Актуальні проблеми філології І методики викладання мов



Сторінка10/15
Дата конвертації29.04.2016
Розмір2.89 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Цікаво, що в романі відомого австралійського письменника М. Зузака "Книжковий крадій" кожна частина тексту названа так, що кожен підзаголовок розкриває зміст цієї частини. Наприклад, пролог має такий заголовок: "Гірський хребет із битого каменя, де наш оповідач представляє: себе – фарби – і крадійку книжок".


По-друге, заголовок має зв'язок із категоріями зв'язності, проспекції та ретроспекції. Заголовок ніби пронизує увесь текст, оскільки він перефразовується автором, у чому і полягає зміст категорії зв’язності. Крім того, заголовок формує читацькі очікування (або експектацію), що пов'язано із прогнозуванням, здатністю читача передбачати події, виходячи з розуміння заголовка, що часто використовується авторами детективі. Наприклад, читаючи заголовки романів А. Крісті "Убивства за алфавітом" ("The ABC Murders"), "Убивство у Східному експресі" ("Murder on the Oriental Express"), "Убивство Роджера Акройда" ("The Murder of Roger Ackroyd"), ми певною мірою можемо спрогнозувати події, які відбуватимуться. Тобто під час першого знайомства із заголовком у читача будується так звана "схема дії", алгоритм, за яким відбувається інтерпретація. Неправильна побудова схеми дії призводить до хибної інтерпретації, тож, протягом читання тексту вона уточнюється і конкретизується: під час читання кожен епізод порівнюється із заголовком, відбувається процес індивідуалізації змісту, після прочитання зміст узагальнюється, тобто відбувається його генералізація, і читач вже ретроспективно повертається до заголовку. До речі, вищезгадані етапи роботи з текстом український дослідник І. Біляк відповідно і називає: "дотекстовий", "текстовий", "післятекстовий" [2, c. 173].

По-третє, дуже важливою категорією, яку актуалізує заголовок, є антропоцентричність тексту, тобто звернення до читача. Насправді вважаючи текст своєрідним процесом комунікації, діалог між читачем і автором можна сприймати як повідомлення для читача.

Отже, як бачимо, заголовок постає напрочуд важливим елементом тексту, який має значне функціональне навантаження. Втім, серед науковців немає єдиної думки щодо природи заголовка, тому на сьогодні не існує й єдиної функціональної класифікації.

До функцій заголовка ми можемо віднести наступні: контактовстановлюючу, атрактивну або рекламну, прогнозуючу, оцінювальну, інтегративну, змістово-контекстуальну. Розглянемо їх детальніше.

Контактовстановлюча та атрактивна функції мають спільне завдання: привернути увагу реципієнта до тексту й стимулювати до прочитання. На думку американського науковця С. Дж. Вілсмора та французького філософа Р. Барта, заголовок – це "торгівельна марка, його основне призначення – виступати рекламою до твору" [11, c. 405]. Наприклад, у XVII ст. превалювали довгі заголовки, які одночасно виконували роль анотації. Шахрайський роман Д. Дефо має назву "Радощі і прикрощі знаменитої Молль Флендерс, яка була дванадцять років утриманкою, п'ять разів одружена, дванадцять років злодійкою, вісім років засланною у Вірджинії, але під кінець життя розбагатіла", а роман Дж. Свіфта – "Мандри до деяких віддалених країн світу в чотирьох частинах: Твір Лемюеля Гулівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів".

Сьогодні ці функції проявляються у метафоризації заголовку: "Біла мавпа" ("The White Monkey"), "Срібна ложка" ("The Silver Spoon"), "Місяць і гріш" ("The Moon and Sixpence").

Із попередніми двома функціями пов’язана прогнозуюча, мета якої – побудова схеми дії, а це можливо лише за умови, якщо заголовок більшою мірою зрозумілий для читача.

Оцінювальна функція пов’язана із використанням емоційно забарвленої лексики або відображає узагальнену оцінку автора. Наприклад, "Холодний дім" ("The Bleak House"), "Прекрасний новий світ" ("Brave New World"), "Тихий американець" ("The Quiet American"), "Американська трагедія" ("The American Tragedy").

Інтегративна функція проявляється у процесі читання тексту. Її сутність у тому, що читач пов'язує різні епізоди із заголовком та один з одним, і тим самим намагається зрозуміти авторський вибір.

Змістово-контекстуальна функція пов'язана із читацькою рефлексією після прочитання тексту. На цьому етапі, за висловом відомого літературознавця С. Д. Кржижановського, заголовок виступає як "згорнута до обсягу двох-трьох слів книга" [6, c. 3].

Таким чином, заголовок актуалізує й категорію інформативності тексту. Відповідно до концепції І. Р. Гальперіна, заголовок здатен відображати три види інформації, які наявні у тесті: "змістово-фактуальну, змістово-концептуальну, змістово-підтекстову" [4, c. 20].


Відповідно до визначення науковця, змістово-фактуальна інформація (ЗФІ) "містить повідомлення про факти, події, які відбуваються, відбулися чи будуть відбуватися у світі дійсному або уявному" [4, с. 26]. Вона експліцитна за своєю природою, тому що виражена вербально.

Наступний вид інформації, змістово-концептуальна інформація (ЗКІ), органічно пов'язаний із попереднім, оскільки він розкриває авторське уявлення про явища дійсності за допомогою засобів ЗФІ, розуміння їх причинно-наслідкового зв’язку, значення для політичного, економічного, соціального життя. Іншими словами, ЗКІ – це світ, зображений через призму свідомості автора. Побідний вид інформації виокремлюється із усього твору і є переосмисленням фактів, подій, стосунків, процесів тощо, які відбуваються у суспільстві, і які автор вирішує реконструювати у художньому творі. ЗКІ це комплексне поняття, однак цей вид інформації не можна ототожнювати із ідеєю твору, це "задум автора плюс його змістова інтерпретація" [4, с. 27].

Останній, але не менш важливий вид інформації у теорії І. Р. Гальперіна отримав назву змістовно-підтекстова інформація. Її особливість полягає в тому, що ЗПІ не завжди міститься у тексті, вона факультативна, але коли вона наявна у тексті, то разом із ЗФІ створює "своєрідний текстовий контрапункт" [4, с. 28]. Отже, змістово-підтекстова інформація подана імпліцитно, її можливо вичленити із ЗФІ, завдяки здатності мови породжувати асоціативні та конотативні значення, а також завдяки можливості людини паралельно сприймати дійсність у різних площинах.

Здатність заголовка до відображення інформації пов’язана із його властивістю вводити текст у соціокультурний контекст, іншими словами, заголовок – це "імпліцитна максимально зжата змістово-концептуальна інформація", яка розкриває зміст за допомогою особливих одиниць – концептів [4, c. 134].

Концепт виступає не лише як мовна одиниця, але й як одиниця пам'яті, когнітивна структура, яка функціонує як мовний знак. Концепт у художньому тексті характеризується багатошаровістю, індивідуальністю, ірраціональністю, алогічністю, тяжінням до потенційних образів і спрямованістю на них; такий концепт виступає як символ, котрий має внутрішній органічний зв'язок зі своїми значеннями.

Здійснюючи систематизацію теоретичних положень щодо теми нашого дослідження, ми проаналізували класифікації заголовків, запропоновані у працях І. Р. Гальперіна, С. Шевчука, Л. А. Ніколіної та ін. Більшість із них суголосні в одному: вони називають специфіку відображення змісту основним критерієм поділу заголовків на різні групи. Отже, у сучасному літературознавчому вжитку функціонують наступні типи заголовків:



  • заголовок, що відображає тему твору або заголовок-тема: "Портрет Доріана Грея" ("The Picture of Dorian Gray"), "Вбивсто Роджера Акройда" ("The Murder of Roger Ackroyd"), "Смерть героя" ("Death of a Hero");

  • заголовок-ідея: "Все добре, що добре закінчується" ("Alls Well That Ends Well"), "Ярмарка марнославства" ("Vanity Fair: A Novel without a Hero"), "Великі сподівання" ("Great Expectations");

  • заголовок-проблема або конфлікт: "Черниці і солдати" ("Nuns and Soldiers"); "Червоне і зелене" ("The Red and the Green"), "Місяць і гріш" ("The Moon and Sixpence"); 

  • заголовок-образ, який співвідноситься із головним героєм твору або його атрибутом: "Колекціонер" ("The Collector"), "Кентавр" ("The Centaur"), "Маг" ("The Magician"), "Механічний апельсин" ("The Clockwork Orange");

  • заголовок, що пов'язаний із хронотопом твору: "1984", "Утопія" ("Utopia"), "Острів скарбів" ("Treasure Island"), "Буремний перевал" ("Wuthering Heights"), "На дорозі" ("On the Road").

Другий критерій, за яким пропонується класифікувати заголовки – кількість концептів, які в них відображені. Наприклад, у літературі XX ст. досить поширеними є заголовки зі сполучником "і" як-от: "Місяць і гріш", "Червоне і зелене", "Черниці і солдати", "Книга і братство" та ін. Очевидно, що заголовок складається із двох концептів, які окреслюють основний конфлікт твору. Відповідно до цього критерію ми можемо поділити усю сукупність заголовків на дві великі групи: заголовки, що містять лише один концепт та заголовки, які відображають декілька концептів.

Першу групу заголовків ілюструють такі назви: "Буремний перевал" ("Wuthering Heights"), "Джейн Ейр" ("Jane Eyre"), "Острів скарбів" ("Treasure Island") та багато інших. До групи заголовків із декількома концептами можемо віднести: "Смерть героя" ("Death of a Hero"), "Портрет Доріана Грея" ("The Picture of Dorian Gray").

Однак варто зазначити, що не слід ототожнювати кількість слів у заголовку із кількістю концептів. Наприклад, заголовок "По кому дзвін" ("For Who the Bell Tolls") метафорично переосмислений, тому ми не можемо розкласти його на концепти. Таким чином заголовок становить лише один концепт. Серед подібних прикладів можемо назвати такі: "Гранатовий будиночок" ("A House of Pomegranates"), "Під деревом зеленим" ("Under the Greenwood Tree").

Отже, онтологічний статус заголовка – здатність іменувати твір. Зважаючи на діалогічну природу тексту, ми вважаємо, що заголовок функціонує у системі "адресат-адресант", тому його функції пов’язані із діяльністю читача. Це окрема складна проблема у контексті всього дискурсивного, що пов’язано із заголовком. Звернення адресата до заголовку відбувається у три етапи. Кожен з яких характеризується процесом експектації, індивідуалізації та генералізації, оскілки жоден заголовок не здатен повністю розкрити зміст твору, то під час читання тексту адресат вибудовує схему дії – алгоритм інтерпретації, котра уточнюється на кожному етапі читання тексту, а відтак – читач може вкладати різний зміст у заголовок. Тому кожен етап роботи із текстом характеризується своїми функціями.

Основна властивість заголовку у системі "адресат-адресант" – відображати змістову інформацію тексту, що відбувається завдяки концептам, які містяться у заголовку. Назва твору може охоплювати один чи декілька концептів, які у свою чергу пов’язані зі змістом твору: темою, ідеєю, конфліктом, персонажами або хронотопом.

Тож, підсумовуючи вищевикладене, варто сказати про те, що у даній розвідці ми намагалися знайти відповіді на питання, пов’язані з ідейно-змістовим наповненням заголовків літературних творів. У контексті проблемного характеру заголовку як такого означений ракурс є лише її окремим елементом. Поза ним залишається ще чимало питань, пов’язаних із заголовком твору і його поетикою, образною системою тощо. Тож, таким чином і можна передбачити перспективу майбутніх досліджень у окресленому напрямку.



Список використаної літератури

1. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика / Ролан Барт. – М. : Прогресс, 1989. – 616 с.

2. Біляк І. В. Ігровий заголовок як засіб впливу в англомовному новинному медіатексті / І. В. Біляк  // Мовні і концептуальні картини світу. –2013. – Вип. 46 (1). – С. 172-182.

3. Богданова О. Ю. Сопоставление функциональных особенностей заглавий художественных произведений и современной публицистики / Оксана Юрьевна Богданова // Ярославский педагогический вестник. – 2012. – № 3. – Том 1 (Гуманитарные науки) – С. 140-143.

4. Гальперин И. Р. Текст как обьект лигвистического исследования / Илья Романович Гальперин – М. : Наука, 1981. – 140 с.

5. Кочан І. М. Лінгвістичний аналіз тексту: навч. посіб. / Ірина Миколаївна Кочан. – [2-ге вид., перероб. і доп.]. – К. : Знання, 2008. – 423 с.

6. Кржижановский С. Д. Поэтика заглавий / Сигизмунд Доминикович Кржижановский. – М. : Никитинские субботники, 1931. – 32 с.

7. Кухаренко В. А. Интерпретация текста: учебное пособие для студентов педагогических институтов / Валерия Андреевна Кухаренко. – М. : Просвещение, 1979. – 327 с.

8. Сахарный Л. В. Тексты-примитивы и закономерности их порождения / Леонид Волькович Сахарный // Человеческий фактор в языке. Язык и порождение речи. – М., 1991. –С. 221-237.

9. Genette G. Paratexts: Thresholds of Interpretation / Gerard Genette. – Cambridge : Cambridge University Press. (Literature, Culture, Theory 20), 1997. – 456 с.

10. Taha I. Semiotics of Literary Titling: Three Categories of Reference / Ibrahim Taha // Applied Semiotics/Sémiotique Appliquée (AS/SA) – 2009. – February 22. – P. 43-62.

11. Wilsmore S. J. Role of Titles in Identifying Literary Works / S. J. Wilsmore // The Journal of Aesthetics and Art Criticism, Vol. 45, No. 4 (Summer, 1987). – P. 403-408.


С. В. Щербак,

канд. філол. наук, доцент


АВТОРСЬКЕ БАЧЕННЯ ГАРМОНІЙНОГО ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ В ПРИТЧІ Г. СКОВОРОДИ «БЛАГОДАРНЫЙ ЕРОДІЙ»
У статті відповідно до результатів аналізу притчі «Благодарный Еродій» визначено принципи педагогічної системи Григорія Сковороди, що ґрунтується на християнській моралі, виявлено особливості авторського бачення гармонійного виховання людини.

Ключові слова: притча, виховання, дитина, батьки, мораль.

В статье на основе анализа притчи «Благодарный Еродій» определены принципы педагогической системы Григория Сковороды, базирующейся на христианской морали, выявлены особенности авторского видения гармоничного воспитания человека.

Ключевые слова: притча, воспитание, ребенок, родители, мораль.

In an article on a specific Proverbs Skovoroda is considered the author's vision of education: how it should be and on what principles to build upon.

Key words: parable, education, child, parent, morality.
Людський розум завжди намагався гармонізувати світ, соціальні відносини і з'ясувати, які підвалини виховання індивіда забезпечують функціонування суспільства. Формування живої людської душі – проблема, що захоплювала людство з давніх часів. Проте кожне суспільство, кожна епоха, кожна культура створювала свій суспільний ідеал особистості, вимагала від індивіда певних якостей, тобто здійснювала конкретне соціальне замовлення певного психодуховного стереотипу. Будь-яка особистість в будь-якому суспільстві безліччю відносин пов'язана з соціумом, вона існує не відокремлено від інших людей, не в соціальному вакуумі, а входить до системи соціокультурного спів-буття, де не є випадковими ні соціоетичні норми, ні вимоги щодо поведінки або напряму духовних пошуків. Проблеми виховання щільно пов'язані з специфікою культурного розвитку та духовними характеристиками суспільства. Саме культура пропонує людям моделі моральної поведінки, норми, ідеали та цінності, які запозичує особистість в процесі індивідуальної нормотворчості. Слушно з цього приводу пише О. Б. Каневська: Людина в такому контексті виступає як «суб'єктивний аспект культури, в якому за допомогою засобів виховання фіксується ціннісна структура, що була побудована історичним досвідом нації. Творення індивідуальної аксіологічної системи і співставлення її із загальнопоширеними культурно-соціальними ієрархічно-ціннісними каркасами і є процесом іманентного життя свідомості, пов'язаного з вихованням і самовихованням» [1, с. 11–12].

Григорій Сковорода – видатний філософ, поет і педагог – вніс до скарбниці української культури, педагогіки та літератури цінний вклад. Він зумів не тільки поставити актуальні філософські та суспільні проблеми своєї сучасності (більшість із яких залишаються актуальними і в наш час), а й відобразити окремі характерні явища, показати життя різних суспільних верств другої половини XVIII ст. Сковорода і живим словом, і листами, і рукописними творами, і – що найбільш важливо – власним прикладом проводив у народне життя свої думки, свою філософію: він учив так, як жив, а жив так, як учив.

Дослідженням літературної й філософської спадщини Сковороди займалося багато науковців, з-поміж них: Д. Багалій, Т. Білич, В. Ерн, І. Іваньо, Ф. Поліщук, М. Редько, І. Табачников, В. Шинкарук та інші.

Підкреслимо, кожний художній твір є не що інше, як гармонійна єдність художнього, суспільного й естетичного начал, тому що в ньому відбивається світогляд автора. Для визначення цінності конкретного художнього твору необхідно розглянути актуальність, важливість піднятої та висвітленої автором проблеми на момент написання і на сучасному етапі.

Актуальність теми даної статті, зумовлена низьким рівнем вихованості та духовності сучасної молоді, полягає у необхідності ще раз переглянути та проаналізувати творчу спадщину великого філософа-просвітителя, яка є неоціненним матеріалом, що сприяє підвищенню рівня морально-етичної вихованості молодого покоління.

Мета статті – виявити особливості авторського бачення гармонійного виховання людини в притчі Г. Сковороди «Благодарный Еродій».

Деякі важливі педагогічні думки, стосовні виховання молоді, Григорій Сковорода узагальнив у свої притчі-параболі «Благодарный Еродій».

Авторська позиція письменника висловлена вже у назві – «Благодарный Еродій», яка має символічний характер. Еродій в перекладі з еллінської мови означає «боголюбивий», а також так називається птаха гайстер (в сучасній українській мові – чорногуз, синоніми: боцюн, лелека, бузько та ін.), що вважається непримиренним ворогом змій і жаб.

Григорій Сковорода у передмові до притчі (посвяті другу Семену Нікіфоровичу Дятлову) пише: «Сія птица освятилася в богословская гаданія ради своя благодарности прозорливости и человђколюбія». Автор підкреслює, що на цього птаха вказують Давід й Ієремія, та визначає його символічне значення: «Первый символ составляет она сей: сидит в гнђздђ, на храмђ святом утвержденном. Под образом подпись такова: “Господь утвержденіе мое”. Вторый символ: стоит един Еродій. Подпись сія: “Ничто же сильне благочестія. Третий символ: Еродій терзает змія. Подпись: “Не возвращуся, дондеже скончаются”…» [2, с. 139].

Виховна спрямованість притчі підтверджується низкою епіграфів – висловлювань із Отців Церкви (Сираха, Ієремії, Соломона, Іоанна, Давида). Наприклад: «Прійдите, чада, послухайте мене, страху господню научу вас» (Давид); «Разумыв праведник, себе друг будет» (Соломон) [2, с. 139] тощо.

Притча написана у формі діалогу між Еродієм (гайстером) – «простим птахом» – і «госпожой Пишек» (мавпа), які сперечалися з питань навчання та виховання, стосунків між батьками та дітьми. Цей діалог дозволив автору викласти власні роздуми про «сродність», вдячність, важливість умінь задовольнятися малим, самовдосконалюватися.

В образі госпожи Пишек автор в'їдливо, дотепно висміює прибічників іноземного виховання та переконливо показує, що захоплення батьків «славніми училищами, в коих всеязычныи обучают попугаи» [2, с. 141], спрямовані на те, щоб вигідно влаштувати своїх дітей у житті. Але юнаки після такого модного виховання виходили самовпевненими неуками, які вміли тільки модно цвенькати іноземними мовами й завжди мали на умі «чинок», «ґрунти», «имперіалик», понад усе догоджали «череву» і схилялися перед зовнішнім «блиском.

Госпожа Пишек погоджується вислухати Еродія, бо його слова здаються їй дивними: «Чудо преестественное! Новость, рђдкость, раритет, необікновенность, каприз, странная й дикая дичь» [2, с. 140]. Але його принципи вимагають певних корінних змін у житті родини Пишек, на що звісно, ніхто не зважиться. Вислухавши гайстра, мавпа Пишек засуджує виховання й навчання родини Еродія: «Как же он могл вас воспитать, невђжда сый» [2, с. 142]. І навіть після того, як мавпі розкриваються суть «серця», «благої натури», вона продовжує думати лише про моду, престиж, достаток своєї родини.

Розкриваючи сутність тогочасної системи виховання, якою послуговувались переважно заможні версти населення, Г. Сковорода глузує з неї, показує, що вона готувала лише «мавп» і «папуг», не здатних самостійно продукувати думки, розвивала паразитизм й егоїзм, пристосуванство, плебейську запопадливість перед сильними, жадобу до багатства. Таке виховання, що відзначалося формалізмом і відірваністю від життя, призводило до занепаду традицій, знецінення духовності особистості, родинних стосунків та розвиненню самотності людей у суспільстві загалом. Люди могли годинами розмірковувати та розмовляти про вищі духовні цінності, але не були спроможні щось змінити в своєму житті чи світогляді.

Невипадково притча закінчується загибеллю родини Пишек, оскільки Сковорода стверджує другорядність матеріальних благ по відношенню до духовних надбань: «Никогда жесточае ее свиріп ђет печаль, как в то время, когда сердце наше, основав надђжду свою на лживом морђ мыра сего й на лжекамнях его, узрит, наконец, опроверженное гнђздо своє й разоряющійся град ложного блаженства... Яко сильнђе всего єсть страх божій і яко благочестивая й самодовольная благодарность превосходит небо й землю» [2, с. 147].

Гайстер Еродій виказує діаметрально протилежні мавпячим принципи виховання та світогляду загалом. Його не цікавлять матеріальні достатки, чини, мода. Зазначимо, що символ Еродія (чорногуза) у середньовічній емблематиці означав шляхетність, вдячність. Отже, саме через образ гайстера Еродія у параболі подається авторська теорія родинного, духовного виховання, що ґрунтується на біблійних істинах.

Маючи прекрасні благородні манери, гайстер уміло послуговується правилами поводження із старшими, уважно вислуховує думки мавпи Пішек, а потім аргументовано й переконливо доводить доцільність поглядів свого роду на виховання, викладає систему більш необхідних життєвих цінностей, які базуються на біблійних заповітах і спонукають до певних благочестивих дій.

Для нього життєво необхідними є дух, духовність і віра в Бога, що безпосередньо пов'язуються з серцем і є вічними, неперехідними. Саме на цьому базується система педагогічних поглядів автора: першими й найголовнішими вихователями мають бути батьки, родина; виховання повинне відбуватися на власному прикладі благочестивого життя; виховання повинне допомагати розкривати природні задатки особистості; добрий учитель не лише сприяє розкриттю природних задатків, а й допомагає усувати перешкоди, які заважають цьому розкриттю; найважливіша мета виховання – навчити бути вдячним; основою виховання має бути віра в Бога. Наведені вище педагогічні ідеї автор підтверджує конкретними вчинками Еродія, які виступають дієвими аргументованими доказами кожної педагогічної засади.

Вустами Еродія Сковорода висловлює власні думки, зокрема, у притчі знаходимо такі його філософські принципи: «Благо родить й благо научить» [2, с. 142]; «Буде кто чого хочет научитися, к сему подобает ему родитися» [2, с. 145]; «(благодареніе воздавать) Богу, родителям й благодђтелям. Оно Богу жертва, родителям честь, а благодђтелям воздаяніе» [2, с. 146].

Дуже влучно автор використовує прислів'я, якими підтверджує народність своїх філософських принципів:


  • «Й кошка блудлива не находит себе пристанища» [2, с. 141];

  • «Яблони не учи родить яблока» [2, с. 144];

  • «Волка в плуг, а он в луг» [2, с. 142];

  • «Не хватайся за хвост, минув голову» [2, с. 146].

Конфлікт між двома системами виховання, носіями яких стали мавпа (сучасна Сковороді система виховання) і гайстер (система родинного виховання), сфокусовано на філософських, морально-етичних і педагогічних положеннях. Дискусія про те, що головніше – дух (ідея) чи матерія, точилася ще з часів Давньої Греції і залишається не закритою і в наш час. Персонажі викладають свої системи життєвих цінностей і способи їх виховання у нащадків, але не виключають права на існування іншої системи виховання. Розсудити їх, за задумом автора, мало саме життя у розв'язці притчі.

Послідовно викладаючи тези й антитези, Сковорода довів, що перевага має надаватися вихованню духовних потреб, яке спирається на природні задатки особистості, закладені ще при народженні. Як істинний ідеаліст, він вірив, що кожна людина народжується на добро, оскільки в кожного є невидима натура, яка є істинна, і тільки неправильне виховання, підміна істинних ідеалів, вірувань псує особистість.

Таким чином, Г. С. Сковорода в притчі «Благодарный Еродій» піднімає головні проблеми виховання: яким воно має бути і на які засади повинне спиратися; що повинно бути основою виховання – морально-етичні принципи чи необачне прагнення досягти провідного суспільного становища, матеріальних достатків; яку роль у вихованні дітей мають відігравати батьки і вчителі?

На думку автора, справжнє виховання – це, насамперед, енергійне формування на християнських засадах моральних й етичних установок особистості, якими вона повинна користуватися в подальшому житті.

Задача педагогіки, за Г. Сковородою, полягає в тому, щоб навчити дитину вірній орієнтації в бурхливому морі життя, допомогти їй відкрити в собі кращі природні задатки та розвинути їх у здібності. Метою всіх виховних дій повинна бути побудова в душі дитини храму, в якому б перебувала Істина. І тоді з'явиться любов до батьків, повага до думки старших і мудріших, розуміння та шанування традицій рідного краю.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка