Адміністративне право україни навчальний посібник харків 2016



Сторінка6/12
Дата конвертації11.09.2017
Розмір2.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

5.2. Правові акти державного управління

Існування суспільства і держави, вся організація суспільного життя неможливі без повсякденної державно-владної діяльності з управління економікою, адміністративно-правовою сферою, соціально-культурним будівництвом, міжгалузевими зв'язками. Неодмінним інструментом, за допомогою якого держава здійснює управління, є правові акти державного управління. З ними пов'язані виконання державних функцій і розв'язання будь-якої соціальної проблеми. Саме в них міститься переважна частина всіх наявних у державі правових приписів, які поширюються практично на всі державні органи, недержавні структури, посадових осіб чи громадян.

Здійснюючись повсюдно, на різних рівнях керівництва, великою кількістю державних органів, акти державного управління здебільшого становлять значну і різноманітну систему правових засобів щодо реалізації законів, закріплення та розвитку сучасних громадських відносин. Отже, встановлення і застосування правових норм безпосередньо пов'язано з актами управління. Акти управління – це єдиний спосіб створення і застосування правових норм у процесі управлінської діяльності. Визначення поняття правових актів управління – одна з найскладніших проблем сучасного адміністративного права. В юридичній літературі, в тому числі й навчальній, їх найчастіше визначають як форму державного управління, документ, волевиявлення, припис, дію.

Основні труднощі щодо визначення поняття державного управління полягають, головним чином, у з'ясуванні характеру його соціальної природи. Він зумовлений насамперед одночасною належністю актів до правових та управлінських явищ. Зрозуміло, державне управління розглядати у відриві від права не можна, так само як і право неможливо розглядати без його регулюючих, управлінських функцій. Проте саме акти виявилися в епіцентрі взаємозалежностей права й управління, саме їх генетична двоєдність дала змогу виділити таку категорію, як юридичний механізм управління.

Особливості актів управління: правові та управлінські. Без правових актів не може бути державного управління як такого, водночас без них правова система держави втрачає своє регулююче призначення в сфері дій виконавчої влади. Ця обставина стала головною причиною різних підходів до визначення дефініцій правових актів державного управління, аналіз яких дозволив визначити найпоширеніші погляди на цю проблему:

– по-перше, правові акти державного управління – це форми управлінської діяльності держави.

– по-друге, правові акти державного управління – це документи, що виходять від компетентних органів.

– по-третє, правові акти державного управління – це владні дії державних виконавчо-розпорядчих органів.

Кожна з зазначених позицій відображає особливості та властивості цих актів і може використовуватися для їх характеристики та визначення поняття. Проте ці властивості й особливості можуть бути або основними, тобто такими, що відображають найістотніші риси всієї сукупності правових актів державного управління, або додатковими (супутніми), тобто деталізуючими та конкретизуючими ці основні властивості. Важливість одних і других безперечна. Водночас вони мають різне значення для з'ясування змісту й сутності актів. Головне смислове навантаження припадає на основні властивості, а додаткові дозволяють глибше й точніше розкрити зміст і визначити сутність правових актів державного управління.

Форми актів державного управління: встановлення норм права (видання нормативних актів управління, адміністративна правотворчість), застосування норм права (видання ненормативних актів управління, індивідуальних актів управління, актів застосування норм права, адміністративне розпорядництво).

Документ – це форма існування акта управління. Саме слово «акт» (лат. actus, від ago – приводжу в рух) найчастіше вживається у значенні «вчинок, дія». Наприклад, терористичний акт. Категорія «державне управління» визначається як діяльність державних органів. Тобто, якщо будь-яке управління є діяльністю, а будь-який управлінський процес – комплексом послідовних дій суб'єктів управління, то управляти не діючи не можна.

Загальною властивістю правового акту державного управління: ці акти – це насамперед дії. Саме дія може братися за основу в розкритті поняття й виробленні визначення правового акта державного управління. Друга властивість – правові акти державного управління є двома формами державного управління, причому формами правовими.



Третя властивість правових актів державного управління полягає в їх вольовому характері відповідно до вольової сутності самого права. Отже, правові акти державного управління – не просто дії, а вольові дії чи волевиявлення.

Четверта властивість: ці акти не тільки волевиявлення. Це волевиявлення, що створюють певний правовий чи юридичний ефект. Завдання юридичного ефекту безпосередньо пов'язане з метою управління. Розглянуті акти використовуються для досягнення певної мети в ході здійснення завдань і функцій державного управління. Це цілком зрозуміло, бо йдеться про акти управління. Загальним, спонукальним мотивом прийняття будь-якого акта управління є потреба в юридичному впливі на існуючі у сфері державного управління відносини. Тому юридичний ефект – безпосередня мета юридичного акта. Говорячи про юридичний ефект правових актів державного управління, завжди мають на увазі вплив на відповідні відносини у вигляді встановлення (зміни, скасування) правових норм чи у вигляді встановлення (зміни, припинення) конкретних правовідносин. Щодо цього слід зазначити, що певне юридичне значення, як відомо, мають і деякі службові документи, проте вони безпосередньо не вносять змін до системи чинних правових норм і не змінюють конкретні правовідносини, тобто не мають юридичних властивостей нормативного та правозастосовного характеру, властивостей, що роблять акт управління правовим. Ця ознака відмежовує правові акти державного управління від інших управлінських дій у цій сфері.

П'ята властивість: однією з найважливіших властивостей актів державного управління є їх державно-владний характер. Саме звідси випливає характер адміністративно-правових відносин як відносин влади і підпорядкування. Крім того, за ознакою владності правові акти управління відмежовуються від інших управлінських дій і від правових актів, здійснюваних суб'єктами правовідносин.

Шоста властивість правових актів державного управління – їх під-законність. Владний характер правового акта управління не означає, що орган, який його видає, діє на свій розсуд, поза будь-якими межами. Під-законність правового акта управління означає, що він має відповідати усім вимогам законів та інших актів вищестоящих органів як за змістом, так і за порядком видання та формою закріплення. Наголошуючи на важливості підзаконності як властивості правових актів управління, слід враховувати і таку специфічну особливість, як участь у підготовці актів багатьох людей. На жаль, більшість учасників цього процесу не мають необхідної правової підготовки. За таких умов завжди є небезпека виникнення у частини суб'єктів управлінської діяльності помилкових уявлень про те, що вираження їх волі в актах управління залежить в основному від їх власного погляду.

Сьома властивість: правовий акт державного управління може виступати варіантом управлінського рішення.

Восьма властивість: правовий акт державного управління приймається виключно повноважним суб'єктом державно-управлінської діяльності.

Дев'ята властивість: правовий акт державного управління – це одностороннє волевиявлення повноважного суб'єкта державного управління.

Десята властивість: правовий акт визначає правила належної поведінки у сфері державного управління.

Одинадцята властивість: правовий акт державного управління може бути опротестований у встановленому чинним законодавством порядку.

Дванадцята властивість: правовий акт державного управління у разі недодержання вміщених у ньому юридично-владних приписів спричинює особливі юридичні наслідки – відповідальність винної сторони.

Тринадцята властивість: наявність певної форми провадження (видання) правового акта державного управління. Такі акти провадяться у встановленому порядку згідно з офіційно передбаченою процедурою. Але такі загальні правила, на жаль, відсутні, існують лише положення відомчого характеру.

Правові акти державного управління – це владні, підзаконні, втілені у встановлену форму волевиявлення суб'єктів державного управління, що безпосередньо впливають на правові норми і відносини з метою їх удосконалення відповідно до державних інтересів.

Згідно зі своїм призначенням акти управління можуть виконувати різноманітні завдання, зокрема, виступати як юридичні факти, на підставі яких виникають, змінюються та припиняються правовідносини. Яскравим прикладом цього можуть бути випадки встановлення за конкретною особою адміністративного нагляду (для таких осіб встановлюється низка специфічних зобов'язань-обмежень).

Правовий акт державного управління може стати підставою для прийняття інших актів управління. Наприклад, введення карантинного режиму в певній місцевості є підставою для прийняття рішень про обмеження виїзду транспортних засобів та їх огляду, технічну переробку або знищення підкарантинних матеріалів та інших заходів, передбачених законодавством.

Акт державного управління є доказом для органів виконавчої та судової влади. Так, наявність рішення про виділення особі квартири є доказом її права на вселення в цю квартиру.

Акти управління відрізняються від суміжних державних актів та актів громадських організацій. Насамперед вони відмінні від законів. Верховенство закону щодо акта управління незаперечне, оскільки він має найбільшу юридичну силу. Закон може змінювати, скасовувати, призупиняти дію акта управління, останній же аналогічного впливу на закон не здійснює.

Відрізняються акти управління й від судових актів. Судові акти приймаються у зв'язку з конкретними порушеннями правових норм, є наслідком розгляду на судових засіданнях фактів конкретних відхилень від встановленого правопорядку; вони не встановлюють нових правил поведінки. Акти управління приймаються не лише і не стільки у зв'язку з порушенням правових норм. Значна частина правових актів державного управління приймається у зв'язку з розв'язанням конкретних завдань повсякденного керівництва господарським, політичним, соціально-культурним будівництвом. До того ж багато актів управління (правові акти) містять нові правила поведінки, розраховані на тривалий час.

Судові акти приймаються в особливому процесуальному порядку, як правило, колегіально, акти управління часто приймаються одноосібно посадовими особами управлінського апарату, що не виключає можливості прийняття їх колегіально, наприклад, прийняття постанови КМ України.

Відрізняються акти управління і від цивільно-правових договорів (угод), які є результатом взаємної згоди двох чи кількох сторін. Акти управління – це одноосібні, державно-владні волевиявлення конкретних органів управління та їх посадових осіб. За незаконне прийняття акта управління несе відповідальність тільки той, хто його видав, а за незаконне укладання цивільно-правової угоди – обидва її контрагенти.

Істотно відрізняються акти органів управління і від актів громадських організацій, які містять лише волю органу управління громадської організації та є імперативними лише всередині самих громадських організацій. Акти органів державного управління є державно-владними та обов'язковими для виконання всіма суб'єктами, до яких звернені.

Акти державного управління відрізняються від службових документів. Юридичні службові документи хоча і мають юридичне значення (дипломи, атестати, трудові книжки, посвідчення, паспорти тощо), проте не містять норм права, що властиво більшості актів державного управління, які мають підзаконний характер.

Відображаючи всю різноманітність державного управління як найширшої діяльності держави, акти управління також різноманітні й багаточисленні. Вони можуть бути класифіковані, упорядковані в однопорядкові групи, що дає можливість чітко визначити місце кожного акта управління в їх загальній кількості, віднайти вірний, науковий підхід до відбору актів управління при їх систематизації. Наукова класифікація актів управління дає можливість глибше з'ясувати їх правову природу; визначити роль і значення в управлінському процесі, розв’язанні загальних і спеціальних завдань державного управління; розробити найбільш чіткий та досконалий порядок їх видання, дійові заходи щодо забезпечення контролю за їх виконанням.

За основу класифікації правових актів державного управління беруться найзагальніші та найістотніші їх ознаки та властивості, що відіграють визначальну роль у характеристиці правової природи конкретних актів.

У теорії адміністративного права правові акти державного управління прийнято класифікувати за такими критеріями:

– юридичні властивості;

– межа дії;

– характер компетенції органів, які видають акти;

– стан органів, які видають акти в управлінській ієрархії.

1. За юридичними властивостями всі правові акти державного управління поділяються на нормативні (правовстановлюючі акти загального характеру) та ненормативні (індивідуальні, правозастосовні, правовиконавчі, окремі адміністративні, акти реалізації норм адміністративного права).



Нормативні акти безпосередньо виражають регулятивну функцію адміністративного права. Саме вони містять адміністративно-правові норми, що встановлюють загальні правила належної поведінки. Ці акти розраховані на довготривале, багаторазове застосування з метою регулювання однотипних суспільних відносин і не мають персоніфікованого (конкретного) адресата. Правотворче призначення – важлива властивість нормативних актів. Нормативний акт не просто викладає відповідні адміністративно-правові норми, він їх встановлює, вводить юридичні норми до правової системи. Правотворча роль нормативних актів державного управління виявляється у:

а) конкретизації норм вищої юридичної сили;

б) визначенні типових правил поведінки в галузі державного управління (митні правила, правила дозвільної системи);

в) втіленні в життя різних соціально-економічних програм (програми приватизації);

г) визначенні організаційно-правового статусу суб'єктів адміністративного права;

д) встановленні необхідних обмежень і заборон;

е) формуванні міжгалузевих зв'язків і способів взаємодії різних учасників управлінських відносин;

є) забезпеченні охорони встановленого в галузі державного управління порядку відносин.



Ненормативні (індивідуальні) правові акти державного управління мають яскраво виражений правозастосовний (правовиконавчий) характер. Ці акти завжди є актами застосування норм права. Ненормативний (індивідуальний) правовий акт державного управління – це індивідуальний юридичний акт, який розв'язує конкретну управлінську справу, персонально визначає поведінку адресата, має державно-владний характер, застосовується уповноваженим органом у встановленому порядку.

2. За межею дії (дії актів у просторі й часі) акти поділяються на такі, що діють:

а) на всій території без обмежень у часі. До актів такого виду належать ті, чия юридична сила поширюється на всю територію України і не обмежується будь-якими часовими рамками;

б) на всій території впродовж певного терміну. Такими є акти, юридична сила яких поширюється на всю територію України, але тільки на певний, спеціально обумовлений термін. Іноді їх називають строковими актами, тобто такими, що мають термін дії. До них слід віднести: акти, що регламентують питання постачання продукції державі, розміщення державних замовлень, формування державних контрактів, встановлення тимчасових норм тощо;

в) на частині території без обмежень у часі. В основному це акти МДА. Наприклад, правила благоустрою територій міст та інших населених пунктів, правила торгівлі на базарах тощо. Такі акти часто приймаються Президентом, КМ України, міністерствами, комітетами;

г) на частині території впродовж певного терміну (це в основному акти місцевих адміністрацій). Проте такі акти часто приймаються Президентом України, Кабінетом Міністрів, міністерствами, комітетами.

Розглядаючи межі дії правових актів державного управління, слід зазначити, що можливий їх «вихід» за межі державного кордону, коли вони регламентують діяльність українських організацій і громадян за кордоном. Питання про дію актів управління в часі та просторі безпосередньо стосується проблеми припинення їх дії. В умовах режиму законності припинення дії акта зумовлене низкою об'єктивних факторів, за якими акти припиняють свою дію:

а) виконання вміщеної в акті вимоги (наприклад, сплата штрафу згідно з постановою). Виконання акта в усіх випадках означає припинення його дії. Так, постанова щодо утворення органу управління не припиняє своєї дії у зв'язку з фактичним створенням органу. Такі акти припиняють дію тільки в результаті скасування;

б) настання юридичної події. Наприклад, смерть громадянина анулює дію акта щодо призначення йому пенсії;

в) волевиявлення зацікавленої сторони, коли акт пов'язаний із здійсненням суб'єктивних прав. У більшості випадків необхідним є видання нового акта;

г) закінчення строку дії акта, що обумовлений в ньому;

д) поглинання змісту акта новим актом;

е) скасування акта в установленому порядку.

3. За характером компетенції органів, які видають акти, останні поділяються на акти загального, галузевого та функціонального управління. Перші регулюють управлінські відносини в усіх сферах і галузях; другі – відносини, пов'язані з якоюсь однією галуззю державного управління; треті регулюють одну чи кілька державних функцій.

4. За станом органів, які приймають акти, в управлінській ієрархії:

– акти Президента України – укази й розпорядження;

– акти Кабінету Міністрів України – постанови та розпорядження.

Акти управління Президента і КМ України можуть бути нормативними й індивідуальними, їх нормативні акти, разом із законами, становлять правове підґрунтя всіх інших актів державного управління.

– акти Міністерства, комітетів, відомств – накази й інструкції;

– акти голови державних адміністрацій – розпорядження;

– акти керівників структурних підрозділів державних адміністрацій – накази, які являють собою самостійний різновид актів управління та можуть бути як нормативними, так й індивідуальними. Наказами міністрів та керівників інших відомств можуть вводитися в дію положення, статути, правила, інструкції. Інструкція завжди є нормативним актом, який встановлює порядок застосування (виконання) законів, указів, актів вищих органів управління, проведення організаційних заходів або матеріально-технічних операцій.

За загальним правилом, акти управління, що приймаються міністрами та керівниками інших центральних органів виконавчої влади, діють у сфері функціонування певного органу та є обов'язковими для виконання всіма підвідомчими їм установами, організаціями та їх посадовими особами. У деяких випадках їхні акти мають надвідомчий характер, поширюють свою дію за межі цієї управлінської системи та є обов'язковими для виконання органами, підприємствами, установами, організаціями й їх посадовими особами, що не входять до певної системи.

Акт державного управління має бути прийнятим компетентним органом і в межах його повноважень. Чітке визначення компетенції кожного органу державного управління на видання акта управління, тобто забезпечення правильного уявлення щодо кола питань, які підлягають віданню цього органу, є обов'язковою умовою правильного виконання функцій і завдань кожним органом державного управління.

Вони мають видаватися в певному порядку з додержанням процесуальних правил. Наприклад, одні акти видаються колегіальним органом, інші – єдиноначальним; одні публікуються у місцевій пресі, інші просто доводяться до відома виконавців тощо.

Найчастіше акти державного управління втілюються у письмовій формі, мають певну назву, підписуються певними посадовими особами, нумеруються, датуються, забезпечуються іншими реквізитами. Деякі акти державного управління втілюються у конклюдентну форму (дорожні знаки).

До актів державного управління іноді можуть ставитися й інші додаткові вимоги. Так, деякі з них можуть бути видані лише за наявності спеціального дозволу вищого органу; деякі можуть бути прийняті лише в межах певного терміну; деякі вимагають затвердження вищестоящим органом. Письмові акти державного управління повинні бути викладені грамотно, чітко, загальнодоступною мовою, конкретно формулювати вимоги.

За порушення певних вимог закону акти державного управління можуть бути визнані неправомірними, і, залежно від характеру порушень, не породжувати юридичних наслідків з моменту їх прийняття (порушення закону); виявитися заперечними, тобто такими дефектними актами, які обов'язкові до виконання, але можуть бути заперечені заінтересованими органами чи особами в судовому або адміністративному порядку.

В адміністративному праві діє презумпція законності прийнятих актів управління. Питання щодо визнання певного акта неправильним чи дефектним вирішується компетентним державним органом.


5.3. Методи державного управління

У загальноприйнятому розумінні термін «метод» означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь. Виходячи з цього, під методами будь-якої діяльності слід розуміти способи, прийоми, засоби, які використовуються для досягнення поставленої мети і стає змістом цієї діяльності.



Методи державного управління – це різні способи, прийоми та засоби цілеспрямованого, організуючого впливу суб'єктів управління на об'єкти, які віднесені до їх ведення. Саме методи управління виражають змістовий бік управлінського впливу. Вони і є волею держави, конкретизованою відповідним управлінським органом у межах наданих йому юридично-владних повноважень. Тому методи державного управління, як правило, фіксуються в адміністративно-правових актах.

Узагальнення та наукове осмислення всього масиву відомих практиці методів державного управління дає можливість визначити їх конкретне призначення:

1. Встановлення правил поведінки в сфері державного управління, тобто встановлення обов'язкових для учасників управлінських відносин нормативів. Наприклад, вважати боротьбу зі злочинами проти особи, злочинністю в економічній сфері, зокрема в кредитно-фінансовій та банківській системах, зовнішньоекономічній діяльності та торгівлі, на транспорті головними напрямами діяльності правоохоронних органів.

2. Видання індивідуальних приписів на адресу конкретних учасників управлінських відносин. Наприклад: МВС України терміново проводить спеціальні операції із затримання та перевірки підозрюваних осіб.

3. Вирішення в односторонньому порядку питань, які виникають з ініціативи керованих об'єктів.

4. Нагляд і контроль за поведінкою учасників управлінських відносин, тобто брати під особливий контроль розвиток певних ситуацій.

5. Застосування стимулюючих заходів впливу на керовані об'єкти: забезпечувати виділення коштів для заохочення працівників правоохоронних органів і представників громадськості, які відзначились у виявленні, знешкодженні злочинних угруповань та затриманні злочинців тощо.

6. Застосування за потреби офіційних заходів примусового характеру з метою забезпечення належного порядку в сфері державного управління відповідно до законодавства України і т. ін.

Методи характеризують управління з якісного боку, тому вдосконалювати й підвищувати ефективність управління – це означає удосконалювати й підвищувати ефективність його методів. Методи державного управління численні та різноманітні. Пояснюється це, по-перше, багатоманітністю всієї системи суб'єктів державного управління; по-друге, багатоманітністю функціонального призначення та змісту діяльності кожного із суб'єктів; по-третє, багатоманітністю об'єктів управлінського впливу.

Особливості методів державного управління в цілому полягають у такому:

1) вони реалізуються в процесі державного управління;

2) вони виражають управлінський (упорядковуючий) вплив суб'єктів управління на об'єкти управління, становлять зміст цього впливу і завжди мають своїм адресатом конкретний об'єкт (індивідуальний чи колективний);

3) в методах державного управління завжди міститься управлінська воля держави. Вони і є державно-владними приписами органів управління. В них виражаються повноваження юридичне владного характеру, що належать цим органам;

4) вони використовуються суб'єктами державного управління як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції, тобто юридична сила методів завжди знаходиться в межах повноважень того органу, який їх використовує;

5) методи, як і будь-який зміст, мають свою форму та зовнішнє вираження. Засобом їх зовнішнього вираження є форми державного управління.

Серйозні зміни спостерігаються в організаційно-правовому статусі як суб'єктів, так і об'єктів управління, а також у зв'язках між ними. Значне послаблення, а в багатьох випадках й усунення прямої залежності між підприємствами й міністерствами, зміщення центру ваги в бік господарських структур нового типу, підвищення значущості регіональних управлінських структур цілком слушно поставили питання про межі використання в управлінській роботі односторонніх юридично-владних приписів і ролі регулюючих засобів впливу на економіку та інші сфери життя суспільства. Проте це зовсім не означає повної відмови від властивої державно-управлінській діяльності владності.

Спроби позбутися бюрократичних перекручень у державному управлінні призвели до прагнення усунути з цієї сфери будь-яке адміністрування, водночас і адміністрування як нормальний управлінський вплив адміністративно-правовими методами. Саме адміністративно-правові методи через недостатнє розуміння їх об'єктивної необхідності за будь-якої системи управління замість очищення їх від бюрократичних нашарувань були оголошені неприйнятними за наших умов. Початок боротьби з цією системою (з 60-х років) проводився під гаслом повної відмови від адміністративних, тобто суто управлінських важелів державної діяльності, які були оголошені бюрократичними, ненауковими, волюнтаристськими, примусовими, руйнівними тощо.

Водночас об'єктивні наукові дослідження проблем державного управління й виконавчої влади свідчать, що ігнорування адміністративно-правових методів стало однією з причин виникнення й поглиблення кризових явищ у громадському й державному житті.

Сьогодні не викликає сумніву той факт, що адміністративно-правові методи невіддільні від процесу реалізації виконавчої влади, що державне управління не може бути витіснене цивільно-правовими категоріями договірного типу. Саме ці методи відіграють вирішальну роль у забезпеченні належного правового порядку, рівня державної дисципліни. Методологічно-орієнтуючим документом з цього приводу є Послання Президента України до Верховної Ради України 2002 р. «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 – 2011 роки». Саме в цьому посланні Президент України зазначає, що у процесі поглиблення реформ слід подолати штучне протиставлення держави та ринку, виходити з того, що основним суб'єктом політики економічного зростання, подальшої демократизації суспільства та поглиблення інтеграційних процесів є держава. Звідси випливає об'єктивна необхідність істотного зміцнення її дієздатності.

Види методів державного управління. Різноманітність конкретно використовуваних у державному управлінні засобів (методів) реалізації завдань і функцій державних органів роблять актуальною проблему їх класифікації. У зв'язку з тим, що конкретних прийомів, які застосовуються для впливу на керовані об'єкти, дуже багато, проблема класифікації методів полягає у визначенні критеріїв, ґрунтуючись на яких можна звести ці прийоми до однорідних груп.

Враховуючи, що вибір критерію значно залежить від мети і завдань, які постаюять перед дослідником, в юридичній літературі можна знайти різноманітні варіанти класифікацій. Так, Ю. Козлов поділяє їх на дві групи: позаекономічного (прямого) й економічного (непрямого) впливу; А. Лунєв – на чотири: морально-політичні, економічні, організаційні, адміністративно-директивні; Г. Атаманчук – на чотири: морально-ідеологічні, соціально-політичні, економічні, адміністративні. Український адміністративіст


А.С. Васильєв виокремлює методи стимулюючого й імперативно-владного впливу. Існують й інші підходи, серед яких вирізняють методи одноосібні, колегіальні, колективні, комбіновані тощо.

Усі перелічені класифікації мають на меті розмежувати й згрупувати засоби, прийоми, способи впливу на свідомість і поведінку людей в процесі державного управління. Тому вони, безумовно, корисні й ефективні. Проте необхідність впливу не є за своєю природою суб'єктивістською чи довільною. Вплив завжди здійснюється через необхідність задоволення об'єктивних потреб, тому і засоби, які використовуються для такого задоволення, об'єктивно зумовлені. Отже, потреби процесу управління є важливим критерієм класифікації методів управління. У найзагальнішому вигляді потреби можна поділити на три види: переконання, заохочення, примус.



Потреба переконання вимагає використання економічних, політичних, моральних, ідеологічних, адміністративних, організаційних, психологічних засобів.

Потреба заохочування передбачає використання цих самих (економічних, політичних, моральних, ідеологічних, адміністративних, організаційних, психологічних) засобів.

Потреба примушування вимагає використання саме цих засобів (економічних, політичних, моральних, ідеологічних, адміністративних, організаційних, психологічних).

Відмінність полягає тільки у цільовій спрямованості в разі конкретного застосування того чи іншого прийому та інтенсивності використання тієї чи іншої групи прийомів. В теоретичному розумінні найкраще визначені та детерміновані методи державного управління: переконання, заохочення і примус. Правильне застосування саме цих методів у процесі здійснення державного управління забезпечує найбільшу й максимальну ефективність управлінської діяльності, раціональне функціонування всіх адміністративно-правових інститутів, непохитність правових устоїв у галузях управління.

Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління застосовуються для забезпечення:

1) цілеспрямованості управлінської діяльності;

2) правомірності поведінки учасників управлінських відносин;

3) функціонування й захисту встановленого державою режиму, за якого неухильно виконуються правові приписи всіх ланок управлінської системи;

4) нормальних взаємовідносини усіх учасників управлінських відносин.

Для виконання цих завдань методи переконання, заохочення й примусу, що є визначальними методами управління й боротьби з правопорушеннями, повинні розумно поєднуватися, тобто не протистояти одне одному, а доповнювати, підпорядковуватися загальним завданням керівного впливу. Правильне поєднання методів переконання, заохочення й примусу забезпечує досягнення максимально корисних результатів у процесі здійснення державного управління, та повинно бути гармонійним. Перебільшення ролі того чи іншого методу керівництва призводить до соціальних дисонансів та до порушення норм законності. Гарантією правильного поєднання є визнання головної ролі методів переконання і заохочення як методів психічного впливу на свідомість, а через неї – на поведінку людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність вчинків і дій учасників управлінських відносин. Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи є основою функціонування апарату державного управління.

При здійсненні державного керівництва господарством, соціально-культурним і адміністративно-політичним будівництвом, а також у процесі правоохоронної діяльності органи державного управління використовують різноманітні прийоми та способи переконання і заохочення як методи цілеспрямованого впливу.

Органи держави найчастіше використовують:

1) правове пропагування, пояснення сутності законів, правової політики держави;

2) постійне інформування населення щодо стану справ у галузі охорони громадського порядку;

3) стимулювання ініціативи громадськості стосовно надання правоохоронним органам допомоги щодо забезпечення правопорядку;

4) забезпечення поширення позитивного досвіду в боротьбі з порушеннями правопорядку;

5) проведення профілактичних заходів щодо недопущення антигромадських проявів;

6) заохочення громадян, які активно виявили себе в боротьбі з правопорушеннями.

Зростання свідомості, організованості громадян робить методи переконання й заохочення дедалі ефективнішими інструментами регулювання громадських управлінських відносин. При цьому звужується сфера адміністрування, невиправдане застосування адміністративно-примусових засобів впливу.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка