Адміністративне право україни навчальний посібник харків 2016



Сторінка5/12
Дата конвертації11.09.2017
Розмір2.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

4.4. Об'єднання громадян як суб'єкти адміністративного права

Конституція України в ч. 1 ст. 36 чітко визначила, що громадяни України для здійснення та захисту своїх прав і свобод, а також задоволення політичних, економічних, культурних й інших інтересів мають право на об'єднання в політичні партії та громадські організації., тобто на конституційному рівні в Україні закріплене існування двох видів об'єднань громадян.

До громадських організацій ч. 3 ст. 36 Конституції України відносить професійні спілки, які об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Участь громадян у професійних спілках допускається тільки з метою захисту власних трудових і соціально-економічних прав та інтересів.

У ч. 1 ст. 37 Конституції України встановлено заборону на утворення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету й територіальної цілісності, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення.

Відповідно до ч. 2 ст. 37 Конституції України політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Крім того,
ч. 5 ст. 37 Конституції України не допускає утворення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, у виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах, інших державних установах та організаціях.

Норми Конституції України, що стосуються об'єднань громадян, конкретизують і деталізують інші закони та підзаконні акти, їх сукупність (включаючи Конституцію) становить специфічну систему і є законодавством про об'єднання громадян.

Аналіз нормативних актів, що регламентують діяльність громадських формувань в Україні, дозволяє встановити головну відмінність їх адміністративно-правового статусу від адміністративно-правового статусу державних структур. Вона полягає в тому, що у відносинах з іншими суб'єктами права і між собою ці формування виступають виключно від власного імені, не маючи державно-владних повноважень. Держава інтенсивно та цілеспрямовано регулює їх діяльність. Проте використовувані у цій сфері управлінські форми і методи істотно відрізняються від тих, які застосовуються до державних органів.

Свій регулюючий вплив держава поширює тільки на ті повноваження громадських формувань, які реалізуються безпосередньо у взаємовідносинах з державними органами. Сутність такого регулювання зводиться до того, щоб, по-перше, через норми адміністративного права закріпити повноваження громадських об'єднань у сфері державного управління, по-друге, створити реальні гарантії їх реалізації.

Чинне законодавство передбачає, що держава забезпечує додержання їх прав і законних інтересів, а втручання державних органів та службових осіб в діяльність об'єднань громадян і втручання об'єднань громадян в діяльність державних органів не допускається, крім випадків, передбачених законом.

Центральне місце у законодавстві щодо функціонування в Україні об'єднань громадян належить Закону України «Про об'єднання громадян» від 16.06.1992 р., який визначає, що об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Важливою особливістю цього Закону України є те, що його дія не поширюється на професійні спілки, а також на релігійні, кооперативні організації, об'єднання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди, органи місцевого та регіонального самоврядування (в тому числі ради і комітети мікрорайонів, будинкові, вуличні, квартальні, сільські, селищні комітети), органи громадської самодіяльності (народні дружини, товариські суди тощо), інші об'єднання громадян, порядок створення і діяльності яких визначається відповідним законодавством.

Отже, об'єднанням громадян визнається: по-перше, виключно добровільне громадське формування; по-друге, формування, утворене на основі єдності інтересів громадян; по-третє, формування, утворене громадянами для спільної реалізації наданих їм на законних підставах прав і свобод. У зв'язку з цим законодавець визначає коло осіб, які можуть виступати засновниками об'єднань громадян.

Засновниками громадських організацій можуть бути особи, яким виповнилося 18 років і які є: а) громадянами України: б) громадянами інших держав; в) особами без громадянства. Стосовно віку засновників молодіжних і дитячих організацій зроблено виняток – ними можуть бути особи, які досягли 15-річного віку.

Членство в об'єднаннях громадян регламентується ст. 12 цього Закону. Відповідно до неї членами політичних партій можуть бути тільки фізичні особи – громадяни України, які досягли 18-річного віку. Членами громадських організацій можуть бути особи, яким виповнилося 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих організацій встановлюється їх статутами. Крім фізичних осіб, у діяльності громадських організацій можуть брати участь колективні члени. Такі випадки мають передбачатися їх статутами.

Передбачаючи різноманітні обмеження щодо членства, чинне законодавство категорично забороняє встановлення та застосування будь-яких обмежень прав і свобод людини і громадянина в зв'язку з належністю чи неналежністю до об'єднань громадян.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян. Належність чи неналежність до об'єднання громадян не може бути підставою для обмеження прав і свобод або надання державою будь-яких пільг і переваг.

Вимога про зазначення в офіційних документах членства (участі) в тому чи іншому об'єднанні громадян не допускається, крім випадків, передбачених законами України.

Забороняється відмова у прийнятті або виключення з політичної партії особи в зв'язку з її статтю або національною належністю. Обмеження щодо перебування у політичних партіях окремих категорій громадян встановлюються Конституцією та законами України.

На працівників апарату об'єднань громадян поширюється законодавство про працю, соціальне забезпечення та соціальне страхування.

На законодавчому рівні закріплюються принципи створення та діяльності об'єднань громадян: добровільність утворення; рівноправність усіх членів; самоврядування; законність; гласність.



Змістовий модуль 2

Спеціальна частина адміністративного

права України
Розділ 5. Форми та методи державного управління

    1. Форми державного управління.

    2. Правові акти державного управління.

    3. Методи державного управління.




    1. Форми державного управління

Форми державного управління являють собою: по-перше, чітко виражені в реальній дійсності вольові положення держави; по-друге, дії, що йдуть від конкретних суб'єктів, які представляють інтереси держави (суб'єктів з державно-владними повноваженнями); по-третє, дії, які реально відчувають численні державні та громадські структури, а також фізичні особи. Якщо застосувати цей підхід до такої категорії, як виконавча влада, то цілком справедливим буде висновок, що вона міститься та виявляється в державному управлінні, а суб'єктами, в чиїх діях вона представлена, будуть органи виконавчої влади, які у свою чергу, поширюють її вплив за допомогою інших виконавчо-розпорядчих органів. Викладена позиція дає змогу визначити сутність і здійснити видову класифікацію такої юридичної категорії, як «форми державного управління». Так, зміст гри в шахи зовнішньо виражається у формі переміщення за певними правилами фігур на шаховій дошці. В шахи можна грати й подумки. Але тоді не спостерігатимуться реально відчутні дії, які об'єктивно свідчать про те, що ведеться така гра, тобто зміст гри не виражатиметься зовнішньо, зміст буде без форми, в якій він може себе виявити.

Аналогічно й державне управління зовнішньо виражається в конкретних, реальних, відчутних діях державних органів і посадових осіб. Так, зміст державно-управлінської діяльності піддається чіткому сприйняттю, коли набуває потрібної форми. Отже, у найзагальнішому вигляді під формою управлінської діяльності слід розуміти той чи інший спосіб зовнішнього вираження (оформлення) змісту цієї діяльності.

Кожен суб'єкт державного управління (орган чи посадова особа) наділений відповідною компетенцією, яка дає йому можливість обирати в конкретних ситуаціях той чи інший варіант поведінки чи варіант конкретних дій, тобто відобразити зміст управлінської діяльності в тій формі, яка, на його думку, найефективніша і найбільшою мірою відповідає державним інтересам. Конкретними прикладами дій суб'єктів управління, в яких виражається зміст управлінської діяльності (тобто прикладами форм управлінської діяльності), можуть бути такі їх дії, як: видання акта управління, прийняття рішення, вирішення скарги, проведення наради, призначення ревізії, видача дозволу, реєстрація підприємства, здійснення контролю, заборона будь-чого тощо.

Аналіз використовуваних у державному управлінні форм свідчить, що їх сукупність – це своєрідне системне утворення, компоненти якого тісно взаємодіють один з одним, проте не є взаємозамінними.

Система форм відіграє в управлінському процесі важливу роль. Зокрема, за допомогою цієї системи забезпечуються: підтримка встановленого порядку; використання в інтересах та цілях державного управління потенціалу недержавних структур і громадян; гласність та врахування громадської думки; зміцнення законності, дисципліни й організованості.

Форми управлінської діяльності відзначаються помітною самостійністю й універсальністю щодо конкретних галузей і сфер державного управління. Між ними немає жорсткої залежності та взаємозумовленості. Через це одні й ті самі форми успішно застосовуються в різних галузях і сферах.

Це дає змогу виконавчо-розпорядчим органам шляхом застосування всього масиву відомих форм реалізовувати свої повноваження в економіці та адміністративно-політичній діяльності, а також успішно розв'язувати питання внутрішньоорганізаційного характеру. Водночас застосування суб'єктом управління тієї чи іншої форми багато в чому визначається його компетенцією, характеристиками об'єкта управління, управлінською метою, прагненням отримати той чи інший конкретний результат. У такій ситуації принципово важливим виявляється уміння вільно орієнтуватись у всій різноманітності форм, здатність здійснити обґрунтований вибір найефективніших серед них, а за необхідності поєднувати вже відомі чи знайти нові форми.

Існуючі взаємозв'язки і взаємозалежності між формами й іншими складовими управлінської діяльності, як правило, передбачені та певною мірою регламентовані адміністративно-правовими нормами. Такі норми найчастіше містяться в положеннях про той чи інший орган державного управління, посадових інструкціях, правилах тощо. Так, служби безпеки дорожнього руху міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, підприємств, їх об'єднань, установ і організацій згідно з положенням про них мають право проводити наради, семінари, конференції, конкурси й інші заходи щодо вдосконалення роботи з питань забезпечення безаварійної роботи транспортних засобів.



Органи захисту прав споживачів мають право: давати господарюючим суб'єктам обов'язкові для виконання приписи щодо припинення порушень прав споживачів; опломбовувати в порядку, передбаченому законодавством у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, виробничі, складські, торговельні й інші приміщення, а також неправильні, несправні й такі, що не мають відповідного клейма, чи з порушеними термінами перевірки вимірювальні прилади; проводити в установленому порядку за участю заінтересованих центральних органів державної виконавчої влади та господарюючих суб'єктів порівняльні огляди, виставки, дегустації якості товарів.

Міністерство в межах своїх повноважень видає на основі та для виконання чинного законодавства накази, організує та контролює їх виконання; при потребі видає разом з іншими центральними органами державної виконавчої влади, місцевими державними адміністраціями спільні акти; складає в установленому порядку зведені квартальні, річні бухгалтерські, статистичні звіти і баланси за видами діяльності.

Органам управління залізничним транспортом надано право розробки узгодженого графіка руху поїздів і плану їх формування; розробки технічних вимог до нових видів рухомого складу. Укрзалізниця в межах своєї компетенції видає накази, обов'язкові для виконання залізницями, об'єднаннями, підприємствами та організаціями залізничного транспорту, які входять до сфери управління Укрзалізниці, організує та контролює їх виконання.

Аналіз ступеня адміністративно-правової регламентації, порядку використання управлінських форм (тобто того, наскільки жорстко, детально держава регламентує застосування тієї чи іншої форми) показує, що вона неоднакова для різних форм. Максимально регламентовані форми, пов'язані з реалізацією правозастосовних, правоустановчих і правоохоронних функцій виконавчої влади. Саме вони спричинюють найістотніші юридичні наслідки і їх регламентація має важливе значення з позицій забезпечення режиму законності в державному управлінні.

Значно менше регламентовані форми, що не спричиняють прямих юридичних наслідків (наради, консультації). Тут виконавчим органам надається широка можливість самостійного вибору управлінських форм.

Разом з тим застосовувані форми державного управління і в першому, і в другому випадку мають відповідати таким вимогам: не виходити за межі режиму законності; відповідати компетенції певного суб'єкта управління; відповідати призначенню та функціям управлінської діяльності; відповідати змісту і характеру вирішуваних питань; сприяти досягненню мети управлінського впливу; враховувати особливості конкретного об'єкта управління. Зрозуміло, що ступінь регламентації використання форм державного управління не перешкоджає вільному вибору самим органом управління тієї з них, яка в цій ситуації є доцільною, ефективною, найбільшою мірою відповідає поставленим завданням та меті (наприклад, проведення інструктування замість видання директив).

Узагальнюючи викладені положення, можна зробити висновок, що форма державного управління – це зовнішньо виражена дія – волевиявлення суб'єкта управління, здійснене в межах режиму законності та його компетенції для досягнення управлінської мети.

Різноманітність форм державного управління, помітні відмінності в характері, юридичній силі, ролі в управлінському процесі роблять актуальною проблему їх класифікації. Слід зазначити, що сьогодні адміністративно-правова наука не має загальновизнаної класифікації форм управлінської діяльності. Найпоширенішими є дві класифікації:

– за значенням наслідків, які виникають у результаті використання тієї чи іншої форми (наявності правового ефекту);

– за способом реалізації методів управління.

За значенням наслідків, які виникають у результаті використання форм, виділяють:

–правові форми державного управління, використання яких спричиняє виникнення юридичного ефекту: видання юридичних актів, застосування примусових заходів. Такі форми виступають як юридичні факти і можуть формувати адміністративно-правові відносини.

– неправові форми державного управління належать форми, які безпосередньо юридичного значення не мають і не спричиняють виникнення адміністративно-правових відносин. Вони передують правовим (проведення ревізії, за результатами якої видається юридичний акт) або настають за ними (нарада з приводу реалізації юридичного акта).

За способом реалізації методів управління виділяють такі форми:

1. Видання нормативних актів управління (встановлення норм права, адміністративна правотворчість).

2. Видання ненормативних актів управління (застосування норм права, видання індивідуальних актів управління, актів застосування норм права, адміністративне розпорядництво).

3. Укладання адміністративних договорів.

4. Здійснення реєстраційних та інших юридично значущих дій.

5. Провадження організаційних дій.

6. Виконання матеріально-технічних операцій.

1. Видання нормативних актів управління. Основним призначенням цієї форми є виконання наказів, законів, а також інших державно-владних приписів, для реалізації яких потрібні додаткові положення нормативного характеру. Як правило, повноваження органів державного управління зі встановлення загальнообов'язкових адміністративно-правових приписів (норм права), тобто повноваження щодо самостійності (на основі законів і їх виконання) правотворчості, закріплюються у відповідних нормативних документах. Так, затверджене Указом Президента «Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади» містить норми, які передбачають, що міністерство в межах своїх повноважень на основі та на виконання законодавства України видає накази, організує та контролює їх виконання, а у випадках, передбачених законодавством України, рішення міністерства можуть бути обов'язковими для виконання центральними органами державної виконавчої влади, підприємствами незалежно від форм власності та громадянами. Міністерство в разі потреби видає спільно з іншими центральними органами державної виконавчої влади, місцевими органами влади і самоврядування спільні акти. Аналогічні норми містяться в положеннях, якими регулюється діяльність конкретних міністерств, комітетів, відомств. За допомогою такої нормотворчості конкретизуються та деталізуються загальні норми законів. При цьому не змінюється їх сутність, але забезпечуються умови для найбільш гнучкої й ефективної реалізації передбачених законами правил з урахуванням особливостей місця і часу виконання.

Встановлення норм права підзаконного характеру в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності практично виражається у виданні органами державного управління нормативних актів. Цим шляхом забезпечується для них можливість активно впливати (керувати) у межах вимог законів на підвідомчі сфери (громадські відносини). Такі нормативні акти найчастіше встановлюють конкретні права, обов'язки, відповідальність учасників суспільних відносин. В них часто містяться обмеження і заборони, зумовлені специфікою сфери управління. Вони формують підґрунтя взаємодії різних суб'єктів управління, здійснюють правоохоронні функції управлінського характеру (наприклад, встановлення певного правового режиму), передбачають юридичні гарантії забезпечення законності та дисципліни в управлінні.

Так, КМ України постановою від 12.10.1992 р. № 576 затвердив нормативний документ – Положення про дозвільну систему, яким установив цілу низку норм, що регламентують порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, охорони, транспортування вогнепальної зброї, боєприпасів, радіоактивних, наркотичних, отруйних речовин.

Нормотворчу діяльність органів державного управління можна вважати опосередкованою на відміну від безпосереднього встановлення норм права, яке здійснюють органи законодавчої влади. Ця опосередкованість визначається підзаконністю нормативних актів органів управління, що видаються на основі законів та на їх виконання. Отже, виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управління виступає як регулятор суспільних відносин. Це дає можливість органам державного управління активно впливати на суспільне життя, ефективно вирішувати питання господарського, адміністративно-політичного, соціально-культурного будівництва.

2. Видання ненормативних актів управління (застосування норм права, видання індивідуальних актів управління, актів застосування норм права, адміністративне розпорядництво) – найбільш масштабна частина Управлінської діяльності. Саме за допомогою юридичних актів індивідуального характеру закони та інші правові норми застосовуються до конкретних обставин управлінського життя. Такі акти містять точно визначені й персоніфіковані юридично-владні приписи та відіграють роль юридичних фактів, з якими пов'язуються виникнення, зміна, припинення адміністративно-правових відносин.

Ознаки, притаманні акту застосування норм адміністративного права:

–індивідуальний характер, що виявляється, по-перше, в розв'язанні цілком визначеного й конкретного питання; по-друге, в ньому вказується конкретний адресат, який має додержуватися вміщеного в акті припису;

– юридична природа, яка виявляється в державно-владному характері і обов'язковості для всіх, кому адресований. Виконання акта гарантується, а за необхідності забезпечується примусовою силою держави.

Слід зазначити, що такі акти не завжди містять владні приписи особі, до якої звернена норма безпосередньо. Тобто сам акт може бути звернений до однієї особи, а приписи, що містяться в ньому, – до іншої. Наприклад, наказ про нагородження цінним подарунком безпосередньо звернений до однієї особи, яка таким подарунком нагороджена. Водночас вміщені в ньому державно-владні приписи стосуються органу, що зобов'язаний цей подарунок видати;

– такі акти завжди видаються в односторонньому порядку. Вони виходять від компетентного органу (посадової особи) – суб'єкта застосування норм адміністративного права. Ця обставина залишається в силі й у разі якщо акт виступає результатом погодження волі усіх учасників правовідносин. Наприклад, акти про призначення пенсії, надання відпустки, матеріальної допомоги; акт застосування норм адміністративного права спричиняє виникнення, зміну, припинення адміністративних правовідносин, тобто є юридичним фактом. Водночас він виконує й регулятивні функції. Норми адміністративного права регулюють абстрактні управлінські відносини. Ця абстрактність нормативних приписів не дозволяє використовувати їх для безпосереднього впливу. З цією метою використовуються акти застосування норм права, що стають самостійним засобом управління соціальними процесами.

За своєю сутністю індивідуальний акт застосування норм права – це оформлене у вигляді індивідуального державно-владного припису рішення органу управління з приводу оцінки конкретної життєвої обставини з точки зору чинних нормативних приписів. Прикладами таких актів є накази про призначення на посаду; звільнення з посади; надання відпустки, допомоги, пільг; зарахування до резерву на висунення; документи про утворення управлінських структур; постанови про вирішення справ щодо адміністративних правопорушень; розгляду скарг громадян тощо.

Кількість і масштабність актів застосування норм права не піддається жодному переліку, оскільки вся динаміка державного управління охоплюється цією формою діяльності виконавчо-розпорядчих органів.



Акт застосування норм адміністративного права – це індивідуальний юридичний акт, що вирішує конкретну управлінську справу, персонально визначає поведінку адресата, має державно-владний характер, видається уповноваженим органом у встановленому порядку.

  1. Укладання адміністративних договорів, які є своєрідною формою державного управління.

Договірні відносини характерні для цивільного права і відрізняються юридичною рівністю волевиявлення сторін, які в них вступають. Тобто договір – це угода юридично рівноправних сторін. Природа державного управління передбачає імперативність, юридичну владність волевиявлень певної сторони і як наслідок – юридичну підвладність іншої сторони. Проте змінювані в процесі історичного розвитку суспільні відносини і практика їх регулювання втілили в життя такий вид угод, як державний контракт, тобто договір, який укладається внаслідок того, що вступ у договірні відносини передбачений планом (аналогічним документом), який за своєю сутністю є управлінським (вольовим і владним) актом.

Питання про характер державних контрактів є предметом детального аналізу вчених-цивілістів, які дійшли висновку, що за такого виду угод різко обмежується індивідуальна воля сторін.

Отже, в юридичній практиці набули значного поширення договори, в яких воля однієї зі сторін органічно поєднується з управлінською волею Держави, тобто ця сторона виступає як юридично владний суб'єкт. Інша сторона має їй підпорядковуватися, тобто виступати як юридично підвладний суб'єкт. Така ситуація вже характерна для адміністративно-правових відносин. Проте відносини, в яких учасники договору перебувають не в однаковому стані а орган управління зберігає владні повноваження, тобто повноваження адміністративно-правового характеру, виникають не лише внаслідок дії актів планування. Так, адміністративний договір використовується в процесі оформлення громадян на роботу, коли у двосторонній бесіді щодо умов праці посадова особа та претендент на посаду дійшли згоди. Такий адміністративний договір передує факту призначення на посаду відповідним наказом.

Дедалі частіше приймаються нормативні акти, які зобов'язують сторони до укладення договорів. Так, Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо матеріального і морального заохочення працівників вугільної промисловості» від 09.01.1996 р. містить норми, за якими КМ України за погодженням з об'єднанням галузевих профспілок має:

– визначити умови оплати праці, розміри тарифних ставок, схеми посадових окладів тощо;

– встановити граничні розміри надбавок, доплат, премій і винагород тощо;

– передбачити запровадження додаткових заходів стимулювання сумлінної та високопродуктивної праці тощо.

Аналіз цього Указу, що має явно виражений адміністративно-правовий характер, свідчить про те, що КМ України зобов'язаний в адміністративному порядку, тобто через видання відповідних адміністративно-правових актів, визначити умови оплати праці; встановити граничні розміри надбавок, доплат, премій, винагород; ввести додаткові заходи стимулювання; підготувати законопроекти. Проте, перш ніж виконати свою виконавчо-розпорядчу функцію (виконати волю глави держави шляхом прийняття одностороннього вольового рішення), йому слід усі ці питання погодити з об'єднаннями галузевих профспілок, тобто КМ України зобов'язаний вступити з об'єднанням профспілок у договірні відносини, адже саме так передбачено адміністративно-правовою нормою.

Виникає договір, який регламентується адміністративно-правовими нормами. Цей висновок підтверджується такими обставинами:

– підґрунтям для його укладення є адміністративно-правова норма;

– договір набирає чинності тільки за умови, якщо буде прийнято відповідний адміністративно-правовий акт;

– якщо дія цієї угоди буде визнана недоцільною, вона може бути припинена в адміністративному порядку шляхом видання правового акта, що скасовує попередній.

Таким чином, договірні відносини передують виникненню «стандартних» адміністративно-правових відносин, а потім опиняються всередині них. З точки зору вольового змісту, виділяють два види договорів: договори, що створюються на підставі вільного волевиявлення сторін (суто цивільно-правові), та договори, що виникають з волі держави, за обов'язкової участі її органів та під впливом норм адміністративного права (адміністративні договори).

При розгляді юридичної природи адміністративних договорів важливо зазначити той факт, що вони виникають лише у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності, тобто там, де складаються адміністративно-правові відносини.

Норми адміністративного права безпосередньо впливають на вольовий зміст угод і формують їх так, що воля суб'єктів договору скеровується на реалізацію норми адміністративного права. Такий договір хоч і зберігає попередні цивільно-правові форми, однак набуває нової якості – стає адміністративним договором. Характерним у цьому розумінні є пояснення на законодавчому рівні терміна «державний контракт». У Законі України «Про поставки продукції для державних потреб» від 22.12.1995 р. йдеться, що державний контракт – це договір, укладений між державним замовником від імені держави та виконавцем замовлення.

У свою чергу державне замовлення визначається як спосіб державного регулювання економіки, тобто спосіб державно-владного впливу на відносини в цій сфері, спосіб формування адміністративно-правових відносин. Виконавець не може відмовитися від укладення контракту, якщо держава в особі замовника вважає це необхідним. При відмові від укладення контракту на замовника накладаються штрафні санкції.

Аналіз об'єкта адміністративного договору (відносин, які таким договором регулюються) свідчить, що такими є методи і форми виконання Державно-владного веління. Сторони домовляються не з питання встановлення або не встановлення між ними правових відносин і визначення цілей діяльності, а щодо відшукання засобів, які б дали змогу об'єднаними зусиллями вирішити завдання, поставлені перед ними державою. Таким чином, в адміністративному договорі інтегруються функції держави і функції сторін. До функцій держави належать: а) визначення завдання; б) вибір виконавців; в) прийняття управлінського акта, яким сторони зобов'язуються до вступу в договірні відносини; г) встановлення відповідальності сторін за відмову від участі у договірних відносинах; д) оцінка діяльності сторін і юридичне визнання того, що поставлене завдання вирішене.

До функцій сторін належать: а) вибір засобів, необхідних для ефективного вирішення поставленого завдання; б) розробка механізму спільного використання цих засобів; в) визначення ролі та місця кожної зі сторін у цьому механізмі; г) прийняття на себе зобов'язань діяти в установлених межах і за узгодженою схемою; д) встановлення відповідальності за невиконання прийнятих зобов'язань; е) юридичне оформлення договірних відносин.

Подальший розвиток механізму державно-управлінської діяльності актуалізує проблему адміністративно-договірних угод (адміністративних договорів) з позицій дослідження еволюції адміністративно-правових форм реалізації державного управління.

4. Здійснення реєстраційних та інших юридично значущих дій, до яких насамперед відносяться різні реєстраційні дії. Наприклад, реєстрація й облік автомобільного транспорту, реєстрація винаходів і відкриттів, суб'єктів підприємницької діяльності, нормативних актів.

Деякі дослідники вбачають у реєстрації тільки елемент технічного обліку. Проте державна реєстрація має не лише інформаційне значення, її роль головним чином полягає в підтвердженні юридичного факту. Акт реєстрації є рішенням компетентного органу, що вказує на юридичний стан суб'єкта. Реєстраційні дії мають юридичні наслідки. Так, незареєстровані транспортні засоби не можна експлуатувати, незареєстрований нормативний акт не може бути опублікований і розісланий тощо. До інших юридичне значущих дій також належать: прийняття присяги, службове атестування тощо.

5. Здійснення організаційних дій – це повсякденні та різноманітні вияви управлінської дисципліни, що безпосередньо не спричиняють юридичних наслідків. Вони здійснюються для забезпечення чіткої й ефективної роботи відповідних систем управління та мають внутрішньоуправлінське, внутрішньоапаратне значення. Водночас вони можуть використовуватися для певного впливу на громадські структури і громадян.

До таких дій можна віднести різні інструктування, наради, семінари, збори, конференції, надання практичної допомоги, розповсюдження позитивного досвіду, проведення контрольних заходів, вивчення громадської думки, розробка заходів щодо впровадження новітніх досягнень науки й техніки тощо.

6. Виконання матеріально-технічних операцій має допоміжний характер. З їх допомогою обслуговується процес управління та інші форми управлінської діяльності, спрямовані на утворення нормальних умов для виконання адміністративних функцій. До матеріально-технічних операцій належать дії з підготовки матеріалів для проведення організаційних заходів, видання юридичних актів, діловодство, складання довідок, звітів, оформлення документів тощо. Їх роль і значення не можна зменшувати, тому що від них значно залежить ефективність управлінської праці.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка