2008/№2 Засновники



Сторінка7/7
Дата конвертації11.04.2016
Розмір1.81 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Література


  1. Барановський М. Педаґоґіка для семинарий учительских і учителів шкіл народних. – Чернівці: З друк. Т-ва “Руська рада”, 1901. – 102 с.

  2. Верцїн Г. Кілька гадок о цїли вихованя // Учитель. – 1899. – Ч. 22. – С. 347 – 350.

  3. Врецьона Г. Учитель повинен бути характеромъ // Школьна часопись. – 1884. – Ч. 23. – 177 – 179; Ч. 24. – С. 186 – 187.

  4. Е. В. (Волянський Є.) Наука о характерах в приміненю до вихованя // Учитель. – 1899. – Ч. 3. – С. 33 – 36; Ч. 4 – С. 56 – 59.

  5. Кахникевич К. Впливъ школы на выхованє характеровъ // Школьна часопись. – 1886. – Ч. 23. – С. 177 – 179.

  6. Кахникевич К. Задача сучасно педагогіh // Школьна часопись. – 1886. – Ч. 15, 16. – С. 113 – 118.

  7. Миськевичъ Ф. Где-що о педагогіи в короткости // Учитель. – 1871. – Ч. 26. – С. 102; Ч. 27. – С. 106.

  8. Музыченко А. Ф. Что такое педагогика и чему она учит? // Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П. Калениченко. – М.: Педагогика, 1988. – С. 393 – 398.

  9. О выхованю: Подручникъ для руских женщинъ / Написавъ И.Н. (І.Негребецький). – Львів: З друк. Т-ва ім.Шевченка, 1882. – 128 с.

  10. Партицький О. Гадки про выхованє домашне // Газета школьна. – 1877. – Ч. 21. – С. 173 – 174.

  11. Ратальський В. Дещо про виробленє характеру у дїтий // Учитель. – 1900. – Ч. 21. – С. 327 – 330.

  12. Селихановичъ А. Очеркъ общей педагогики для семьи, школы и самовоспитанія. – К.: Типографія С. В. Кульженко, 1913. – 194 с.

  13. Танчковскій І. Въ якій способъ має школа народня розвивати самостойность молодhжи школьной // Учитель. – 1890. – Ч. 7. – С. 109 – 112.

  14. Ушинский К.Д. Педагогические сочинения Н.И. Пирогова // Пирогов Н.И. Избранные педагогические сочинения / Сост. В.З. Смирнов. – М.: Изд-во АПН, 1953. – С. 679 – 731.

  15. Ушинський К.Д. Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології // Ушинський К.Д. Твори. В 6-ти т. – К.: Рад. шк., 1954. – Т. 4. – 518 с.; Т. 5. – 430 с.

  16. Ушинський К.Д. Матеріали до третього тому “Педагогічної антропології” // Ушинський К.Д. Твори. В 6-ти т. – К.: Радянська школа, 1955. – Т. 6. – С. 39 – 399.

  17. Ушинський К.Д. Праця в її психічному і виховному значенні // Ушинський К.Д. Твори. В 6-ти т. – К.: Рад. шк., 1954. – Т. 5. – С. 387 – 395.

  18. Ушинський К.Д. Про народність у громадському вихованні // Ушинський К.Д. Твори. В 6-ти т. – К.: Рад. шк., 1952. – Т. 1. – С. 50 – 109.

  19. Ушинський К.Д. Три елементи школи // Ушинський К.Д. Твори. В 6-ти т. – К.: Рад. шк., 1952. – Т. 1. – С. 110 – 126.

  20. Федьковъ К. Забава яко средство выхованя // Учитель. – 1890. – Ч. 13 і 14. – С. 211 – 214.

  21. Франко І. Я. “Таємні товариства молоді” // Франко І.Я. Педагогічні статті і висловлювання / Упоряд. О.Г. Дзеверін. – К.: Рад. шк., 1960. – С. 167 – 175.

  22. Цїль вихованя // Учитель. – 1903. – Ч. 13. – С. 196 – 199.

  23. Чепига Я.Ф. Нравственное внушение в деле воспитания (в сокращении) // Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П. Калениченко. – М.: Педагогика, 1988. – С. 384 – 391.

  24. Юркевичъ П. Чтенія о воспитаніи / Изданіе Н. Чепелевскаго. – М.: Въ Университетской Типографіи (Катковъ и К°), 1865. – 272 с.

  25. Ярошъ К.Н. Современныя задачи нравственнаго воспитанія. – Харьковъ: Типографія Зильберберга, 1893. – 163 с.






Шкільна справа в діяльності Головної руської ради
Юрейко Ольга


Головна руська рада (далі − ГРР) як перша політична організація галицьких українців діяла у 1848−1851 рр. У своїй політиці вона спиралась на філіальні осередки − окружні, деканальні та сільські ради. ГРР сформу-лювала свою національно-політичну програ-му, головними у якій були положення про необхідність поділу Галичини на дві провінції – українську і польську; об’єднання українсь-кої Галичини, Закарпаття та Буковини в окремий коронний край Австрійської імперії; утворення національних збройних сил; запро-вадження української мови у школах та державних установах. За участі діячів ГРР вийшла перша українська газета “Зоря гали-цька”, було скликано з’їзд учених, створено культурно-просвітнє товариство “Галицько-руська матиця”, відкрито Народний дім у Львові. Значну увагу ГРР приділяла також розвиткові українського шкільництва.

Це питання вчені вже частково досліджу-вали (М. Возняк, Я. Козік, Б. Ступарик, Ф. Стеблій та ін.). Мета цієї статті − на основі архівних документів, протоколів засідань ГРР та тогочасної преси проаналізувати заходи ГРР щодо відкриття нових шкіл, запровад-ження української мови у навчальних закла-дах, а також підготовки відповідних підручників.

Приводом до активної діяльності ГРР та її філіальних осередків у сфері освіти стало розпорядження австрійського уряду від 9 травня 1848 р. За ним навчання у народних школах Галичини мало проводитись мовою національної більшості певного округу, а для наукового вивчення української мови створю-валась спеціальна кафедра у Львівському університетіi.

Виходячи зі змісту цього документа, у 12 східних округах Галичини мала бути запро-ваджена українська мова. Тому ГРР почала вживати всіх можливих заходів для втілення в життя цього розпорядження. Вже 10 травня на своєму засіданні вона порушила питання національної освіти. Зокрема, було вирішено призначити вчителями української мови у львівських школах І. Домковича і Й. Царевичаii. На ці посади згодом зголосились також Павловський, Оберський, Фіцалович та І. Гушалевич. П. Вислобоцький пообіцяв – навчання українською мовою щочетверга і щонеділі у Львівській греко-католицькій духовній семінарії.

12 травня 1848 р. ГРР обрала спеціальну шкільну комісію. До її складу увійшли І. Домкович, Ф. Юркевич, І. Жуковський, П. Лозинський, Т. Леонтович, Й. Кульчиць-кий, І. Слимаковський та І. Борисикевич. 26 травня був створений окремий відділ ГРР для вирішення питань освіти українського народу. Його членами стали М. Куземський, М. Малиновський, А. Чайковський, В. Ле-вицький, Ф. Юркевич, Й. Царевич, І. Дом-кович, П. Лозинський, А. Юзичинський та Й. Кульчицький.

Однією із першочергових освітніх проб-лем, з якою зіткнулась ГРР, була відсутність народних шкіл у більшості сіл Східної Галичини. На цьому 19 травня під час засі-дання ГРР наголосив делегат громади Кам’янки Волоської селянин Іван Залужний. Він висловив пропозицію заснувати школу в кожному селі, пояснивши це потребою всього українського народу. Крім цього, І. Залужний заявив про необхідність створення при школах так званих “захоронок” − спеціальних шкільних кімнат, у яких діти могли б залишитись після обіду, а при потребі і переночувати. Про заснування при церквах однокласних шкіл писали також мешканці Львова. З листа до ГРР від 20 травня 1848 р. відомо, що вони зголосились самотужки збирати кошти на утримання шкіл, вчителів і придбання підручниківiii. Ідею збору коштів на будівництво і утримання шкіл зусиллями громади підтримали також місцеві ради, зокрема Калуська і Глинянська деканальні ради. ГРР взяла до уваги ці пропозиції і вирішила залучити всі громади до створення навчальних закладів. У зв’язку з цим 11 липня 1848 р. у “Зорі галицькій” була надру-кована стаття “Слово до українського народу в Галичині”, підписана ініціалами “М.М”. Дослідники вважають, що її автором був секретар ГРР, член відділу освіти М. Мали-новський. Ця стаття пояснювала важливість освіти в житті пересічної людини, а також наголошувала на необхідності відкриття школи у кожному селі. Її автор підкреслював: “Передъ всемъся добри люди старайте и складайтеся на тое, любиысте си позакладали въ каждомъ селъ школы, и посылайте дъточки свои на науку, щобы були оученными и письменными. Безъ науки и письма найостръйший розумъ не може си въ свъть рады дати, и неписьменного можна легко оушукати”iv.

За місяць, 11 серпня, ГРР видала офіційну відозву до українського народу, текст якої склав Й. Кульчицький. У ній йшлося про те, що українські громади зобов’язувались при кожній церкві засновувати парафіяльні школи та збирати кошти на будівництво окремого шкільного приміщення, його оснащення і утримання вчителів.

Такі заходи ГРР мали великий успіх, оскільки уже невдовзі на адресу ГРР почали надходити повідомлення про створення в селах парафіяльних і тривіальних навчальних закладів за кошти селян. Подібну інформацію можна було знайти і на сторінках “Зорі галицької”. У ній повідомлялось про закла-дення нової школи та суму коштів, зібраних громадою на її потреби. Фундаторами шкіл часто були окремі особи. Зокрема, до таких осіб належав член ГРР І. Домкович, який власним коштом заклав у Львові парафіяльну школу.

Набагато складнішою виявилась ситуація із запровадженням української мови у навчальних закладах Східної Галичини. Адже на перешкоді стояли галицькі поляки, які вважали, що мовою викладання у школах повинна бути польська. Крім цього, поляки засновували свої школи у селах та платили батькам, щоб їхні діти вчилися польською, а не українською мовою.

Зважаючи на активну протидію польської сторони, на адресу ГРР постійно надходили численні прохання місцевих рад, вихованців Львівської греко-католицької семінарії, сту-дентів, учнів та їхніх батьків вжити заходів щодо запровадження української мови вже у наступному 1849 навч. році. У липні 1848 р. листи такого змісту надійшли від Коло-мийської та Жовківської окружних рад, а також Нараївської, Підгаєцької, Ходорівської та інших деканальних радv.

Зважаючи на це, ГРР надіслала відповідні звернення до міністерства освіти і віровиз-нань, галицького губернського уряду (19 липня) та Львівської консисторії (20 липня) із проханням запровадити українську мову при-наймні у викладанні релігії та інших сло-весних предметів.

31 серпня 1848 р. на петицію ГРР своїм розпорядженням відреагувало австрійське міністерство освіти і віровизнань. Цей доку-мент підтверджував право на запровадження навчання у початкових школах і гімназіях українською мовою, а у Львівському універ-ситеті − заснування кафедри української мо-ви. При цьому вчителі мали працювати безкоштовно.

На підставі цього розпорядження галиць-кий губернський уряд 12 вересня 1848 р. видав свою постанову, якою зобов’язав кон-систорії вжити відповідних заходів для добровільного запровадження української мови у народних школах та гімназіях Східної Галичини.

Проти втілення у життя цієї постанови виступили галицькі поляки, про що пові-домила ГРР у своїй пересторозі від 18 вересня. У ній вона наголосила: “Поляки забъгаять, абы мова польська по школах завелася, то най ся оучать по польськи. Але наша мова матерня эсть руска, то руски дъти повинны по руски оучити”vi.

Суперечності між українцями і поляками розгорілися також навколо відкриття кафедри української мови і літератури, яка була створена імператорським патентом від 13 вересня 1848 р. Зважаючи на те, що до 30 вересня відбувався конкурс на посаду про-фесора кафедри із річною платою 600 ср. рин., кожна зі сторін висувала свого канди-дата. У той час, коли ГРР вагалася між кандидатурами своїх членів Я. Головацького та І. Жуковського, ЦРН запропонувала члена “Руського собору”, редактора журналу “Дневник руский” І. Вагилевича. За таких умов І. Борисикевич із проханням очолити кафедру листовно звернувся до Я. Голо-вацького, який вже у січні 1849 р. розпочав читати лекції українською мовою у Львівсь-кому університеті.

Водночас під польським тиском міністер-ство освіти і віровизнань 29 вересня видало розпорядження про те, що до поділу Гали-чини на дві провінції та в очікуванні вдосконалення української мови у гімназіях Галичини обов’язковою запроваджується польська мова. Для гарантії прав галицьких українців мала бути створена так звана шкільна рада під керівництвом губернатора.

У відповідь місцеві руські ради почали вживати заходів проти насильного запро-вадження польської мови. Зокрема, Станіс-лавська окружна рада 17 жовтня сформу-лювала протест австрійському парламенту і подала його на розгляд ГРР. Такий самий протест 26 жовтня підготувала Стрийська окружна рада. Листи із проханням запрова-дити українську мову замість польської надіслали ГРР також Коломийська, Бучацька, Городоцька, Болехівська та інші місцеві ради. Особливо переконливі арґументи проти розпорядження від 29 вересня навів голова Підбузької руської сільської ради, парох з Нагуєвич Лев Кордасевич. У петиції до мі-ністерства освіти і віровизнань від 24 листо-пада 1848 р. він наголосив на національній більшості українців у східних округах Галичини та існуванні української мови ще з часів Київської Русіvii.

Незадоволеною була ГРР і діяльністю шкільної ради, до складу якої не увійшли М. Куземський і М. Малиновський. Інші ж члени ГРР − професор богослов’я у Львівсь-кому університеті О. Криницький, заступник директора Львівської римо-католицької семі-нарії А. Монастирський та І. Вагилевич, на думку діячів ГРР, не сприяли вирішенню освітніх питань на користь українців.

У зв’язку з цим під час зустрічі з імпе-ратором Фердинандом І в Оломоуці 6 листо-пада делегація ГРР (М. Куземький, І. Бориси-кевич, І. Ломницький, Г. Левицький, В. Гар-мацій та А. Дзіваковський) підняла питання про запровадження української мови у всіх школах Східної Галичини. 27 листопада ГРР підготувала для міністерства освіти і віро-визнань петицію, в якій містилось прохання про тимчасову заміну в шкільному навчанні польської мови на німецьку протягом періоду вдосконалення української мови.

Зважаючи на розвиток подій у Галичині, міністерство освіти і віровизнань своїми розпорядженнями від 4 грудня 1848 р. та 8 січня 1849 р. відмінило запровадження поль-ської мови в школах. Згідно з цими доку-ментами українська мова оголошувалася обов’язковою лекційною мовою, а польська − факультативною у галицьких гімназіях. Однак, у зв’язку із відсутністю вчителів та відповідних підручників українською мовою обов’язковою ставала німецька мова. Виняток становила львівська домініканська гімназія, в якій головною мовою викладання мала бути не німецька, а польська.

Проти таких дій австрійської влади виступили польські депутати в австрійському парламенті. Зокрема, М. Дилевський заявив, що розпорядження від 8 січня є вступом до фактичного поділу краю і наголосив на необхідності використання польської мови у навчальних закладах Галичини. На захист українців став колишній галицький губер-натор Ф. Стадіон. Третього березня, під час одного із засідань, він пояснив, що українці більше виступають проти польської мови, ніж проти німецької, через те, що поляки запере-чують окремішність української національ-ності і відмовляють їй у праві на самостійний розвиток, однак за принципами рівноправ’я меншість повинна пристосуватись до більшості.

Незважаючи на українсько-польські суперечності, ГРР не припиняла вирішувати наболілі проблеми в освітній сфері. Однією із них була відсутність підручників українською мовою, зокрема букваря. 26 травня 1848 р. проект такого букваря подав на розгляд ГРР вчитель із с. Хлівчани Жовківського округу Тимофій Хомин. У своїй книжці він використав переклад німецького аналога та пробував поєднати українську граматику Й. Левицького та Й. Лозинського. Однак, цей проект не витримав критики відділу освіти ГРР і 4 липня був відправлений на доопра-цювання. 20 січня 1849 р. Т. Хомин повторно подав на розгляд виправлений текст букваря. Опублікованого варіанту виявити не вдалося.

Загальним підручником для українців ГРР затвердила “Букваръ руский для школъ въ Галиціи”, який написав адміністратор Пере-мишльського деканату Антоній Добрянський у 1847 р. Галицько-руська матиця видала його у 1849 р. Щодо інших підручників українсь-кою мовою, то у 1849-1850 рр. у школах були запроваджені “Книжка для читанія” та “Настановления к умочисленію.

Для вирішення проблеми підготовки підручників український депутат першого австрійського парламенту Кирило Блонський вирішив використати досвід чехів у цій справі. Відвідавши Прагу, він повідомив ГРР, що виданням підручників там займається Товариство любителів чеської мови, а фінансує це Чеська матиця. 28 лютого 1849 р. К. Блонський надіслав рукописи чеських книг ГРР і запропонував або їх перекласти, або написати українські підручники та віддати їх до друку Галицько-руській матиціviii.

Досвід інших слов’янських народів щодо підготовки книг для шкіл намагався також використати Я. Головацький. Зокрема, влітку 1849 р. він радився з цього приводу зі словаками Я. Колларом та П. Шафариком. Я. Коллар порадив йому перекласти чеські підручники, а П. Шафарик наголосив на необхідності підготовки національних хресто-матій для гімназій. У зв’язку з цим Я. Голо-вацький просив М. Куземського скликати нараду українських вчених у справі напи-сання підручників. Однак, результату це не принесло. Тому Я. Головацький налагодив контакти із книговидавцями із Москви, Санкт-Петербурга та Києва, щоб ті надсилали в Галичину підручники із різних навчальних дисциплін для гімназій та університетів.

Щоб подолати проблему відсутності вчителів, І. Гушалевич на засіданні ГРР 29 січня 1849 р. запропонував прийняти відозву до українців із проханням зголоситися тим особам, які можуть хоча б одну навчальну дисципліну в школах викладати українською мовою.

У відповідь на цю відозву 7 березня вчителем математики зголосився бути парох Білоберезки Іван Ловицький. Учителем елементарного класу нормальної школи погодився бути Йосиф Хомінський із Лучиць Жовківського округу. Антоній Дашкевич із Герасимова Коломийського округу 31 берез-ня виявив бажання викладати українську мову у місцевій школі. Іван Чапельський претендував на посаду вчителя каліграфії при львівській академічній гімназії. Подібні пропозиції надсилали і місцеві руські ради. Зокрема, Станіславська окружна рада вчи-телем релігії у місцевій гімназії хотіла бачити Василя Ільницького, а Чортківська окружна рада пропонувала вчителем української мови в головній школі Чорткова Василя Миц-ковськогоix.

Однак, незважаючи на численні пропо-зиції, ГРР не могла самостійно прийняти рішення щодо призначення вчителів. Цими питаннями відала Перемишльська латинська консисторія та крайова влада. У зв’язку з цим місцеві ради неодноразово просили ГРР вжити заходів щодо переходу шкіл Східної Галичини під контроль греко-католицьких консисторій. На цьому також наголошував Лев Трещаківський на засіданні ГРР 2 жовтня 1848 рx.

Великою проблемою також була надзви-чайна бідність українських учителів, які отримували зарплату безпосередньо від насе-лення. Більшість селян не завжди усвідомлю-вали потреби освіти, тому часто з метою економії грошей не віддавали дітей до школи або відмовлялись здавати кошти для оплати вчителів. Вихід із ситуації запропонувала Дрогобицька деканальна рада. 7 серпня 1848 р. вона звернулась до ГРР із проханням ввести для всіх жителів міст і сіл вчи-тельський податок, який би потрапляв до громадської каси, а звідти – на зарплату вчителям та потреби шкіл. Цю пропозицію було обґрунтовано тим, що при великих податках учительська заробітна плата не буде обтяжливою для населення, збирати її будуть державні службовці, а вчителі зможуть вчасно її отримувати.

Про покращення становища вчителів пи-сав М. Малиновський у відозві до українсь-кого народу, виданій у березні 1849 р. Він наголошував на необхідності навчати дітей у школі та підвищити заробітну плату парафіяльним вчителямxi.

Проблеми українських вчителів, а також інші освітні питання ГРР порушила у петиції до міністерства освіти і віровизнань від 12 липня 1849 р. У ній містились вимоги невід-кладного введення української мови у викла-данні не лише релігії, але й історії, географії і мови, передачі шкіл Східної Галичини під контроль греко-католицької консисторії, перегляду особового складу шкільної ради та передбачення грошової винагороди хоча б для вчителів релігії у гімназіях. У відповідь на цю відозву австрійська влада пішла на поступки українцям. У листопаді 1849 р. головні школи у Городку, Бережанах, Долині, Стрию, Бучачі, Коломиї і Львові були передані під нагляд Львівської греко-католицької консисторії. Український депутат Г. Шашкевич отримав посаду радника у міністерстві освіти і віровизнань. Було розпущено шкільну раду.

Таким чином, ГРР досягнула значних успіхів у розвитку українського шкільництва. Зокрема, в 1850 р. у Східній Галичині нараховувалось близько 1500 народних шкіл з українською мовою викладання. За сприяння Галицько-руської матиці закладалися нові парафіяльні і тривіальні школи, видавалася навчальна література.





правда про голодомор

Очевидці свідчать
СПОГАДИ МАРІЇ ФЕДОРІВНИ ПЕТРЕНКО, 1918 р.н.*


Добре пам’ятаю три голодомори українсь-кого села Запсілля, що на Сумщині, де я жила. Вони вкарбувалися у моїй свідомості як страхіття, лихо моєї нації. Перший Голо-домор 1921-1924 рр. пам’ятаю мало, бо була дитиною.

Я з 18-го року, мій брат меншенький на два роки, з 20-го року. Пригадався мені на все життя такий факт із мого життя про цей голод.

Кашки манної тоді не було. Йому давали «ляльку». Мама кусала хліба, жувала до того часу, коли він ставав рідким. Марлі не було. В тряпочку зав’язувала хліб всередину і давали дитині. І воно не плакало. А я була за няньку і сторожа. Я не бачила, а чула лишень запах хліба… А мені не могли дати, через те, що не було. Я бачу, чую, поплачу і все. Сиджу біля дитини, стережу, аби воно не проковтнуло тряпки… Висмокче оту «ляльку», а щоб тряпку не проковтнуло я витягувала її з рота. Я цей факт запам’ятала на все життя. Страшно їсти хотілось.

У нас була велика сім’я – 12 чоловік. Мої батьки народили і виховали 10 дітей. Моя мама – мати героїня. Нагороджена орденом. Колгоспів ще не було. Землі нам давали тільки на дорослих. А дітей тож багато. Ото нам бракувало того зерна, яке ми сіяли. Землю обробляли, засівали, але нам виста-чало зерна тільки на зиму. Весна підходить, їсти нічого, а дуже хотілося. А в нас земля гарна – гори, ліс, між тим низина, поле… Поки жінка дійде до поля, змучиться. Косили вручну. Лепеху рвали на перевесла. Мама приходила поночі з поля, в’язала із лепехи перевесла. Ті перевесла – через плече і йшла в поле зранку. Ніколи було відпочивати.

Тяжке життя… Ох, тяжке.. Не можна передати.

Я була дошкільниця. Вчитель Крищенко Іван Лаврентійович найняв мене нянькою. Він нас виручав, допомагав вижити. Хорошою людиною був. У них Ліночка родилась. Мене посадять на стілець, а ноги не достають до підлоги. Вікна закриють. Воно спить в колясочці, а я колясочку колишу. Мені спать хочеться, я й сама засну. Сиджу колишу, за те їсти мені давали. Як моя лялька прокидалась, її забирала мама. А я зі старшими дітьми гралася на подвір’ї. Підробляла я.

Він і братам роботу давав. Це все було до 30-х років.

Потім вчитель виїхав у м. Суджу (Росія). Моїх братів, сестер поважали в селі. Їх запрошували пасти корів. Люди, які мали що їсти, давали торбу їжі на день. Допомога була. Були люди, які запрошували на різну роботу. Сапать. Орать. Були вони підлітками, а працювали за дорослого. Який господар – добросовісний, то нагодує, гроші дасть. І це було до 30-х років.

У 30-му році колгосп організували. Ми перші вступили в колгосп. Здали коня, все що треба. Із нашої сім’ї в колгоспі працювало чотири чоловіка дорослих – батько, мама, брат і сестра. У нас сім’я поменшала. Два брати були в армії. Три сестри вийшли заміж. А ми, малеча, – з батьками. Брат-підліток був конюхом. Там і жив на конюшні. Рідко додому приходив. Пригадую, колгоспний кінь ногу поламав. Брат приніс отакий кусок м’яса. Зварила мама. І ми з таким апетитом їли. Ніколи до цього такого не їла, і пізніше в житті не приходилось. Воно пахне конячим потом, але дуже хотіли їсти і їли.

Сестра ходила з коровою в поле орати. Мало було робочих. Тракторів ще не було. Брали людських корів і орали. Гарна земля в нас. Чорнозем. Багато є і непридатної: річки, болота, озера.

Тоді нічого не заробляли ні в 32-му, ні в 30-му, ні в 31-му. Нічого не давали за працю, а кожен день треба було працювати і жити.

Я пригадую, як батько приніс один раз (розрахувались за 300 трудоднів) 16 кг зерна, жита. Поставив його не на землю, а на стіл… Тільки жито – одвійки, але і йому були дуже раді. Заробили хліба. А колгосп здав державі зерно, не залишали нічого на посів і людям нічого не давали. Почався голод. Батько пішов у сусідні села Курщини чоботи латать за кусок хліба. Заробить ніде, він там пра-цював і те, що заробляв, прожив. Зиму прожив, а потім пішов у місто Суджу (Росія) за 20 км від нас. Там влаштувався сторожем на парники. Я до нього ходила після уроків. В 7-му класі була. Важила 17 кг. Я ходила після уроків пішки до нього, щоб щось він мені дав. То він давав п’ятьорку, троячку, а було що тільки один огірок. Я для цього ходила кожну суботу. Пригадую, як прийшла до батька з мамою і побачила у комірчині кусочки хліба. Я схопила їх і в рот. А батько побачив і закричав, що вони протравлені миш’яком, для мишей протравили. Я з рота викинула, а мама вже жувала. Чуть не вмерла. Ох, як біду-вали… Ой, страшно, страшно… А в 33-му учнів посилали в колгосп працювати. Старші не могли, слабі були. В колгоспі варили затірку для людей… Працювали аби поїсти. Борошно розводили в воді, закипить та вода, вже й затірка. Так за цю затірку ходили люди в колгосп.

Спочатку, як наставала весна, ми їли дикий бур’ян, пасльон, калачики зелені, печериці. Ми їх не мили. Де вирвали, там і з’їли. Об’їдали квіточки, листя з липи, акації, все їли. Я ходила по щавель. Кругом села – луг. Рвали кінський щавель. І з цього щавлю листя варили. Воду зливали, а з нього пекли оладді. Це теж замість борошна. Рвали і їли конюшину. Одного разу мама сушила на печі ту конюшину, а на споді – жучки, черв’ячки. Коли це побачили, тоді ми її вже не їли. Щавлю нарву, несу в друге село. Корзину напхаю, 20 коп вторгую. Це вже якась допомога. Пригадую, один раз пішли по ща-вель з трьома подружками. Ми ходили від села далеко, там кращий щавель. Ось ми йшли, а за селом під горкою лежить чоловік у білій білизні. Ми знали, що людей їдять і батьки приказували нам, щоб ми остері-галися. Ми того чоловіка обійшли, а він піднявся і почав за нами бігти. Ми худі, скоріше втекли. Розказали то, мама більше нас не пускала.

У нас була корова. Вона нас і спасла. Молоко, яке давала корова, ми не продавали. Все для себе. Та скільки не пий, а їсти хочеться. Щось треба їсти. Сестра з подружками ходила за 7 км в Росію, на поле, де сіяли картоплю. Як тільки сніг розстає, вони стають рано, йдуть копати мерзлу землю і збирають гнилу мерзлу картоплю. Назбирають, принесуть додому. Ми її почистимо, посушимо і в ступі натовчемо борошна, зробимо оладді з нього. Вони вже були далеко добріші за конюшину, хоча і з гнилої картоплі. Але збирати треба було, коли тільки розстало, а коли полежала картопля, то там вже появлялися черви і зелені, і чорні.

Отак ходили, поки можна було. А в нас як розстає сніг, то село заливає. Одного разу, коли уже добре розстала земля, і більше можна було назбирать картоплі, сестра пішла за мерзлою картоплею. Приїхали два вершники з російського села на жирних конях, чоботи блищать, морди блищать. З пугами. Зібрали людей і повели. В сараї замкнули, а вночі ще морози були. Те, що люди зібрали, висипали на землю. А людей не випускали і в туалет. На другий день їх випустили. Одну ніч вони там були. Приказали, щоб більше не ходили, а шкоди люди ніякої ж не робили – голодні були. В селі Гарналь (Росія), за три кілометри від нас, хліб продавали весь час. Наші люди ходили туди, але їх гнали, не пропускали, не продавали, своїх же знають.

Причина голоду в тому, що колгосп не міг розрахуватися з державою, заборгував їй. Була висока норма здачі зерна. Земля не давала такого врожаю, який передбачали у державних кабінетах. Весь зібраний врожай здавали державі, не залишалось навіть на посів. Не лише весь колгоспний урожай здавали, а й в людей забирали останнє – треба ж виконати норму. І так з року в рік. Настає весна. Сіяти нічим. На посів колгоспи позичали в сусідніх селах. Посилали жінок. Вони на плечах своїх несуть кілограм 15–6. Ніби мало, а нести 8–10 км слабій людині! Наставала осінь. Урожай забирали в Суджу. Пригадую, як по селу збирали зерно. Присилали партійну людину, освічену, комуніста з Росії. Їде підвода. Зупиняються біля кожного двору. Декілька чоловік з ломами йдуть в кожну хату. По сараях, на городі зерно шукають. Може, що й було. Може, хто й ховав. І так ходили в кожне село. Вигрібали до зернинки. Людям їсти нічого. У нас було заховане зерно 5–7 кг. у самоварі десятилітровому. У нас нічого не знайшли. Не додумались шукати в самоварі. І ми це зерно у ступі товкли. Варили затірку.

Хто що сіяв на городі, і те позабирали. Це був 32-й, 33-й, увесь

30-й, 31-й, та й сорокові не ліпші.

У людей корів не було. Поїли їх та і повмирали. Людей їли. Що можна було винести – усе на базар продавали, кусок хліба купляли.

Пригадую, я закінчувала 7 класів. Малярія була в 33-му. Така страшна. Людям носили хінін. Жовті таблетки. І я їх пила. Іспити здавала з усіх предметів. Люди ходили літом в зимовому одязі, мерзли, бо були кволі, худі. Я до школи прийду, а назад спішу, щоб попасти скоріше додому. В десятій годині трусить малярія. Приступ такий, що додому не могла дійти.

Бачила людей мертвих, коли ходила до батька. На дорозі сидів чоловік в білизні. Я боялася мимо пройти. Чекала. Йшла жінка. Вона підійшла до нього. Подивилась – мертвий. Страшно. Люди мерли, падали. Їх забирали і закопували.

Пригадую такий випадок – сусідка Наталя Андріївна приходить з базару і розповідає, що хотіла купить сковорідку. Якась жінка каже до неї: «Я дешево вам продам, але треба зайти до мене в дім». Наталя Андріївна пішла за нею, а дочка за ними слідом. Недалеко привела її. Закриває хвіртку. Закриває двері. Їй моторошно стало, бо знала, що людей вбивали, варили на холодець. Завела її в хату. Звідкись взялося двоє чоловіків. Вона кричить: «Випустіть! Дитина мене чекає”. Вони в вікно – а й справді. Випустили…

У холодці на базарі бачила пальці людські…

Корова нас спасла… Все молоко ми пили. Вигадували всякі оладді… Мама наллє в миску страви, посеред столу поставить, візьмемо по ложці, кожний спішить… а хліба нема. Кожний в руці має цибулину. Пече. Скоріш запиває. Поки мама вернулась, пуста миска. Знову насипає…весело було…

Завжди згадую той страшний голод… Люди худі, жовті… Голови опущені… Нічого не потрібно їм… Голодні… Бур’янину знайшли… ото й їли…

В сусідньому млині нам дозволяли з меншим братом змітати муку. А там меха-нізми мастяться мазутою. Борошно чорне, з мазутою, але ми його їли. Їли ми все натуральне – лікарські рослини, зілля, – немите, нечищене… Загартовувались і, мабуть, через те я так довго живу…

Марфа, сестра моя, в голод хорошу хату свою поміняла на сусідчину з земляною підлогою і криту соломою. А в сестри залізом крита. Хатка гарна, новенька. Вони поміня-лись. За хату сусідка дала їй сумку зерна якогось. А її діти в вікно влізли і викрали те зерно.

Малі діти в селі повмирали… А були люди, що своїх дітей їли… і самі померли… А ті, що бідували разом з дітьми, вижили… Посухи не було… Бувало жаркіше, холод-ніше… Урожай був кожен рік, але все забирали. Бідували страшно…усі люди…все село…

У 1936-му я вступила в Сумський педагогічний інститут. У місті голоду не було. Сестра приходила в Суми по хліб, в містах був хліб. Села не забезпечували… Так вона після роботи в колгоспі ніч іде, 40 км пішки. Зморена. Ночує під хлібним мага-зином. А в чергу кілька разів ставати треба, щоб запас зробити і вернутися додому, бо треба йти до колгоспу.

Я студенткою була. Стипендію давали. 130 рублів. Лишнього ніколи не тратила. Куплю 100 грам цукру за 32 коп. або штучного меду, за 45 коп – паляничку, я її половинку на день їла. Тарілка борщу – 18 коп. Не вистачало. Тиждень, два від сили. А потім ходила додому. Після уроків студенти збираємось, та й ідемо додому. В дощ, сніг. Мама знає, що я повинна прийти. Зберуть десяток яєць…

У 1939 війна почалась. Учителів-чоловіків в армію призвали. Хлопці-студенти пішли на фронт, а дівчат відправили вчителювати по селах. Я до війни працювала вчителем 1 рік і 9 місяців. У війну додому прийшла. Вдома бідувала. У 47-му карточки були на хліб. Я вже заміж вийшла. Получала хліб на трьох чоловік – свекруха, чоловік і я. Ноги пухлі були. Їсти нічого. Родила донечку. Худесенька. Кісточки та шкіра. І воно вижило. Виняньчила. (Справляла 60-річчя в жовтні минулого року).

Весь час пригадую і не виходить з пам’яті – голодна, холодна весь час, не тільки у 32-му, 33-му… Трошки пожили перед війною (в пекарні хліб почали пекти), у 50-60-ті, після війни, вже в нас хліба досить було… почали ми нормально жити…

Це від душі чиста правда… На всі 100%. Нічого не добавлено… Все пережито…

Спогади записала Марія Міка


Ювілейні дати




Археологічні джерела про господарство і побут населення княжого Звенигорода та його земель

Берест Роман


(продовження, початок “Педагогічна думка 2008 / №1”)


Політична та військова могутність Давньо-руської держави опиралася на міцний фунда-мент, яким була тогочасна економіка. За свідченням багатьох історичних джерел в давньоруські часи сільське господарство вия-вилося спроможним не тільки прогодувати населення країни, але й виробляти продукти харчування, які йшли на експорт. Тому сільське господарство вважалося однією із провідних галузей в економіці Давньої Русі. Воно опиралося на прадавні землеробські традиції східних слов’ян, котрі з давніх пір вважалися добрими землеробами.

Важливе місце у господарському комплек-сі занять також займало тваринництво, яке давало не тільки продукти харчування, але й становило сировинну базу для розвитку ремесел. Загалом із часом сільсько-госпо-дарські заняття населення помітно роз-вивалися та значно удосконалювалися.

Економічним розвитком в часи існування Київської Русі помітно виділялася Звени-городська земля [13, с.151-163; 25, с.75-76]. Зауважимо, що літописні джерела, які в основному носять фрагментарний характер, не дають нам відповідей на низку важливих історичних питань. Літописці здебільного звертали увагу на події політичного характеру, а питання сільського господарства, умов проживання та побуту населення залишаються менш відомими. Більше того, у літописах автори нічого не повідомляють про житлові та господарські споруди, архітек-турну забудову населених пунктів, господар-ські заняття, стародавні виробництва та інші важливі питання.

Відповідь на ці та інші проблематичні запитання давньої історії намагаються дати археологи, етнологи, краєзнавці та інші дослідники історичного минулого нашого народу.

У XI–XIII ст. Звенигород та Звениго-родська земля вважалися розвинутим госпо-дарсько-ремісничим центром княжої держави. Економічне значення Звенигородської землі зростало у тому, що через галицькі та волинські землі проходили важливі торго-вельні шляхи з Києва у держави Західної Європи. Особливе місце у розвитку Давньо-руської держави ще в княжі часи належало торговельним відносинам із Польщею, Ні-меччиною, Францією, Угорщиною, Візантією та іншими державами [6; 7, с. 220-230].

В основі загальної еволюції торгівлі передусім лежав продуктивний розвиток господарства та ремесел. Археологічні дос-лідження Звенигородської землі, які розпо-чалися ще із середини ХІХ століття і продовжуються досі, дали важливі та різно-манітні матеріали й відомості про заняття стародавніх мешканців Звенигорода та його околиць. На основі археологічних знахідок можна твердити, що велику питому вагу у загальному господарському комплексі ста-новило заняття сільським господарством.

Сільське господарство забезпечувало міс-цевих мешканців продуктами харчування. На думку багатьох дослідників господарських занять населення Давньої Русі, землеробство у княжі часи знаходилося на такому рівні, котрий давав можливість забезпечити високу, як для того часу, врожайність, але за відповідної продуктивності праці [4, с.48]. А праця, як відомо, була доволі трудомісткою.

Через певні особливості кліматичних, рельєфних, природних та інших умов Звени-городської землі землеробство для свого розвитку передбачало низку агрокультурних заходів. Продуктивний розвиток земле-робства міг досягатися двома шляхами. Один із них передбачав поліпшення родючості ґрунтів за допомогою інтенсивного їхнього обробітку та належного підживлення оброб-лених земель. Другий шлях вбачав розширення площ земельних угідь. Земле-робські угіддя можна було розширити за рахунок перелогів (долин, пасовиськ), а також залісених ділянок [9, с.87-88]. Техно-логічний процес підготовки ґрунту, який передбачав другий шлях розвитку земле-робства, був надзвичайно простий, хоча відзначався значною трудомісткістю. Лісові зарослі вирубували та спалювали і таким чином не тільки розширювали нові земле-робські угіддя, але й одночасно зі спалюван-ням деревини та рослинності відбувалося підживлення землі попелом, знищення бу-р’янів і дикорослих рослин.

Населення Звенигородської землі вико-ристовувало як перший, так і другий шляхи розвитку сільського господарства. З архео-логічних досліджень відомо, що стародавнє населення нашого краю в Х-ХІІІ ст. куль-тивувало багато сільськогосподарських куль-тур. Найважливіше місце серед них посідали зернові культури. Про знахідки перепалених зерен пшениці, жита та ячменю у житлових спорудах посаду княжого Звенигорода писали у своїх працях відомі львівські археологи ХХ ст. Ігор Свєшніков [19, с.24], Олександр Ратич [15, с.37], Вітольд Ауліх [2, с.87] та інші.

Крім цього, виявлене у житлах та в господарських ямах насіння різних зернових культур (пшениці, жита, ячменю, вівса, про-са) відзначали дослідники Галича, Пліс-неська, Дорогичина, Белза, Перемишля та інших населених пунктів [2, с.87].

Відносний надлишок зерна у населення, що проживало на землях Прикарпаття, зауважено на сторінках літопису. Стародавній автор звернув увагу, що під час голоду, який в 1279 році охопив землі Польщі, Литви і навіть східних районів Русі, ятвяги прислали посольство до князя Володимира Василько-вича (на той час правителя Галицько-Волинської держави – авт.) з проханням продати їм зерно. Володимир Василькович задовольнив прохання ятвягів і це є свідчен-ням того, що навіть у важкі неврожайні роки в державі були запаси хліба [14, с.479].

На нашу думку, в переважній більшості землеробство було орним. Про це можуть свідчити як писемні, так і археологічні джерела. Так, у відомому писемному джерелі – “Літописі Руському” (ще далеко до перших літописних згадок Звенигорода 1087 р.) під 964, 981 та іншими роками автор називає основними одиницями податкового збору у державі “рало” та “плуг” [10, с.53, 69].

Цікаво, що основні землеробські знаряддя літописцем названо як символи певних господарських комплексів, які зобов’язані платити данину. Щодо практичного засто-сування, то археологічні відомості та мате-ріали дають підстави твердити, що рало на землях Русі набуло більшого поширення, ніж плуг. Про це говорять конкретні спів-відношення знахідок рала та плуга, хоча для різних регіонів Давньоруської держави вони були різними [8, с.203-217].

Зауважимо, що рало на західно-укра-їнських землях активно використовували селяни аж до ХІХ ст. [8, с.72]. З одного боку це говорить про ефективність цього земле-робського знаряддя, а з іншого – про легкість та доступність його виготовлення. Існувало кілька типів рал, які мали певні конструк-тивні відмінності (рис.1).

Однак археологи найчастіше намагаються показати відмінність у появі металевого наральника. Результати археологічних дослід-жень свідчать, що на землях українського Прикарпаття в княжу добу населення використовувало два типи рал (рис. 1).

Один із них мав вузький металевий наральник, інший – був без металевого наральника [2, с.87; 8, с.73]. Дослідники землеробських знарядь Давньої Русі зібрали та обстежили велику кількість стародавніх рал і цікаво, що у кожному регіоні домінували ті чи інші знаряддя. Зауважено, що в основі побутування того чи іншого землеробського знаряддя лежав склад ґрунту [11, с.74-76; 3, с.34-36] .

У процесі ґрунтового обробітку рало мало здатність лише спушувати землю, але воно майже не перевертало її. На бідних та малородючих ґрунтах таке землеробське знаряддя не могло бути ефективним. Тому не виключено, що родючі в основному чорно-земні ґрунти, на яких знаходилося Звениго-родське князівство, могли обробляти навіть таким примітивним знаряддям. Зауважено, що родючі землі довго плодоносили, навіть при застосуванні примітивної агрокультурної системи.

Знахідки залізних рал відзначено під час археологічного дослідження пам’яток у Звенигороді [20, с.107-110; 15, с.37], Судовій Вишні [18, с.23], Галичі [1, с.120-134, 2, с.97-102], а також на багатьох городищах Розточчя [12, 117 с.].

Значно менше поширення мали плуги, хоча ефективність їхнього застосування є набагато вищою. Ймовірно, саме складність виготовлення та потреба в залізних кон-структивних елементах утримувала розвиток виробництва плугів. Для виготовлення плуга необхідно було мати металеве чересло (спеціальний ніж для різання ґрунту у вертикальному напрямі), широкий міцний залізний наральник або леміш (широка ножеподібна пластина для зрізання ґрун-тового пласта у горизонтальному рівні) та залізну польову дошку, яка мала перевертати зрізані леміхом ґрунтові пласти.

Про давнє заняття землеробством у Звенигороді та на його землях також свідчать знахідки інших сільськогосподарських зна-рядь, зокрема, кіс (рис. 5) та серпів (рис.2). Серпи мали слабо зігнуте лезо. Подібні знаряддя є добре відомі з городищ у Пліснеську, Судовій Вишні, Галичі, Воло-димирі-Волинському та з інших укріплених давньоруських поселень.

Загалом знайдені коси мали слабо роз-хилене лезо і формою навіть нагадували серпи. Знахідки кіс та серпів відзначено у супроводі речей, які відносяться до XI– XIII ст. На думку відомого дослідника історії Давньої Русі Олександра Ратича [16, с.132-206] товсті й сильні леза звенигородських кіс використовували для косіння хліба та трави. За підрахунками коси були виявлені на дванадцятьох давньоруських пам’ятках При-карпаття. А знахідки серпів відзначено аж у шістнадцятьох пунктах княжої доби [2, с.87]. Отже, серпи отримали більшого поширення.

Цікаво, що жниварські знаряддя в пере-важній більшості випадків є відомими із укріплених городів. Це дає підстави твердити, що в давньоруську добу землеробство відігравало значну роль в економіці міст і було важливим доповненням до ремісничої діяльності міського населення.

Про важливе значення землеробства для стародавніх мешканців Звенигородської землі свідчать не тільки часті знахідки зерен злакових культур, які переважно знаходять у приміщеннях житлових споруд (на долівці, у горщиках, мисках, кухликах, піфосах, жаровнях, у складі керамічного тіста обмазки печей, на жорнових каменях тощо), але й насіння гречки, гороху, льону, коноплі та багатьох городніх культур [2, с.87-88].

Свідченням про широке поширення зерно-вих культур на території Звенигородської землі є часті знахідки у житлових та госпо-дарських спорудах зернотерок та жорен (рис. 4).

Крім зерна, важливим продуктом земле-робства була солома. Її широко використо-вували для господарських потреб. Житня солома у господарствах селян у добу Давньої Русі головно застосовувалася як покрівельний матеріал. Житньою соломою покривали житла, господарські споруди, майстерні, невеликі загони для худоби і навіть вулики.

В холодні пори року соломою утеплювали житлові та господарські будівлі. Можливо саме тому з давніх пір солома увійшла як символ добробуту у звичаях українського народу. Наприклад, з соломи на Різдво робили і ще й досі роблять “дідуха”, у якому вбачали велику та чудотворну силу [26, с.165-182; 5, с.34-39].

Цей народний звичай пройшов через багато віків і зараз побутує серед мешканців сучасного Звенигорода та навколишніх сіл.

Значення соломи також зростало у тому, що вона слугувала кормом худобі. Архео-логічні матеріали підтверджують те, що мешканці Звенигородської землі займалися тваринництвом. Остеологічні знахідки під час археологічних досліджень посаду Звениго-рода становили велике відсоткове співвідно-шення до загального числа знахідок. Більше того, кістки тварин та птиці часто використо-вували для виготовлення інструментів (шила, проколки, лощила і т.д.), побутових речей (гребені та ін.) тощо. У звіті І. Свєшнікова відзначено, що упродовж польового сезону 1983 року було виявлено “109 предметів з дерева, 20 предметів з шкіри, 56 предметів з каменю та 75 предметів із кістки” [19, с.2].

В загальному тваринництво посідало, хоч і не головне, проте досить важливе місце в тогочасному господарському комплексі сільськогосподарських занять. На основі аналізу тваринних кісткових решток можна твердити, що в давньоруський час велику рогату худобу у звенигородських пригородах не розводили у великій кількості. Вірогідно, що основною причиною було те, що у Звенигороді та поблизу не було зручних пасовищ для випасання худоби. Відомо, що в той час навколо города знаходились непро-хідні болота та розливи річки Білки, які доповнювали систему захисту. Тому найчас-тіше перевагу надавали дрібній худобі: козам, вівцям, свиням, які потребували менше місця і в той же час давали змогу господарям забезпечити себе необхідними продуктами та сировиною (молоком, шкурами, кістками, шерстю, м’ясом, роговим матеріалом тощо). Про значення вівчарства можуть свідчити знахідки металевих ножниць, які вико-ристовували для стрижки овець (рис. 3).

Розведення дрібної рогатої худоби у порівнянні з великою рогатою худобою в умовах обмеженого територіального просто-ру виявлялося більш ефективним заняттям. Особливо це було відчутним у холодні пори року, що пов’язано з меншими витратами кормів.

Менше відомостей зі Звенигородської землі ми маємо про господарське застосуван-ня коней. Виявлено кілька металевих підков (рис. 8). Однак вони не дають підстав твер-дити про застосування сили коней у господарських заняттях. Вірогідно, що цих тварин здебільшого тримали для військових походів, про що свідчать ілюстровані матеріали стародавніх авторів.

Мешканці Звенигорода займалися розве-денням домашньої птиці. Під час розкопок у Звенигороді археологи виявили невелику кількість кісток курей, але є значно більше знахідок остеологічних матеріалів, які можна віднести до числа кісткових решток гусей та качок [24, с.71-79]. Ймовірно, що саме особливе розташування звенигородського городища серед боліт та в заплаві річки Білки сприяло переважанню водоплавної птиці, тому що на інших городищах українського Прикарпаття дослідниками цієї особливості не зауважено [16, с.132-206].

Під час археологічних досліджень у Звенигороді знайдено багато кісток свійських тварин – кішок та собак. На основі цього факту можна припустити, що у багатьох садибах мешканців Звенигорода проживали кішки та собаки [16, с.132].

Серед мешканців Звенигородської землі, особливо серед суспільної верхівки (князів, бояр, військової дружини), великою попу-лярністю користувалося заняття полюванням. Звенигородські мисливці полювали на диких кабанів, ведмедів, зубрів, благородних оленів, козуль, лисиць, зайців, горностаїв, куниць, білок, ондатр, а також на сірих гусей, диких качок, крижнів, перепелиць, голубів [22, с.100].

Кістки цих тварин у великій кількості були знайдені не тільки на території городища у Звенигороді та на його пригородах, але й під час розкопок у Судовій Вишні, Галичі, Перемишлі, Теребовлі, Пліснеську, Львові, Городку та в інших відомих центрах Звенигородської землі.

На звенигородських землях помітного поширення набуло рибальство. Значний розвиток рибальства був зумовлений великою кількістю природних водоймищ, річок та озер. На підставі численних знахідок дерев’яних поплавців округлої форми (зроблених із сосни або інколи з кори дерева), кам’яних грузил, залізних гачків, острог та інших предметів можна говорити про різно-манітні способи рибальства, які застосо-вували жителі Звенигородського князівства. Найбільшого поширення набула ловля риби за допомогою сітей та кошиків. Менше відомостей є про використання вудок та острог. Археологічні матеріали свідчать, що у річках та водоймах Північного Прикарпаття у княжі часи водились щуки, окуні, карасі, осетри, коропи, в’юни та інші риби [22, C.100-101].

На присадибних земельних ділянках жителі Звенигородської землі займалися садівництвом. Вони культивували різні кісточкові та плодові дерева. Знайдені кісткові рештки свідчать, що в садах вирощували черешні, вишні, сливи, яблуні, волоські горіхи, персики, абрикоси та інші фруктові дерева [22, с.100].

Як відзначено у Звіті І. Свєшнікова про результати досліджень у Звенигороді, поблизу одного з жител було знайдено “скарлупи лісових горіхів, грибниця опенька…”. Такі знахідки дають змогу припустити, що лісове збиральництво також займало важливе місце у загальному комплек-сі господарських занять і використовувалося для розширення продуктової бази забез-печення населення.

Більшість мешканців Звенигородської землі проживали у відкритих поселеннях, які творилися навколо укріплених городищ. Але нерідко у часи небезпеки городища ставали чи не єдиним місцем, де можна було знайти надійний захист.

Важливе значення з погляду сучасності має хоча б гіпотетичне відтворення вигляду княжого Звенигорода. Одним із перших дос-лідників науковий опис залишків оборонних укріплень та спробу відтворення вигляду княжого Звенигорода зробив Лев Чачков-ський, який ще на початку 30-х років минулого століття проводив у Звенигороді археологічні досліди. Із праці Чачковського відомо, що городище представляло собою “чотирикутник, який був первісно обведений високим валом із дерев’яними надбудовами: частоколами, помостами та оборонними вежами” [28, с.10].

Важко однозначно погодитись з інфор-мацією, яку навів Чачковський, тому що до середини ХIХ ст. ніяк не могли дійти залишки оборонних дерев’яних укріплень, але цінною є інформація про форму городища, виділення поcаду та дитинця, а також про особливості водного захисту города. “Для зміцнення оборонности укріпле-ної території города були приноровлені також водні укріплення. Частину води Білки, що опливала закінчення язика височини, спрямовано до східного, тобто поперечного, перекопу. Це друге рам’я ріки переходило перекопом у північний пояс мочаристої низини та сполучалось там з головним руслом. Так само спрямовано частину води Білки до південного поздовжнього перекопу, яка виповнювала його аж по греблю у південно-західному куті укріпленої території” [28, с.11].

Значний науковий інтерес у археологів викликали залишки фортифікаційних споруд Звенигородського городища, тобто основи колишнього літописного города. Зауважмо, що земляні оборонні насипні вали та рови зазнали значних механічних руйнувань. Їх було сильно зруйновано в результаті спорудження замку шляхтичів Синявських під час будівельних робіт ще у XVIII ст. [28, с.13].

Додатковий захист Звенигорода було влаштовано за рахунок непрохідних боліт, озер та розливів р. Білки, які забезпечували недоступність до міста з південного, західного та північного боків. В’їзд у місто знаходився зі східного боку, для чого була збудована штучна гребля.

На підставі проведених археологічних робіт встановлено, що Звенигородське горо-дище було невеликим за розмірами. За формою воно наближалося до форми квадрата і мало розміри 400 х 350 м [17, с.87]. В південно-західній частині укріпленого поселення знаходився окремо відділений від посаду городища дитинець, котрий мав площу близько 3 га.

На території дитинця та посаду знахо-дилися господарські та житлові споруди. Загалом в процесі розвідувальних археоло-гічних робіт 1964 р., які проводились дослідниками відділу археології Інституту суспільних наук АН УРСР, на городищі було відкрито та частково досліджено 16 напівзем-лянкових жител, 7 наземних житлових споруд та багато господарських ям. В окремих житлових спорудах добре збереглися печі-кам’янки [17, с.87].

Наступні археологічні дослідження, які проводились у Звенигороді (1965 - 1972 рр.) дали багато нового матеріалу з історії житлового будівництва. Так лише в центральній частині пам’ятки було відкрито близько 20 напівземлянок та 4 наземні житла. Як свідчать дослідники, напівземлянкові житлові споруди формою були близькими до квадрата. Їхня загальна площа в середньому становила 15–16 м². В окремих випадках глибина долівки житлової споруди від рівня сучасної поверхні сягала 2,15–2,3 м.

Житлові будівлі були розташовані в ряд у напрямі північ–південь. Відстань між житлами становила 5-8 м. В кожному з жител знаходилась піч. Для спорудження печей використовували жовту залізисту глину та камінь. Тому часто дослідники такі печі називають печами-кам’янками. Розміри печей неоднакові. Але практично всі печі мають округлу форму. Їхній діаметр коливається в межах 0,6–0,9 м.

За результатами археологічних досліджень було зроблено спробу реставрації наземних житлових будівель. Наземні житла мали прямокутну форму та площу від 10 до 15 м². У наземних житлах печі виготовляли переважно із глини. Часто трапляються глиняні печі із двома черінями, неглибокими припічними ямами. Під час досліджень Звенигорода було окремо відкрито понад 20 печей та припічних ям, які, вірогідно, належали до житлових споруд, контури яких дослідникам не вдалося простежити.

Традиційно княжі давньоруські міста в своїй структурі складалися з трьох основних частин: дитинця, який представляв собою фортецю з системою захисних укріплень, окольного города, оточеного валами та рова-ми та пригороду, де проживали ремісники та інші верстви суспільства.

У Звенигороді, внаслідок земляних робіт, пов’язаних із спорудженням замку Сеняв-ських та поширенням індивідуального житло-вого будівництва пізніших часів, городище змінило свій первісний вигляд. Лише завдяки археологічним дослідженням 1985–1986 рр. вдалося встановити місцезнаходження дитинця города. Дитинець знаходився в південно-західній частині городища, на пагорбі, який було знесено під час будівельних робіт у XVIII ст. В західній частині пагорба було відкрито сліди захис-ного валу та рову, які захищали дитинець. У валі виявлено рештки дерев’яних оборонних конструкцій (городень), а з його внутріш-нього боку – сліди житлових приміщень [23, с.17].

Невеликий пригород площею до 3 га знаходився із західного боку княжого міста. Сьогодні – це урочище, яке називають “Загороддя”. В княжі часи воно було оточене рукавами р. Білки та непрохідними болотами сусіднього урочища “Пробій”.

Розкопки, проведені в “Загородді” у 50-х роках минулого століття та в 1981 році засвідчили існування на посаді потужного культурного шару. У культурному шарі вияв-лено рештки двох великих залізоплавильних горнів ХІІ–XIII ст., частину садиби шевця XI ст., майстерню ремісника-бронзоливар-ника початку XII ст. [23, с. 17].

В низинній місцевості Звенигорода, яка складала заплаву лівого берега старого річища Білки, знайдено численні скупчення кісток людей. Проведення детального аналізу знайдених остеологічних матеріалів показало, що частина скелетів була розчленована раніше, у деяких скелетів кисті рук зна-ходились за спиною і, можливо, на думку дослідників, колись були зв’язаними. Безлад-не розміщення скелетів та сліди механічних пошкоджень кісток, які простежено на чере-пах, довгих та коротких трубчастих кістках, ребрах та інших кісткових матеріалах, засвідчують трагічну загибель цих осіб, а також те, що вони не були поховані. Не вик-лючено, що виявлені людські скелети є нас-лідком татаро-монгольської навали [23, с.17].

У 1982 р. археологи Інституту суспільних наук АН УРСР під керівництвом І. Свєш-нікова проводили науково-дослідні роботи на північно-східному пригороді Звенигорода. Проведені археологічні розкопки дали унікальні наукові результати. Треба відзна-чити, що торф’яний ґрунт сприяв консервації багатьох цінних виробів, що походять із княжої доби, виготовлених з органічних матеріалів і, перш за все, з деревини, кістки, дерева, рогової тканини та шкіри. Чи не вперше на українських землях вдалося знайти та побачити, яким було чоловіче, жіноче та дитяче шкіряне взуття княжої доби (рис. 6). Не менший інтерес викликали стародавні дерев’яні побутові вироби (рис. 7), металеві знаряддя (рис.8), мірні будівельні та музичні інструменти тощо.

На думку археолога Ігоря Свєшнікова, побудовані у 1144 р. Всеволодом Ольговичем гаті (дамби) на р. Білка значно підняли рівень води та сприяли поширенню заболоченості не тільки навколишньої (зовнішньої території), але й внутрішніх земель княжого Звенигорода [23, с.18-19]. Цей чинник відіграв важливу роль у збереженні матеріалів, які потрапляли та залишалися на багато віків у болотистій долині.

Від міських укріплень через пригород із півдня на північ пролягала мощена деревом вулиця шириною 5,1 м (рис. 9). Археологи простежили понад 70 метрів дерев’яного настилу [23, с.22]. Основу дорожнього полот-на становили дубові колоди, які було покла-дено вздовж напряму вимощення дороги (рис. 6). Одночасно будівельники клали три ряди колод, які зверху, впоперек перекривали плахами. Унаслідок довготривалого перебу-вання в торф’яному ґрунті дубові колоди набули міцності. Цьому сприяв природний процес моріння деревини. Настил із плах зберігся гірше, бо був складений з м’яких порід дерева. Глибина залягання стародавньої дерев’яної дороги становила 0,7–0,8 м від сучасної поверхні. В окремих місцях просте-жено кілька шарів плах. Вірогідно, що з часом дорога заглиблювалася у болото і тому будівельники змушені були її поновлювати.

Ботаніки Львівського лісотехнічного ін-ституту під керівництвом проф. В. Г. Колі-щука на основі застосування методики визначення хронології викопної деревини дійшли до висновку, що дерева нижнього горизонту були зрізані приблизно у 1110 році, а у верхньому – на 27 років пізніше [23, с.22-23]. Після обстеження дорожніх плах І.К. Свєшніков прийшов до висновку, що дорога мала двосторонній рух.

У південній частині городища було частково відкрито ще одне дерев’яне дорожнє покриття, яке мало перпендикулярне поло-ження до вищезгаданої дороги. Для будівництва зазначеної дороги використо-вували вапняковий камінь, дошки, поліна, обрізки колод. Вздовж її краю виявлено залишки плетеного із хмизу тину, який, вірогідно, колись служив для укріплення дорожнього полотна.

На відстані 1 м від полотна основної дороги збереглися рештки дерев’яних будівель, що знаходились на відстані 1,5 м одна від одної. О. Ратич припускав, що така густота забудови зумовлена потребою жителів пригорода максимально викорис-товувати всю корисну площу. Під час робіт 1985 р. у торф’яному мулі виявлено рештки подвійно виплетеної із хмизу стіни, яка, ймовірно, захищала сушу від болотистої долини.

Археологічні дослідження показали, що місто горіло кілька разів. На місці спалених будівель споруджували нові будівлі, які іноді мали навіть більші розміри від попередніх. Археологами відкрито три будівельні горизонти у пригороді, які свідчать про три періоди його забудови [20, с.109].

Найдавніші житлово-ремісничі споруди почали будувати у пригороді Звенигорода в кінці XI ст. В цей час територія пригорода була слабо забудована (відкрито лише два житлові будинки). Близько 1110 року насту-пає другий період забудови передграддя. До цього будівельного горизонту належать чотири будівлі та хлів. Особливу увагу при-вертає будинок, який знаходився біля перехрещення основної й бічної вулиць, про які мова йшла вище. Житло представляло собою невелику одноповерхову споруду прямокутної форми (4,25 х 3,6 м), від якої було виявлено дерев’яну основу. Дерев’яна основа житлової споруди була обліплена глиною, що становило глиняну призьбу. Вхід у житло знаходився з південного боку. Велика соснова колода біля входу слугувала сходинкою. Житло мало двокамерну кон-струкцію. У правому від входу куті будинку знаходилась велика піч, від якої зберігся черінь і основа стінок купола. Житлове приміщення мало добре вимащену глиною долівку. В другій половині житлової споруди, яка мала дещо більші розміри, виявлено залишки сильно пошкодженої пожежею дерев’яної підлоги. В цій частині житла знайдено багато уламків глиняного посуду, обгорілі дерев’яні миски, лісові горіхи, насіння злакових культур, грудочки кіноварі, а також старенький віник із березового пруття. За 7 м на схід від житлового будинку простежено сліди хліва легкої конструкції, який мав площу 16,5 м². Після пожежі рештки споруд засипали землею, можливо з метою підняття будівельного горизонту. Близько 1137 р. наступає новий, третій період у забудові пригорода [20, с.109].

Переважна більшість жител із Звениго-родського пригорода мали зрубну конструк-цію. Їхні стіни становили горизонтально покладені дерев’яні балки з дубових або хвойних порід. Виявлено також тип житлових споруд, де зруб закінчувався на рівні двох–трьох балок, а основу каркасу верхньої частини будівлі представляли вертикально поставлені балки та стіни, сплетені із пруття, яке обмазували глиною [50, с.60]. Дахи будівель були двосхилими. Вірогідно, що основним матеріалом накриття для більшості жител була солома. Хоча можливо, що для покриття житлових та господарських споруд також використовували очерет.

У верхньому, найпізнішому археологіч-ному горизонті княжого Звенигорода дослід-ники виявили 24 споруди. З них десять споруд – це житлові будинки, три споруди – ремісничі майстерні, а ще в трьох спорудах знайдено велике скупчення металевих шлаків, розвали від ковальських та плавильних горнів. Нез’ясованим залишилося призначен-ня решти (8) будівель, які погано збереглися.

Будинки мали різні розміри. Один із найбільших будинків мав квадратну форму та досить великі розміри (7х7 м). Зруб будівлі складався з дубових та соснових балок. Вхід у будинок був влаштований з північного боку. Праворуч від входу стояла велика глиняна піч. Підлога з дощок покривала лише східну частину будівлі.

Крім численних побутових керамічних виробів (горщиків, мисок, збанків, кухликів, тощо) та господарських знарядь, у межах вищезазначеної житлової споруди знайдено багато бронзових, мідних, срібних та бурштинових жіночих прикрас, різні за при-значенням скляні вироби. Особливу увагу до-слідників привернула невелика кістяна при-краса з вирізьбленим зображенням сокола.

Велику наукову цінність представляла знахідка свинцевої підвісної печатки князя Івана Васильовича, який князював у Галичі в 1140–1141 рр. [27, с.37-38].

До останнього часу недостатньо дослі-дженим залишилося питання про заселення околиць Звенигорода, особливості занять сільської периферії, взаємозв’язки між столь-ним городом та навколишніми селами і про роль навколишньої сільської округи у захисті, звеличенні та розвитку міста.

Так, зі східного боку княжого Звенигорода на невеликій відстані між собою (у серед-ньому на відстані близько 5 км) знаходиться значна кількість давньоруських укріплених поселень – городищ. Потужні оборонні вали досі зберігаються на городищах у селах Унів, Ганачівка, Підгородище, Мостище та інших. Городища знаходяться на краю потужного гірського масиву гологірської гряди, яка у цьому місці межує із рівнинним Західним Побужжям. Попередньо можна висловити думку не тільки про ймовірність існування в стародавні часи спланованої фортифікаційної системи додаткового захисту Звенигорода, але й тісні господарсько-виробничі зв’язки.

Отже, господарські заняття та побутові умови населення Звенигородської землі упро-довж княжого періоду відзначалися поступо-вим та помітним рівнем розвитку. Важливе значення у плані поступової еволюції побуто-вих умов населення мало землеробство, тваринництво, ремесла, торгівля, рибальство та полювання, які в загальному комплексі господарсько-виробничих занять сприяли піднесенню та звеличенню княжого Звени-города та його земель.


Література

1. Ауліх В.В. З історії долітописного Галича // Дослідження з слов’яноруської археології. – К., 1976.

2. Аулих В.В. Сельское хозяйство // Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (Раннеславянский и древнерусский периоды). – Киев, 1990.

3. Горленко В.Ф., Бойко І.Д., Куницький О.С. Народна землеробська техніка українців. – К., 1971.

4. Історія України / За ред. акад. В.А.Смолія. – К., 2002.

5. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. – Львів, 1994. –Т.1.

6. Копитко А.Д. Зовнішньоекономічні зв’язки Галицької і Волинської земель (кінець Х – перша половина ХIV ст.). Автореф. дис…..наук. ст. канд.іст.наук. – Львів, 2003.

7. Копитко А. Економічні зв’язки галицьких та волинських земель з Візантією у Х-ХІІ ст. // Археологічні дослідження Львівського університету. Випуск 6. – Львів, 2003.

8. Краснов Ю.А. Древние и средневековые пахотные орудия Восточной Европы. – М., 1987.

9. Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1990.

10. Літопис Руський / Перекл. Л.Махновця. – К., 1989.

11. Мамонов В.С. Старинные орудия для обработки почвы из с.Староселье на Днепре // Советская этнография. –№4.–1952.

12. Пелещишин М.А. Стародавня Яворівщина. Нариси з історії та археології. – Львів, 1996.

13. Петегирич В.М. Из истории экономических и культурных связей Галицко-Волынской Руси (по археологическим данным) // Славянские древности: этногенез; материальная культура Древней Руси. – Киев, 1980.

14. Полное собрание летописей русских (ПСЛР). – М., 1962.

15. Ратич О.О. Звіт про археологічні дослідження в с.Звенигороді на Львівщині за 1972 рік / Архів відділу археології Інституту українознавства імені І.Крип’якевича НАН України. Оп.5, спр.416.

16. Ратич О. О. Населення Прикарпаття і Волині в епоху Київської Русі та в період феодальної роздробленості // Населення Прикарпаття і Волині за доби розкладу первіснообщинного ладу та в давньоруський час. – К., 1975.

17. Ратич О. О. Літописний Звенигород // Археологія. – №12. – К., 1973.

18. Ратич О.О.Результати дослідження давньоруського городища «Замчиська» в м.Судова Вишня Львівської обл.в 1957-1959 рр. Матеріали і дослідження археології Прикарпаття і Волині, 1962. – Вип.4.

19. Свєшніков І.К. Звіт про роботу Звенигородського загону Львівської обласної археологічної експедиції за 1983 рік. / Архів відділу археології Інституту українознавства імені І.Крип’якевича НАН України. Оп.2, спр.1003. С.24.

20. Свєшников И.К. Звенигород.// Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (Раннеславянский и древнерусский периоды). – Киев, 1990.

21. Свєшніков І.К. Галич // Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (Раннеславянский и древнерусский периоды). – Киев, 1990.

22. Свєшніков І. К. Дослідження давнього Звенигорода у 1982-1983 рр. // Археологія. – №57. – 1987.

23. Свєшніков І. К. Звенигород. Краєзнавчий нарис.

24. Свешников И.К. Татаринов К.А., Шевченко С.В. Природное окружение древнерусского Звенигорода // Проблемы социальной екологии. Тезисы докладов Всесоюзной конференции. – Львов, 1986.

25. Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (ІХ- середина ХVІІ ст.). – К., 1992.

26. Скуратівський В. Місяцелік. Український народний календар. – К., 1993.

27. Терский–Шеломянцев В. С. Новые находки печатей из летописного Звенигорода (Львовская обл.) // Нумизматика и сфрагистика. – 1968. – №3.

28.Чачковський Л. Княжий Звенигород. Досліди в поземеллю. Станіславів, 1932.



Рис. 1


Рис. 2



Рис. 3

Рис. 4



Рис. 5


Рис. 6




Рис. 7

Рис. 8


відомості про авторів

Барна Марія, кандидат педагогічних наук, доцент, завідувач кафедри педагогіки Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

Берест Роман, доцент кафедри археології та історії стародавнього світу Львівського національного університету імені Івана Франка

Вантух Володимир, кандидат економічних наук, доцент, директор Самбірського державного педагогічного коледжу імені Івана Филипчака

Вишневський Омелян, професор Дрогобицького державного педагогічного університету

імені Івана Франка



Гавданович Богдана, заступник директора Бродівської гімназії імені Івана Труша

Галів Микола, аспірант кафедри педагогіки Дрогобицького ДПУ імені Івана Франка

Дверій Роман, старший викладач кафедри культурологічної освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

Демидчук Оксана, заступник директора Бродівської гімназії імені Івана Труша

Корчак Андрій, вчитель філософії Бродівської гімназії імені Івана Труша

Кулінець Володимир, художній керівник Зразкового вокально-хореографічного ансамблю “Дивограй”

Макарчук Галина, вчитель економіки СЗШ №35 м. Львова

Максимович Зоряна, вчитель фізики СЗШ №38 І-ІІІ ст. м. Львова

Мельник Юрій, вчитель інформатики Бродівської гімназії імені Івана Труша

Неборак Віктор, письменник

Павлова Наталія, вчитель християнської етики СЗШ №35 м. Львова

Паньків Галина, заступник директора Бродівської гімназії імені Івана Труша

Петренко Марія, пенсіонерка

Присяжнюк Надія, директор Бродівської гімназії імені Івана Труша

Самофал Ярослав, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка


Чубай Тарас, співак, композитор, музикант

Шаромова Віра, доцент кафедри природничо-математичної освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, Заслужений працівник освіти України

Юрейко Ольга, аспірантка кафедри історії слов’янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка

Явна Ірина, вчитель географії та основ економіки Бродівської гімназії імені Івана Труша


Педагогічна думка

2008 / №2

Видавництво “Проман”

79008 Україна, м. Львів, площа Ринок, 36

тел.: 297-50-28

Формат 60х84/8

Папір офсетний. Друк офсетний.

Віддруковано в друкарні ТзОВ “Проман”

Зам. 10205



* У цій статті ми свідомо не будемо торкатись поняття “речові джерела”, оскільки це сфера таких наук, як археологія, етнографія, мистецтвознавство, допоміжні історичні дисципліни тощо.

i ЦДІА України у м. Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 37, арк. 7-8.

ii Головна руська рада, протоколи засідань і книга кореспонденції / За ред. О.Турія. − Львів, 2002. − С. 23-24, 28-29.

iii ЦДІА України у м. Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 37, арк. 66-67, 79-80.

iv Зоря галицька. − 1848. − №. 9. − С.36.

v ЦДІА України у м. Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 37, арк. 103-121.

vi Там само. − арк. 135.

vii ЦДІА України у м. Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 37, арк. 205-208.

viii ЦДІА України у м. Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 38, арк. 6-12, 2-3, 25-26.

ix ЦДІА України у м. Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 36, арк. 46, 52, 82, 85, 98, 66, 92.

x Головна руська рада: протоколи засідань і книга кореспонденції. − С.71.

xi ЦДІА України у м. Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 37, арк. 115-116, 295-298.

* Збережено особливості мовлення М.Ф. Петренко


1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка