лагідні та прості звичаї своїх предків: вони дуже шанували своїх невісток, сестер, матерів. Шанобу до жінки український народ проніс через віки. Це свідчить про високу культуру, яка панувала у побуті нашого народу. Бо тільки високогуманне суспільство так високо поціновує жінку. Це яскраво відбилося і на шлюбних відносинах. Недарма у весільну обрядовість, як ні в яку іншу, український народ вклав суть самого свого існування, буття чесного хліборобського роду. Все вкладалося, впліталося в сценарій весілля, в його хореографію й поетику. Народна весільна обрядовість так майстерно поєднана, що в неї важко вклинити елементи якогось чужого стилю. До речі, така цілісність збереглася до нашого часу.

З давніх-давен на Русі було дуже багато звичаїв, пов’язаних з різними релігійними святами і повір’ями. Звичаї українського народу завжди приваблювали своєю красою, глибинною наповненістю, колосальним магічним підтекстом. Одним з таких обрядів являється весілля.

Утворенню сім’ї українці зажди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалась і весільна обрядовість – справжня народна драма, що включала ігрові дії, танці, співи, музику.

У характері весільної обрядовості відбилась народна мораль, звичаєве право, етнічні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Тому дослідники досить часто звертаються до неї, пізнаючи витоки своєї культури та історії (роботи Г.Калиновського, М.Сумцова, Ф.Вовка, Т.Осадчого).

Українське весілля як етнокультурний феномен є складовою народної культури, яке зберігає системно пов'язані між собою всі три ціннісні джерела – доетнічні (архетипні), етнічні й національні, яскраво розкриваючи "дух" нації. Під час весільної обрядовості відбувається своєрідний процес передачі етнокультурної інформації між поколіннями, що забезпечує спадкоємність самобутності етносу. У весільному обрядово-мистецькому комплексі міститься значний життєвий досвід українського народу, який передається художніми засобами. Вивчення весільної традиції є необхідним з точки зору розкриття мікросвіту української сім'ї, пізнавального аспекту всього розмаїття обрядової символіки, поетичної творчості, соціальної психології та сімейної педагогіки.

Дослідження української весільної обрядовості міститься у багатьох джерелах (роботи Н.Здоровеги, В.Борисенко, В.Горленка, В.Балушка, О.Ануфрієва, П.Романюка, О.Курочкіна та ін.), які висвітлюють різні аспекти щодо традиційного укладання шлюбу, але, як правило, обмежуються вивченням окремого питання. Відродження українських весільних ритуалів з її символікою та пісенністю ще недостатньо вивчене. Традиційне весілля не розглядалося як феномен народної культури і мистецтва. Тому ця галузь української культури є сферою, неповно висвітленою в науковому плані. Вона потребує комплексного культурологічного дослідження.

Як уже зазначалось, створенню сім‘ї у народі завжди надавалося надзвичайно великого значення. Відповідно до цього формувалась і весільна обрядовість – своєрідна урочиста драма, що супроводжувалась іграми, музикою, танцями, співами, набуваючи характеру народного свята. Це відбилося у самій його назві: давньоруська “радість”, українське “весілля”, білоруське “вяселле”.

У структурі весільної обрядовості знайшли відображення народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. У ній формувалися міжпоколінна спадкоємність, котра зберегла різноманітні часові нашарування. Найдавніші з них набули рис архаїчності, оскільки їх первісний сенс не відповідав новим соціальним умовам. Так, збір молодих учасників “весільного поїзда”, або “весільного походу”, імітація викрадення нареченої, подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) – всі ці весільні дійства, що збереглися до початку XX ст., а в окремих випадках зустрічаються і сьогодні, – свідчення давньої форми шлюбу умиканням; діалог старостів про куницю та мисливця, взаємний обмін подарунками сватів, викуп коси, виплата грошового штрафу “за безчестя” – своєрідний відгомін давнього звичаю укладати шлюб на основі купівлі-продажу.

Українські весільні обряди, які ми маємо тепер, розвинулися ще до християнства. Обряди ці надзвичайно широкі й змістовні, і мають виразний дохристиянський ритуальний характер. І на ці обряди ще й тепер дивляться, як на істотну, найголовнішу частину побрання, без чого дівчина не може стати “законною” жінкою. Ще й сьогодні головною назвою парування молодих є слово “братися”, побратися, побрання. А українське весілля не можна уявити без народних пісень, серед яких є багато дуже старих, що натякають або свідчать про давні звичаї. Пісні в народних святкуваннях і обрядах парування й побрання молодих відіграють важливу роль: воно провідне в веснянках, у Купайлі, воно ж відбивається й на таких святах-обрядах, як хапання калити, прив`язування колодок за кару хлопцям, що своєчасно не одружилися і та ін.

В українського народу міцно утримується звичай, щоб молодшу доньку не видавати заміж, поки не вийде старша, і звичай цей зберігається і тепер. Цей звичай заснований у Біблії, де Лаван каже Якову: „У нашій місцевості не робиться так, щоб віддавати молодшу перед старшою” [6, с. 5].

В романі Анатолія Свидницького (1834-1871) „Люборацькі" 1862 року, переповненому описами українських звичаїв, пані-матка Люборацька каже: “В мене всі дочки рівні, на вибір їх не маю. Коли хочете, беріть старшу” [7, с. 117].

На святкування шлюбів в Україні є певні пори року, але найчастіше вони відбуваються восени, – по закінченні польових праць.

Весільний ритуал у всіх народів перетнутий його релігійними віруваннями; мінялися релігії, але обряд шлюбу залишався стародавнім, приймаючи потроху й нове від Нової Віри. В українських весільних обрядах взагалі багато такого, що знаходимо і в інших народів, слов’янських і інших європейських.

Молоду призначує Бог, і своєї пари ніяк не оминеш. В українців є старе повір`я, що на тому світі, на Небі, сидить старий дід, Бог, і в`яже до пари шматки кори, – це шлюбні пари, і як він зв`яже, так і буде [8, 218].



І тому в наш час, в час відродження історії українського народу, його самобутньої культури , духовності, ми вважаємо особливо важливим вивчення українських народних звичаїв і традицій, без яких неможливо до кінця усвідомити своєї сутності.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка