Адміністративне право україни навчальний посібник харків 2016



Сторінка9/12
Дата конвертації11.09.2017
Розмір2.63 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

7.2. Види адміністративних проваджень


Адміністративний процес – це системне утворення зі складною і не до кінця дослідженою структурою. Первинним компонентом структури адміністративного процесу виступає окремо взяте адміністративне провадження. Адміністративний процес і адміністративне провадження співвідносяться між собою як загальне та часткове, як ціле та частина цілого. Між адміністративним процесом (цілим) і будь-яким з адміністративних проваджень (частиною цього цілого) існують нерозривні взаємозумовлюючі та системоутворюючі зв'язки та відносини.

Під адміністративним провадженням розуміють адміністративно-процесуальну діяльність (сукупність процесуальних дій) компетентного суб'єкта, що здійснюється в межах конкретної адміністративної справи для її вирішення. Адміністративне провадження детермінується в адміністративному процесі завдяки наявності виключно йому належних: а) процесуальних правовідносин; б) доказів; в) процесуальних документів.

Однопорядкові групи проваджень утворюють види адміністративних проваджень: адміністративні провадження за зверненнями громадян; провадження у справах про адміністративні правопорушення; провадження з видачі ліцензій; провадження з надання громадянам пільг, виконавче провадження та інші.

Усі адміністративні провадження органічно пов'язані між собою, перебувають у постійній взаємодії та взаємопроникненні, наділені багатьма загальними ознаками, а їх сукупність має інтегративні якості та властивості цілісної системи.

Кількість конкретних адміністративних проваджень надзвичайно велика, що зумовлено характером самого державного управління, яке всебічно охоплює суспільне життя, і різноманітністю управлінських відносин. Внаслідок цього, повний перелік проваджень практично неможливий. Більше того, практика управлінської діяльності викликає до життя їх нові види. Тільки за останні роки з'явилися провадження з одержання громадянами субсидій, ліцензування діяльності підприємств, оформлення спеціальних економічних зон, реєстрації цінних паперів та інші. Кожне з них має специфічні риси або ознаки, які зумовлені характером вирішуваної справи; правовим статусом суб'єктів, які беруть участь у процесі; особливостями правовідносин, що виникають; поставленими цілями тощо. Тому найважливішою проблемою є класифікація адміністративних проваджень на види та підвиди за найбільш характерними і значущими для юридичної практики ознаками. Першочергове завдання такої класифікації полягає у визначенні місця кожного адміністративного провадження в адміністративному процесі та дослідженні в межах однопорядкових типологічних груп.

З огляду на теоретичні дослідження структури юридичного процесу в адміністративному процесі виділяють чотири блоки адміністративних проваджень: нормотворчі, установчі, правозастосовні, контрольно-наглядові.

Нормотворчі провадження – специфічна діяльність уповноважених суб'єктів щодо підготовки, затвердження, офіційного оголошення нормативно-правових актів. У цьому блоці виділяють такі провадженя:

а) упорядкування нормотворчості;

б) упорядкування нормативного матеріалу;

в) внесення змін до нормативного матеріалу тощо.



Установчі провадження – це специфічна діяльність уповноважених суб'єктів з реалізації норм матеріального адміністративного права щодо створення, реорганізації, ліквідації організаційних структур і комплектування їх персоналом. У цьому блоці виділяють провадження:

а) організаційних структур;

б) реорганізації організаційних структур;

в) ліквідації організаційних структур;

г) комплектування організаційних структур персоналом.

Правозастосовні провадження становлять специфічну діяльність уповноважених суб'єктів із застосування норм матеріального адміністративного права щодо розгляду та вирішення індивідуальних управлінських справ. Серед них виділяють кілька груп проваджень, що у свою чергу складаються з конкретних видів проваджень.

По-перше, група проваджень із застосування заходів адміністративного примусу:

а) дисциплінарні провадження;

б) провадження в справах щодо адміністративних правопорушень;

в) виконавчі провадження;

г) провадження із вжиття заходів адміністративного примусу до юридичних осіб.

По-друге, група проваджень із вжиття в адміністративному порядку заходів заохочення та стимулювання:

а) провадження в справах щодо нагородження державними нагородами, відзнаками Президента, грамотами тощо;

б) провадження у справах щодо присвоєння почесних та інших звань;

в) провадження у справах щодо преміювання;

г) провадження у справах щодо зняття стягнення тощо.

По-третє, група проваджень з реалізації громадянами своїх прав та обов'язків:

а) провадження за зверненням громадян;

б) провадження з одержання громадянами дипломів, авторських свідоцтв та ін.;

в) провадження з виконання громадянами військового обов'язку;

г) провадження з виконання громадянами обов'язку мати паспорт;

д) провадження з надання громадянам спеціальних прав тощо.

По-четверте, група проваджень з реалізації юридичними особами своїх прав та обов'язків:

а) провадження з легалізації юридичних осіб;

б) провадження з оформлення та видачі юридичним особам ліцензії;

в) провадження з надання юридичним особам пільг тощо.

Контрольно-наглядові провадження – специфічна діяльність уповноважених суб'єктів щодо здійснення моніторингу, отримання інформації та перевірки відповідності діяльності органів управління, а також фізичних осіб вимогам нормативних актів і режиму законності:

а) провадження з контролю за виконавчо-розпорядчою діяльністю органів управління;

б) провадження з контролю за правоохоронною діяльністю;

в) провадження з контролю за установчою діяльністю органів управління;

в) провадження з контролю за нормотворчою діяльністю органів управління;

г) провадження щодо прокурорського нагляду;

д) провадження щодо адміністративного нагляду тощо.

Будь-яке провадження з адміністративних справ складається з низки окремих операцій, наприклад, складання протоколу; прийом заяви; опитування свідків; вивчення документів; прийняття рішення; винесення постанови; оскарження дій посадових осіб; опублікування акта управління тощо.

Чотири ознаки операцій в різних видах адміністративних проваджень:

1) вони здійснюються послідовно, тобто одна операція змінює другу, утворюючи своєрідний ланцюг дій;

2) розташування операцій у цьому ланцюгу має не випадковий характер, їх послідовність логічно визначена. Так, винесення постанови у справі не може передувати такій операції, як складання протоколу про адміністративні правопорушення;

3) різним видам адміністративних проваджень притаманні різні за характером і призначенням операції. Відрізняються вони і за ступенем врегульованості адміністративно-процесуальними нормами;

4) здійснення тієї чи іншої операції в тому чи іншому провадженні визначається адміністративно-процесуальними нормами і виступає як момент реалізації матеріальних норм адміністративного права. Логічні та послідовно змінюючі одна одну операції – це стадії адміністративного провадження.

Стадії існують у будь-якому адміністративному провадженні. Кожному виду адміністративних проваджень притаманні свої стадії, зміст яких не повторюється в інших видах. Саме тому через стадії та їх аналіз характеризується адміністративне провадження. Тобто розглянути або дати характеристику тому чи іншому адміністративному провадженню здебільшого означає проаналізувати кожну з його стадій. Слід зазначити, що стадії одних видів проваджень зафіксовані в нормативному порядку, інших – не зафіксовані, але становлять специфічний результат узагальнення чинних у тій чи іншій сфері правил. У другому випадку вирішення цієї проблеми залежить не лише від характеру адміністративного провадження і ступеня його врегульованості адміністративно-процесуальними нормами, а й від позиції того чи іншого дослідника.



Стадії провадження з видання нормативних актів управління:

– встановлення потреби видання нормативного акта. На цій стадії збирається інформація про стан справ, виявляються ситуації, що потребують нормативного врегулювання;

– підготовка проекту акта. На цій стадії готується проект. Підготовка включає такі дії: визначення виконавців, узгодження (візування) проекту, його створення за потреби, визначення строків розробки та ін.;

– винесення проекту на обговорення органу управління. Проект оцінюється органом управління, добирається оптимальний варіант рішення;

– прийняття рішення щодо проекту. Проект визнається прийнятним або неприйнятним та перетворюється на юридичний документ;

– опублікування акта, тобто доведення його до відома посадових осіб.



Стадії провадження зі створення, реорганізації та ліквідації організаційних структур у сфері державного управління:

– збір та первинне вивчення інформації про потребу організаційних змін;

– обґрунтування потреби змін;

– добір та аналіз норм, що піддягають застосуванню;

– розгляд справи компетентним органом;

– винесення рішення.



Стадії провадженні з комплектування організаційних структур у сфері державного управління персоналом:

– вивчення інформації;

– узгодження умов трудового договору;

– вжиття необхідних організаційних заходів;

– добір норм, які слід застосовувати;

– розгляд справи;

– прийняття рішення.

Нормативно закріплені стадії дисциплінарного провадження у Вищій раді юстиції. У ст. 39 Закону України «Про Вищу раду юстиції» від 15.01.1998 р., що має назву «Стадії дисциплінарного провадження», передбачено їх перелік:

– перевірка даних про дисциплінарний проступок;

– відкриття дисциплінарного провадження;

– розгляд дисциплінарної справи;

– прийняття рішення.

Фактично зафіксованими є стадії провадження у справах про адміністративні проступки у КУпАП і Митному кодексі України, але терміна «стадія» вони не вживають. Аналіз нормативного матеріалу з урахуванням юридичної практики і наукових досліджень дає змогу зробити обґрунтований висновок щодо поділу провадження у справах про адміністративні проступки на такі стадії:

– порушення справи;

– адміністративне розслідування;

– розгляд справи та її вирішення;

– перегляд постанови;

– виконання постанови.

Слід зазначити, що в літературних джерелах досліджуються й інші варіанти вирішення питання про стадії провадження у справах про адміністративні проступки:

– В.І. Юсупов виділяє сім стадій: 1) порушення справи; 2) збір і вивчення потрібної інформації; 3) попереднє вивчення матеріалів справи; 4) вибір норм права, що підлягають застосуванню; 5) розгляд справи органами, що правомочні приймати рішення; 6) розгляд скарг і прийняття кінцевого рішення; 7) виконання рішення у справі.

– А.М. Коренєв вважає, що в цьому виді провадження п'ять стадій: 1) порушення справи; 2) з'ясування фактичних обставин; 3) розгляд справи; 4) винесення рішення у справі; 5) виконання рішення у справі.

– Д.Н. Бахрах пропонує чотири стадії: 1) адміністративне розслідування; 2) розгляд справи; 3) перегляд постанови; 4) виконання постанови.

– Л.В. Коваль виділяв такі стадії: 1) адміністративне розслідування; 2) порушення справи; 3) розгляд та вирішення справи; 4) оскарження або перегляд; 5) виконання постанови.

Якщо уважно проаналізувати зазначене, то можна зробити висновок, що відмінності у поглядах на стадії адміністративного процесу не мають принципового характеру, їх можна збільшувати, можна подрібнити на окремі дії, визнати основними чи допоміжними, по-різному називати тощо. Принципово важливим є те, що стадії мають повно і точно відображати саму процедуру провадження, ті окремі дії чи операції, що здійснюються в процесі реалізації адміністративно-правових норм. Аналогічний стан є характерним не лише для провадження у справах про адміністративні правопорушення, а й для інших видів адміністративних проваджень.


7.3. Адміністративна юрисдикція та окремі види неюрисдикційних проваджень.

Необхідність визначення сутності поняття «юрисдикція» випливає із наявності інших, альтернативних поглядів на структуру адміністративного процесу. Найпоширенішим з них є поділ всього масиву адміністративних проваджень на:

– адміністративно-юрисдикційні, до яких відносяться провадження у справах про адміністративні проступки, виконавче провадження, провадження щодо вжиття в адміністративному порядку заходів примусу, дисциплінарне провадження, провадження за скаргами та ін. Усі ці провадження є провадженнями з вирішення спору про право, їх результат – накладення стягнення і встановлення порушених правовідносин.

– адміністративно-регулятивні, тобто про провадження у справах розпорядчого, регулятивного характеру. Це провадження за пропозиціями і заявами, дозвільне, реєстраційне, установче, кадрове, адміністративно-договірне провадження тощо. За цих проваджень спір щодо права відсутній, а їх результатом є формування, реорганізація, припинення управлінських відносин.

Під «юрисдикцією» розуміється компетентність відповідних органів, посадових осіб розглядати юридично значущі справи та приймати щодо їх вирішення юридично обов'язкові рішення.

В суспільній свідомості термін «юрисдикція» частіше ототожнюється з кримінальним судочинством, судовою підвідомчістю кримінальних справ або підсудністю. Такому ототожненню сприяв неточний переклад у літературі загального користування з латинської на російську слова «jurisdictio» (юрисдикція) як судочинство. Водночас у юридичній літературі цей термін перекладається інакше. На думку І. С. Перетерського він утворений від словосполучення «jusdicere» і перекладається як вирішення конфлікту шляхом застосування встановлених правил.

Юридичні словники, видані за часів існування СРСР, під «юрисдикцією» розуміють установлену законом (чи іншим нормативним актом) сукупність повноважень відповідних державних органів вирішувати правові спори і справи про правопорушення, тобто оцінювати дії фізичної особи або іншого суб'єкта права стосовно їх правомірності, застосовувати юридичні санкції до правопорушників.

Таким чином, на певному етапі розвитку юридичної науки поняття юрисдикції вийшло за рамки кримінально-судочинного трактування і поширилося на інші правові сфери, в яких вирішуються правові спори. Перш за все це сфера адміністративно-деліктного права. Орієнтуючись з цього приводу на п. 22 ст. 92 Конституції України, слід розрізняти юрисдикцію цивільно-правову, кримінально-правову, адміністративно-деліктну і дисциплінарну.

Подальший розвиток уявлень щодо поняття «юрисдикція» відбувся у законодавстві України після 1990 р. Саме воно дає підстави надати терміну «юрисдикція» більш широкого розуміння і визначити його як юридично оформлене право уповноважених органів (посадових осіб) здійснювати свої функції щодо встановлених об'єктів, структур, сфер. У такому розумінні цей термін використано у Постанові Верховної Ради Української РСР «Про перехід у юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки» від 06.06. 1991 р. і Положенні про порядок переходу в юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки, затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 03.07.1991 р.

Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16.05.1995 р. неодноразово користується цим терміном у значенні права на вирішення будь-яких питань, а не лише спорів, у морській економічній зоні. Так, ст. 4 «Суверенні права та юрисдикція України у виключній (морській) економічній зоні України» наголошує, що Україна у своїй виключній (морській) економічній зоні має юрисдикцію щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд, здійснення морських наукових досліджень, захисту та збереження морського середовища; у ст. 11 «Юрисдикція України щодо штучних островів, установок і споруд» передбачено, що юрисдикційні дії у виключній (морській) економічній зоні, якими є встановлення навколо штучних островів, установок і споруд зон безпеки і здійснення у цих зонах відповідних заходів для гарантування безпеки як судноплавства, так і штучних островів, установок та споруд, встановлення митних, податкових, санітарних, імміграційних правил та інших; у ст. 13 чітко виписані регулятивна і дозвільна функції юрисдикції: «Україна, здійснюючи свою юрисдикцію, має право регулювати і дозволяти проводити морські наукові дослідження у своїй виключній (морській) економічній зоні. Спеціально уповноважені органи України дають свою згоду на проведення морських наукових досліджень у виключній (морській) економічній зоні за умови, що ці дослідження проводяться лише у мирних цілях, для розширення знань про морське середовище на благо людства і не несуть загрози навколишньому природному середовищу».

З аналогічним змістом термін «юрисдикція» застосовано у Кодексі торговельного мореплавства України. Відповідно до ст. 32 КТМУ «Національна належність судна. Право плавання під Державним прапором України» передбачено, що поняття «українське судно» або «судно України» означає національну належність судна, на яке поширюється юрисдикція України».

Таким чином, «юрисдикцію» можна розуміти:

а) як компетентність судових органів щодо вирішення кримінальних справ;

б) як компетентність судових органів щодо вирішення не тільки кримінальних, а й будь-яких інших справ;

в) як компетентність будь-яких (включаючи судові) органів (посадових осіб) щодо вирішення спорів про право;

г) як юридичне оформлене право уповноважених органів (посадових осіб) здійснювати свої функції щодо встановлених об'єктів, структур, сфер.

Співвідношення вищезазначених трактувань полягає в тому, що вони розміщені за принципом «від часткового до загального». Кожна попередня є часткою наступної, а остання поглинає всі інші.

Використовуючи цей підхід, можна конструювати різні види юрисдикцій. Наприклад: юрисдикцію як компетентність щодо розгляду справ про правопорушення, за здійснення яких передбачене застосування кримінальних покарань, адміністративних і дисциплінарних стягнень, а також вжиття примусових заходів, пов'язаних з правопорушеннями. Це юрисдикція кримінально-правова, адміністративно-деліктна, як частина адміністративно-правової і дисциплінарна (такою є компетентність у вирішенні адміністративних справ щодо дрібного хуліганства); юрисдикцію як компетентність щодо розгляду справ, не пов’язаних із правопорушеннями, а також справ про правопорушення, за вчинення яких не передбачене вжиття примусових заходів покарання. Це юрисдикція цивільно-правова й адміністративно-правова, виключаючи адміністративно-деліктну. Такою є компетентність у вирішенні адміністративних справ про видачу ліцензій, компетентність у вирішенні в цивільному порядку справ про захист честі, гідності, ділової репутації (вжиття в такому разі примусового заходу є відновлювальною чи компенсаційною мірою).

Види адміністративної юрисдикції:

а) адміністративно-регулятивна – компетентність вирішення адміністративних справ, що виникають за іншими, крім виникнення спору про право і здійснення адміністративного правопорушення, підставами (справи про видачу ліцензій, державну реєстрацію автотранспортних засобів тощо);

б) адміністративно-судочинна – компетентність адміністративних судів щодо вирішення відповідних справ;

в) адміністративно-деліктна – компетентність вирішення справ про адміністративні правопорушення, за здійснення яких передбачається накладення адміністративних стягнень.

У дослідженнях зазначених видів адміністративної юрисдикції спостерігається помітна диспропорція. Основні зусилля вчених виявилися сконцентрованими у сфері деліктної адміністративної юрисдикції. Адміністративні правопорушення належать до найпоширенішого виду порушень чинного законодавства, та вносять значну дезорганізацію в систему діючих суспільних відносин і зумовлюють необхідність «включення» механізму державного примусу, застосування до правопорушників стягнень. Тому і дослідження «відхилилися» у бік деліктної адміністративної юрисдикції, тим більше, що основні з них проведені вченими правоохоронної системи.

Розвиток адміністративного права на сучасному етапі, визнання важливості його регулюючої ролі в процесі поглиблення реформ, подолання штучного протиставлення держави та ринку, реалізація потреби в істотному посиленні дієздатності держави, особливо у соціальній сфері, процесах, пов'язаних зі змінами соціальної структури суспільства, вимагають відповідної переорієнтації наукових досліджень, у тому числі й досліджень адміністративно-процесуальної сфери.

Вищезазначене дозволяє цілком обґрунтовано запропонувати такий поділ адміністративних проваджень: а) адміністративно-регулятивні;
б) адміністративно-судочинні; в) адміністративно-деліктні.

Суб'єкти адміністративно-деліктної юрисдикції – це органи (посадові особи), уповноважені державою вирішувати справи про адміністративні правопорушення (проступки). Конституційне положення про те, що виключно законами України визначаються діяння, які належать до адміністративних правопорушень, і відповідальність за них, щодо суб'єктів адміністративно-деліктної юрисдикції, реалізовано в КУпАП. У розділі III «Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення» подано їх перелік. Сукупність суб'єктів адміністративно-деліктної юрисдикції становить єдину систему, за допомогою якої будь-які справи про адміністративні правопорушення вирішуються за загальними правилами, встановленими державою. Специфіка (особливості) цієї системи зумовлена різноманіттям адміністративних правопорушень:

– множинність суб'єктів, що наділені компетенцією з вирішення цих справ;

– швидкість реагування на правопорушення. У ст. 277 КУпАП встановлено загальний 15-денний термін від дня одержання компетентним органом протоколу й інших матеріалів. При цьому для окремих складів установлені терміни – доба, 3 дні, 5 днів, 7 днів;

– профілактична спрямованість адміністративно-деліктної юрисдикції. Згідно зі ст. 23 КУпАП метою адміністративного стягнення є виховання особи в дусі додержання правових установлень і запобігання правопорушенням;

– неоднорідність суб'єктів адміністративно-деліктної юрисдикції. Вони різняться за: а) правовою природою утворення; б) цілями утворення; в) структурою повноважень; г) порядком ухвалення рішення у справі; д) безпосередньою компетенцією.

За правовою природою утворення вони поділяються на органи, що стосуються:

–сфери виконавчої влади (ст. 222 – органи внутрішніх справ, ст. 222-1 – прикордонні війська, ст. 230-1 – органи Міністерства праці і соціальної політики);

–сфери судової влади (ст. 221 – суди);

–сфери місцевого самоврядування (ст. 219 – виконавчі комітети селищних і сільських рад).

За цілями утворення вони поділяються на органи, утворені:

–виключно для здійснення юрисдикційних функцій (наприклад, ст. 218 – адміністративні комісії);

–для здійснення як юрисдикційних, так і інших функцій (наприклад, ст. 219 – виконавчі комітети селищних і сільських рад, ст. 222-1 – прикордонні війська, ст. 235 – військові комісаріати).

За структурою повноважень вони поділяються на органи:

– територіальної компетенції, тобто ті, що здійснюють адміністративно-деліктну юрисдикцію в межах адміністративно-територіальної одиниці (ст. 219 – виконавчі комітети селищних і сільських рад, ст. 218 – адміністративні комісії);

– галузевої компетенції, тобто ті, що здійснюють адміністративну юрисдикцію в межах галузі керування (ст. 222-1 – прикордонні війська, ст. 225 – органи морського транспорту).

За порядком ухвалення рішення в справі вони поділяються на органи:

– колегіальні, до яких за чинним КУпАП належать адміністративні комісії (ст. 218), виконавчі комітети селищних і сільських рад (ст. 219);

– від імені яких рішення приймають уповноважені на те посадові особи, до яких належать, наприклад, органи внутрішніх справ (ст. 222). За безпосередньою компетенцією органи адміністративно-деліктної юрисдикції детерміновані законодавцем і зафіксовані у відповідних статтях глави 17 «Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення» КУпАП.



Офіційна класифікація органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, представлена в ст. 213 КпАП України:

а) адміністративними комісіями при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, селищних, сільських рад (п. 1);

б) виконавчими комітетами селищних та сільських рад (п. 2);

в) районними, міськими судами (суддями) (п. 4);

г) органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те, (п. 5).

Таким чином, законодавець визначає головні види суб'єктів адміністративно-деліктної юрисдикції.

Керуючись п. 1 ст. 213 КпАП України, слід враховувати, що адміністративні комісії утворюються: а) в районах областей, районах міст Києва і Севастополя згідно зі ст. 25 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 р. – місцевими державними адміністраціями;
б) у містах, селах і селищах згідно зі ст. 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.03.1997 р. – виконкомами місцевих рад.

Характерною рисою адміністративних комісій, що відрізняє їх від усіх інших суб'єктів адміністративної юрисдикції, є їх правомочність розглядати будь-які справи про адміністративні правопорушення, якщо такі справи не віднесені до ведення інших органів згідно зі ст. 214 КУпАП.

Згідно із п. 2 ст. 213 КУпАП відносяться органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, виконавчі комітети селищ і сел. Види складів адміністративних правопорушень, підвідомчих цим органам, зазначені в ст. 219 КУпАП. Керуючись цим пунктом ст. 213 КУпАП слід пам'ятати, що відповідно до ст. 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.03.1997 p., крім сільських і селищних виконавчих комітетів право розглядати справи про адміністративні правопорушення належить і міським виконавчим комітетам. Однак на практиці міські виконавчі комітети не розглядають справи про адміністративні правопорушення – вони передаються для розгляду адміністративних комісій.

Ще одна важлива обставина, пов'язана з адміністративною юрисдикцією виконавчих комітетів:

– відповідно до ст. 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у сільських радах, що представляють територіальні громади чисельністю до 500 жителів, виконавчий комітет може не створюватися. Рішення про це приймається відповідною територіальною громадою чи сільською радою;

– у разі прийняття такого рішення функції виконкому (крім розпорядження земельними і природними ресурсами) одноосібно здійснює сільський голова. Таким чином, виникають формальні підстави для одноособового розгляду сільським головою справ про адміністративні правопорушення;

– у випадку, якщо справа підвідомча водночас виконавчому комітетові й адміністративній комісії, то рішення щодо безпосереднього суб'єкта юрисдикції приймає виконавчий комітет (статті 141, 142, 152 КупАП). Постанова у справі про адміністративне правопорушення виконавчим комітетом сільської, селищної ради приймається у формі рішення.

Наступний вид суб'єктів адміністративної юрисдикції згідно з п. 4 ст. 213 КУпАП – районні (міські) суди (судді), їхня безпосередня компетенція у цій сфері регламентована ст. 221 КУпАП. Правові основи діяльності судів в Україні закріплені Конституцією України, Законом України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р.

Повноваження з розгляду справ про адміністративні правопорушення мають судді районних і міських судів. У колегіальному складі справи про накладення адміністративних стягнень суди не розглядають. У колегіальному складі суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо оскарження дій органів і посадових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень.

До компетенції суддів законодавець відніс: а) справи, які є найскладнішими щодо кваліфікації дій правопорушника і встановлення його винуватості; б) справи, в яких може виникнути доцільність накладення суворішого адміністративного стягнення; в) усі категорії справ про проступки, вчинені неповнолітніми.

У наступну групу суб'єктів адміністративною юрисдикцією (п. 5 ст. 213) зведені органи зі сфери функціонування виконавчої влади, їх адміністративно-юрисдикційна компетенція закріплена в статтях КУпАП, кожна з яких присвячена конкретному суб'єктові.

Адміністративно-деліктна юрисдикція органів внутрішніх справ регламентована у ст. 222 КУпАП. Відповідно до неї вони розглядають адміністративні справи щодо таких 9 видів правопорушень:

– громадського порядку;

– правил про валютні операції;

– правил паспортної системи;

– перебування в Україні та транзитного проїзду через територію України іноземців і осіб без громадянства;

– дорожнього руху;

– правил, що забезпечують безпеку руху транспорту;

– правил користування засобами транспорту;

– правил, спрямованих на забезпечення збереження вантажів на транспорті;

– незаконний відпуск і незаконне придбання бензину або інших паливно-мастильних матеріалів.

У КУпАП вони визначені в 114 складах і розміщені у 62 статтях (6 з 11 глав Особливої частини):

глава 5 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров'я населення» – 1 склад;

глава 9 «Адміністративні правопорушення у сільському господарстві. Порушення ветеринарно-санітарних правил» – 2 склади;

глава 10 «Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку» – 70 складів;

глава 12 «Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності» – 4 склади;

глава 14 «Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку» – 9 складів;

глава 15 «Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління» – 28 складів.

Право розглядати справи про адміністративні правопорушення від імені органів внутрішніх справ (міліції) надано посадовим особам цих органів, що зведені законодавцем у 8 груп:

– начальники органів внутрішніх справ і їх заступники;

– начальники чи заступники начальників відділів (управлінь) внутрішніх справ;

– начальники лінійних пунктів поліції;

– працівники поліції, на яких покладено нагляд за додержанням правил з охорони порядку та безпеки руху на залізничному транспорті (ст. 109), а також правил користування засобами залізничного транспорту (ст.110);

– начальники чи заступники начальників органів внутрішніх справ на транспорті та інших органів внутрішніх справ, прирівняних до районних і міських відділів (управлінь) внутрішніх справ, начальники відділень поліції, що є в системі органів внутрішніх справ;

– дільничні інспектори (старші дільничні інспектори) міліції;

– начальники чи заступники начальників відділень (відділів, управлінь, Головного управління), дорожньої поліції, командири чи заступники командирів окремих підрозділів дорожньо-патрульної служби;

– працівники Державної автомобільної інспекції, що мають спеціальні звання.

Справи про адміністративні правопорушення, підвідомчі органам внутрішніх справ, крім справ про порушення правил дорожнього руху й пошкодження доріг, залізничних переїздів та інших дорожніх споруд, від імені цих органів розглядають у повному обсязі начальники чи заступники начальників територіальних відділів (управлінь) внутрішніх справ.

У деяких випадках, поряд з ними і в межах наданих повноважень, справи про адміністративні правопорушення можуть розглядати й інші посадові особи органів внутрішніх справ. Зокрема, справи про порушення правил з охорони порядку та безпеки руху на залізничному, морському і річковому транспорті (частини 1 – 4 ст. 109, ч. З ст. 114 і ст. 116-2 КУпАП), правил користування засобами зазначених видів транспорту (ст. 110, ч. 1 ст. 115 і ч 2 ст. 117 КУпАП), правил безпеки польотів (ст. 111 КУпАП), правил перевезення небезпечних речовин і предметів на залізничному, морському, річковому і повітряному транспорті (частини 1 – 3 ст. 133 КУпАП), про безквитковий політ пасажира (ч. 2 ст. 135 КУпАП) можуть розглядати також начальники лінійних пунктів міліції. При цьому розмір штрафу, що накладається начальниками лінійних пунктів міліції, не може перевищувати чотирьох неоподатковуваних податком мінімумів доходів громадян.

Справи про викидання сміття й інших предметів з вікон і дверей вагонів потягів, про перехід через залізничні колії у невстановлених місцях (ч. 3 ст. 109 КУпАП), порушення правил користування засобами залізничного транспорту (ст. 110 КУпАП) розглядають також інші працівники поліції, на яких покладений нагляд за додержанням відповідних правил.

Начальники чи заступники начальників органів внутрішніх справ на транспорті, інших органів внутрішніх справ, прирівняних до територіальних відділів (управлінь) внутрішніх справ, а також начальники відділень міліції мають право, поряд з начальниками територіальних органів внутрішніх справ, розглядати справи про незаконне придбання чи збереження наркотичних засобів у невеликих розмірах або вживання наркотичних засобів без призначення лікаря (ч. 1 ст. 44 КУпАП), виготовлення, збереження самогону й апаратів для його вироблення (ст. 176 КУпАП), придбання самогону й інших міцних спиртних напоїв домашнього виробництва (ст. 177 КУпАП), роз-пиття спиртних напоїв у громадських місцях і появу в громадських місцях у п'яному вигляді (ст. 178 КУпАП).

Повноваження посадових осіб ДАІ визначаються пунктами 2 і 3 ст. 222 КУпАП. Вони розглядають справи про адміністративні проступки, пов'язані з порушенням правил дорожнього руху, а також деякі інші (наприклад, самовільне використання транспортних засобів чи механізмів, збереження транспортних засобів у невстановлених місцях – ст. 132 КУпАП). Це справи про перевищення водіями транспортних засобів швидкості руху, недотримання вимог дорожніх знаків, порушення правил перевезення людей, проїзду перехресть (ст.122 КУпАП); про невиконання водієм вимог працівника міліції щодо зупинки транспортного засобу, залишення місця дорожньо-транспортної події (ст. 122-2 КУпАП); участь водіїв мотоциклів, інших транспортних засобів у груповому пересуванні (ст. 122-1 КУпАП); порушення водіями правил проїзду залізничних переїздів (ст. 123 КУпАП); дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів, вантажів, доріг, дорожніх споруд, іншого майна (ст. 124 КУпАП); керування транспортними засобами особами, які не мають прав на керування (ст. 126 КУпАП); порушення правил дорожнього руху пішоходами, велосипедистами, водіями та іншими особами, що створили аварійну обстановку (ст. 127 КУпАП); керування транспортними засобами в стані сп'яніння (ст. 130 КУпАП); використання водіями транспортних засобів у корисливих цілях (ч. 1 ст. 132 КУпАП).

За відсутності у відділі внутрішніх справ відділення (відділу) ДАІ зазначені справи розглядаються начальником або заступником начальника відділу внутрішніх справ. У розгляді таких справ можуть брати участь представники трудових колективів і громадських організацій.

Деякі категорії справ перебувають у подвійній юрисдикції: підвідомчі водночас поліції та суду. Це, зокрема, справи про незаконне виробництво, придбання, збереження, перевезення, пересилання наркотичних засобів чи психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ч. 1 ст. 44 КУпАП); справи про третє протягом року розпиття спиртних напоїв у громадських місцях чи появу в цих місцях у п'яному вигляді (ч. 3 ст. 178 КУпАП); дрібне хуліганство (ст. 173 КУпАП).

Таке положення дає право посадовим особам органів внутрішніх справ направляти відповідні справи до суду, якщо вони прийдуть до висновку, що застосування до порушника штрафу – міра недостатня.


1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка