2008/№2 Засновники



Сторінка1/7
Дата конвертації11.04.2016
Розмір1.81 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7


2008/№ 2





Засновники:

Головне управління освіти

і науки Львівської

облдержадміністрації

Львівський обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти
Науково-редакційна рада:

Р.Шиян (голова)

Б.Біляк

О.Гірний

О.Дуда

Л.Мазур

І.Приходько
Головний редактор:

Н.Пастушенко
Редакційна колегія:

І.Підласий

В.Кемінь

М.Савчин

Л.Романишина

Д.Герцюк

М.Барна

В.Маслов
Заступник головного редактора:

М.Кацюба
Літературний редактор:

Я.Сенчишин

Коректор:

В.Станкевич-Іванова

М.Міка

Технічний редактор:

Т.Козак, М.Міка

Дизайн та верстка:

Т.Козак
Адреса редакційної колегії:

Львів-79007, Огієнка, 18 - а,

тел. 72-47-73, 74-23-87,

72-95-05

Е-таіl: lоірро@ukr.пеt
Редакційна рада

розглядає рукописи

обсягом до 20 сторінок, роздруковані

з дискети у форматі А-4 (додається)

через два міжрядкові інтервали.

Автори статей подають також:

повні відомості про себе,

ким і де працюють або

навча­ються,

фото розміром 6 см х 9 см,

домашню адресу з поштовим індексом.


ЗМІСТ
Актуальна тема

Вишневський Омелян

Г. Ващенко і А. Макаренко на роздоріжжі української

педагогіки ХХ століття …………………………………………..…. 3
рефлексії

Чубай Тарас

“Для мене важливо зберегти свою творчу свободу…”

(на відвертість спровокував Віктор Неборак) ………………………… 5
портрет Бродівської гімназії

ІМ. І. Труша

Демидчук Оксана


Забезпечення науково-теоретичної та загальнокультурної підготовки учнів – пріоритетне завдання відродженої гімназії .… 8

Корчак Андрій


Залучення учнів середніх шкіл до пошуково-дослідницької

роботи з історії та краєзнавства ………………………….…..….... 11


Мельник Юрій


Впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у навчально-виховний процес Бродівської гімназії ім. І. Труша …. 13

Паньків Галина


Роль засобів масової інформації у громадському вихованні гімназистів …………………………………………………………. 15

Гавданович Богдана


Проектна діяльність пошуково-дослідницького товариства “Джерело” Бродівської гімназії ім. І. Труша: досвід і

перспективи ……………………………………………………….. 18


Присяжнюк Надія


Бродівська гімназія ім. І. Труша як громадсько-активна школа .. 19

Кулінець Володимир


Ансамбль “Дивограй” – скарбниця українського фольклору

на теренах Малого Полісся ……………………………………….. 22


Явна Ірина

Перші кроки до Європи, а відкриємо весь світ ………………….. 24




Редакція зберігає

за собою право

на редагування і скорочення статей. Думки авторів

не завжди збігаються

з точкою зору редакції.

За достовірність фактів,

цитат, імен, назв та інших відомостей відповідають автори.

Статті не рецензуються і не повертаються.
Редакція приймає благодійні внески, а також замовлення на випуск тематичного номера, окремого розділу або вміщення реклами за кошти замовника.
Посилання на публікації

Педагогічної думки” обов’язкові.


Редакція і видавець не несуть відповідальності за достовірність інформації в рекламних матеріалах.

Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.
Свідоцтво про державну

реєстрацію

серія КВ № 6917 від

30.01.2003 р.
Рекомендовано до друку вченою радою Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

(Протокол № 5

від 14 травня 2008 року)

теорія. практика. досвід.

Самофал Ярослав

Інформативний компонент змісту навчання ………….….…… 26



Вантух Володимир

Організація самостійної роботи у навчальному процесі…………………………………..……………….….……. 30



Шаромова Віра

З досвіду роботи вчителя фізики Зоряни

Максимович ……………………………………………….……. 32

Максимович Зоряна

Інтерактивний урок-змагання з теми “Атом і атомне ядро”

11 клас (суспільно-гуманітарний профіль) ……………………. 34

Дверій Роман

Про Дерево пізнання музики ………………………………...…. 39



Макарчук Галина,

Павлова Наталія

Гроші – добро чи зло? …………………………………….....…. 42


історія педагогіки

Барна Марія

Підготовка маґістрів освіти (історичний аспект) ……….…..… 44



Галів Микола

Порівняльний аналіз поглядів учених-педагогів

Наддніпрянської та Західної України на виховання

характеру людини (друга пол. ХІХ – поч. ХХ ст.) ………….... 53



Юрейко Ольга

Шкільна справа в діяльності Головної руської ради ….…..….. 58


правда про Голодомор

Спогади Марії Федорівни Петренко (1918 р.н.) .................…... 63

.

ювілейні дати

Берест Роман

Археологічні джерела про господарство і побут населення княжого Звенигорода та його земель ………………….……… 65





актуальна тема



Г. Ващенко і А. Макаренко на роздоріжжі української педагогіки

ХХ століття

Вишневський Омелян


2008-й рік в історії нашої педагогіки і на-шої освіти позначений двома помітними дата-ми – 130-річчям з народження Г. Ващенка і – 120-річчям з дня народження А. Макаренка. Обидва ці педагоги були українцями, і обидвох їх породила полтавська земля. У 30-ті роки вони навіть працювали одночасно. Проте, якщо уявити собі ці дві постаті поруч, то побачимо, що були вони дуже різними – і громадянами, і вченими. І в тій різниці – вся драма нашого суспільства, яке зазнало розко-лу і пішло двома різними шляхами.

Соціальним підґрунтям цієї драми був більшовицький переворот, який призупинив природний розпад російської імперії, повів тотальну боротьбу із паростками демократії, а відтак відкинув усе минуле як “буржуазне”, “вороже пролетаріату” та покликав до життя авторитаризм і тотальну ідеологізацію.

Усе це позначилося і на культурі, розвит-ком якої керував так званий “пролеткульт”, і на педагогіці. Її історичне коріння та зв’язки з педагогікою Європи були піддані гострій критиці й руйнуванню. Постало питання про створення “нової”, “пролетарської” педаго-гіки, яка повинна була забезпечувати вихо-вання особливої, “радянської” людини, віль-ної від “буржуазно-демократичних” цін-ностей, відданої ідеалам комунізму. Взірцем такої людини був Павка Корчагін, герой роману М. Островського “Як гартувалася сталь”. І лише окремі відчайдухи у той час наважувалися залишатися на позиціях нашої автентичної культури і нашої педагогіки, ставати в опозицію до нової ідеології і нового на той час соціального замовлення. Тут, власне, і бере початок те роздоріжжя, яке розвело А. Макаренка і Г. Ващенка. Перший з них поступово стає головною і навіть знако-вою постаттю “нової педагогіки” – пише її з чистого аркуша, “від себе”, – спираючись на класиків марксизму та на свій непересічний талант. Другий – Г. Ващенко – обрав інший шлях, який на все життя зробив його обо-ронцем нашої національно-автентичної педа-гогіки, що розвивалася природовідповідно і своїм корінням сягала часів Володимира Мономаха, літописних джерел, козацької доби, Г. Сковороди, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, П. Юркевича та ін. Ця педагогіка не поривала своїх зв’язків також із євро-пейським контекстом та рясніла помітними іменами сучасників Г. Ващенка (С. Русова, С. Сірополко, І. Огієнко, А. Волошин, галиць-кі педагоги міжвоєнного часу та ін.).

Доля цієї національно-демократичної пе-дагогіки ХХ століття була драматичною. За тотальної експансії більшовизму вона була витіснена спочатку в Галичину міжвоєнного часу, а з 1939 року – у діаспору.

Сьогодні наша національна (або як сказав би К. Ушинський – “народна”) педагогіка, найперше в особі Г. Ващенка, повертається і відроджується на своїй землі. Зауважимо принагідно, що, відкриваючи її для себе, деякі автори намагаються віднайти в ній нового А. Макаренка і начебто на це місце претендує Г. Ващенко. Саме тому йому іноді припи-сують створення якоїсь особливої “ващен-ківської” системи. Проте сам Г. Ващенко цього не прагнув. Педагогіка була для нього не цариною для кар’єрного росту, а нивою всенародною. Він глибоко вірив, що педаго-гіку творить народ, а вчений покликаний лише цей досвід узагальнити, системати-зувати, науково впорядкувати. Тому й місію Г. Ващенка слід трактувати як служіння нації, а велич цього служіння визначається його історичною значущістю. Не за наказом партії, а за покликом серця, у важких умовах 30-х років та в еміграції відстоював він педагогічні надбання українського народу, розвивав їх далі, як міг оберігав та адаптував до нових реалій життя. Бо після витіснення їх на марґінес державного життя, після нищення на українських землях лише його зусиллями в діаспорі вдалося зберегти ці скарби.

Історичні реалії виявились такими, що й досі наша автентична педагогіка змушена виборювати своє місце, долаючи залишки того, що успадковано нами від педагогіки ко-муністичної, і захисником своїм обирати не владу, а громадську організацію – Всеукраїн-ське педагогічне товариство імені Григорія Ващенка. При цьому головним предметом суперечок, як і слід було очікувати, стає зміст едукації, система цінностей, якої не сприймає покоління колишніх однодумців А. Макарен-ка. І, власне, тут – у визначенні змісту едука-ції (яку інформацію пропонуємо, на яких засадах виховуємо і що в людині намагаємось розвивати) – бачимо головну різницю двох педагогічних систем А. Макаренка та Г. Ва-щенка. Отож, стоїмо перед вибором, в якому, зрештою, часто більше емоцій і світоглядного марення, ніж здорового глузду. І якщо прагнемо все ж вийти із глухого кута, то мусимо взяти за основу кілька фунда-ментальних положень, прийнятних для всіх.

1. Нікого з педагогів – ні Г. Ващенка, ні А. Макаренка – не судитимемо, бо жили вони своїм життям, збагнути до кінця яке ми сьогодні не можемо. І кожен з них мав право обирати свій шлях.

2. Обидва ці педагоги належать історії і їхні праці як факт незаперечні. Але з історії беремо не те, що пропонували вони, а те, що відповідає нашим сучасним цілям і перс-пективам. Таким взагалі є призначення історії педагогіки і так маємо оцінювати й спадщину цих педагогів. Все решта – це предмет культурології.

3. Основним критерієм такого відбору і такого ставлення до історії педагогіки є конкретне соціальне замовлення, яке випли-ває з потреб і прогнозу нашого суспільного розвитку і яке намагаємось сприйняти та покласти в основу нашої освіти.

Із цього випливає, що творчість Г. Ва-щенка і творчість А. Макаренка можемо адекватно оцінити лише зайнявши чітку позицію щодо нашого сучасного буття. Тут неминуче стоятимемо перед питанням – чи вважаємо доцільним і можливим повернення до минулого, чи приймаємо європейські цінності, в основі яких лежить християнство.

У такому випадку стає неважливою наша симпатія чи антипатія до Г. Ващенка чи А. Макаренка, якась “абсолютна”, “персо-нальна” оцінка їхньої спадщини. Підкреслимо ще раз, важливою є лише оцінка їхньої творчості у контексті історичних потреб нашого народу і нашого часу.

Мусимо у цьому виборі уникати і харак-терного парадоксу нашого часу, коли віче під синьо-жовтими прапорами відбувається нав-коло пам’ятника Леніну. Нагадуємо часто двох вершників, які сидять на одному коні, і один з них тримається за гриву, а інший – за хвоста, але обидва намагаються “кудись мчати”. Ось чому, часто, визнаючи потребу повернення до християнства, до національно-демократичних цінностей, – все ж час від часу повертаємось до ідеалу людини в образі чекіста, як це заповідав А. Макаренко, або дивимось на це “крізь пальці”. Мусимо цього позбутися.

З позицій цього глобального вибору у своєму світогляді йдемо до визначення змісту нового соціального замовлення в едукації, а також даємо відповідь хоча б на такі питання.

По-перше, що для нас є Головною Духов-ною Цінністю, Вершиною системи, яка є осердям нашого світогляду, на підставі якої обираємо, яку інформацію молоді пропону-вати, у які правила поведінки її вводимо і які якості у молоді хочемо розвивати? Чи буде це загальна орієнтація на ідеал Любові і Добра, чи плекатимемо в ній класову і національну ненависть? Кого обираємо за ідеал – образ “чекіста” (за А. Макаренком), образ “благо-родного комуніста” (за В. Сухомлинським) чи образ Христа (за Г. Ващенком).

По-друге, яке місце відводимо моралі – чи ставимо її вище за ідеологію, чи сповідуємо гасло “моральне все, що відповідає інтересам трудящих” (Ленін)?

По-третє, що кладемо в основу патріотич-ного виховання – природовідповідну любов до своєї нації, чи великоруську ідею ра-дянсько-імперського типу під прикриттям поняття “інтернаціоналізму”?

По-четверте, чи орієнтуємо нашу молодь на цінності демократії та європейської толерантності, чи культивуватимемо класову ворожнечу і ненависть до них?

По-п’яте, чи оберемо шлях відродження нашої традиційної родинності, чи поверне-мось до оспівування акту зради, що вчинив Павлик Морозов, який задля “високих ідеалів” зрадив свого батька?

По-шосте, чи сприятимемо становленню людини харáктерної, самодостатньої, вольо-вої, ініціативної, здатної давати собі раду в умовах конкуренції, чи культивуватимемо надалі в ній лише виконавську здатність і готовність служити “вождю”?

Це головні альтернативи, які поставило перед нами життя. І лише усвідомивши їхню історичну значущість (а не керуючись влас-ними емоціями) та зробивши власний світо-глядний вибір, можемо взяти ще раз до рук твори А. Макаренка та Г. Ващенка і спитати себе щиро: хто з них стоїть ближче до нашого вибору? Чиї праці виявляються сьогодні актуальними, а чиї мусимо поставити на по-лицю історії для культурологічних досліджень, на які заслуговують усі факти культури?

Незважаючи на очевидність і резонність очікуваних відповідей на всі ці питання, опиняємось іноді в ситуації, коли ми емо-ційно не готові погодитися з ними. Спрацьо-вують старі звички та симпатії, усталені погляди і давні переконання. Тут мусимо бути толерантними, але водночас треба вперто йти до правди та не дозволяти, щоб спадщина авторитетів минулого ставала троянським конем відродження поглядів, проти яких протестує вже і наша душа, і наш розум.



рефлексії



Для мене важливо зберегти свою творчу свободу… ”
Чубай Тарас

ПРО ПЕРШІ ПІСНІ І ПЕРШІ ВИСТУПИ




Коли мені було 16-17 років, я дуже хотів навчитися грати на гітарі, та проблема полягала в тому, що у мене гітари не було. Врешті-решт Віктор Морозов позичив для мене в Андрія Панчишина стару «кремону», дровеняку таку, та це для мене було чудом! Я настільки хотів навчитися грати на гітарі, що аж боявся до неї підходити. Вона простояла ціле літо в моїй кімнаті в кутку, я просто дивився на неї і боявся підступитися. Це було влітку, здається, 1987 року. Нарешті я зважився і за два дні вивчив усі акорди. Мені це було неважко, бо я навчався в музичній школі, грав на альті. Хтось щось підказав, дещо я підглянув, щось вловив на слух. Одним словом, ніхто мене не вчив грати на гітарі. За два дні я вже щось бринькав, а за тиждень написав кілька своїх перших пісень. Заняття класичною музикою мене, дякуючи деяким педагогам, дещо втомили, хотілося якоїсь альтернативи. Мене прорвало, плюс до того була благородна мета – донести поезію батька до людей. Тоді мало хто знав, що мій батько – поет. Одна з перших моїх пісень – це пісня на слова Грицька Чубая “Коли до губ твоїх лишається півподиху...”. Вона була написана на енергетичних потоках першої закоханості, і я ще досі її виконую, вона має хороший відгук серед слухачів.

У школі я ніколи не міг вивчити поетич-ний текст напам’ять, поки не починав його собі наспівувати. Коли вчив якісь найеле-ментарніші вірші, навіть такі, як «Через поле, через гай ходить хлопчик-помагай», я пробу-вав їх собі наспівувати. Це був єдиний спосіб запам’ятати текст, а потім виявилося, що це був своєрідний тренінг в написанні мелодій. А з батьковою поезією у мене взагалі не було жодних проблем. Як тільки я починав читати вірші батька, у мене в голові з’являлася ме-лодія, і потрібно було її лише відтворити. Не було сидіння, вигадування, творчих мук. Я відточував ці мелодії в процесі виконання. Скажімо, приходив хтось до мене додому в гості, і я пропонував послухати свою нову пісню. Переконався, що це людям подо-бається. Якось до нас у гості прийшли друзі батька, зокрема там були Юрій Винничук, Віктор Морозов, Юрій Кох, Влодко Кауфман. Я соромився, а мама сказала їм, що Тарас пише пісні. Мама завжди була моїм першим слухачем, їй ці пісні дуже подобалися, і я, на прохання мами, заспівав декілька своїх пі-сень. Нічого особливого мені гості не сказа-ли. Віктор Морозов лише сказав моїй мамі, що це цікаве і варте уваги, а Винничук майже відразу запропонував виступити на відкритті художньої виставки у соборі на Марії Сніж-ної. Це було в серпні 1987 року. Та перший мій публічний виступ був напередодні відкриття виставки – у Зеленому театрі, в Парку культури у Львові. Це було якесь свято поезії, до якого Винничук також був причетний. Тоді у мене був несамовитий успіх, і мені відразу це вдарило в голову, це не дивно – мені тоді було 17 років.


ПРО ТВОРЧУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ




Мене з самого початку не надто влаштовувало так зване бардівське виконання пісень під гітару. Мені хотілось поєднати оркестрове звучання з роковою ритм-секцією та справжньою поезією. Те, що я з групою “Плач Єремії” і музикантами, які з нами співпрацюють, пропонуємо публіці в межах таких проектів, як “Світло і сповідь”– дорогий і рідкісний мистецький продукт. Нам не потрібно так часто виходити на сцену, як поп-зіркам, які змушені мало не щодня торгувати своїми тілами і душами, без перестанку піаритись. Ми з’являємося рідко, але з максимальним ефектом, і це є моя власна позиція в теперішній ситуації. Я не хочу витрачати величезні гроші на відеокліпи, ходити, просити когось, щоб взяли мою музику в ефір. Часто трапляється, що мою музику беруть і без мого дозволу. Я проти цього, мені часто не подобається контекст, у якому вона звучить. Але тим не менше вона з’являється і в радіопрограмах, і на телебаченні, і в інтернеті. Поки ні на кого з піратів не подаю в суд. Мені є чим займатись – у мене сім’я, діти, хоча у мене достатньо зв’язків, щоб впливати на ситуацію. Деколи я трактую це як своєрідну рекламу, в яку не вкладаю коштів. Для мене важливо зберегти свою творчу свободу, не потрапляти в залежність від контрактів, не продати свій талант невідомо кому і невідомо за що. Якщо доводиться підписувати контракти, то лише на одну якусь мистецьку акцію з чітко визначеними термінами. Нікому не передаю прав на свої твори. Мені вдалося зберегти творчу незалежність.

ПРО “НАШЕ...”




Мені завжди здавалось, що українській музиці, українцям та й мені самому зрештою, бракує якогось фундамента, точки опори. Так з’явились мої сольні альбоми “Haше Різдво”, “Haші партизани”, “Haш Івасюк”. Серію пла-ную продовжувати, бо занадто багато вже українці співають чужинецьких пісень, занадто довго триває ця совдепівська інерція, а ще мене дратує як нікчемно інтерпретують Івасюка деякі “звйозди” і “звйоздочькі”.

ПРО ПРОДЮСЕРСЬКІ ПРОЕКТИ




Завдяки моєму приятелеві Михайлові Крупієвському я став музичним продюсером фестивалю “Наше Різдво” – відбирав музику, запрошував виконавців, пропонував, що їм співати і як. З Крупієвським у нас творчий тандем – я займаюсь тільки музикою, а він бачить все у більшій кількості вимірів – як телепроект, як дійство, як попередню реклам-ну кампанію. Михайло працював по цілому світі, тривалий час на ВВС, і має величезний досвід проведення масових дійств (зокрема фестиваль Червона Рута, 97).

Проект “Наше Різдво” – майже мюзикл, і далі було б цікаво рухатися саме в бік поста-новки мюзиклів. Незаймана українська сцена якнайкраще надається до впровадження різ-них, відомих у світі музичних жанрів і форм. Наша постмодерна епоха дає можливість усе перемішувати, колажувати і ліпити щось нове. Головне, щоб це було якісно і щоб публіка отримувала від артистів правдиву емоцію-послання. А ще мені б хотілося знайти режисера, який зумів би перевести в кінообрази мої композиції на вірші батька. Моя музика часом нагадує саунд-треки до ще не відзнятих фільмів.


ПРО КРИТИКУ




Перш за все, те, що я роблю, повинно подобатися мені. Я вмію спілкуватися з публікою, але намагаюся вести її за собою, а не йти за нею. Це досвід, який я здобув ще у театрі-студії “Не журись!”. Тепер у нас немає такої кількості виступів, як у часи “Не журись!”, та й бути не може. Це неможливо фізично витримати – по три концерти в день, у різних місцях, куди треба переїздити якимось страшним автобусом. У моєму випадку професійність відточувалася під час живих концертних виступів. Це була кількість, яка перейшла у якість. Я навіть не мав часу брати уроки вокалу – це все відшлі-фовувалось на сцені. Переслуховуючи старі записи, я відчуваю, де помилявся, співав не так, як треба. Бардівський жанр і не вимагає абсолютного потрапляння, і це у ньому, щиро кажучи, мене й не влаштовувало. Я прагнув все-таки досконалості. Дуже критично став-люся до того, що роблю, довго шліфую.Через це вже кілька років не можу видати нові альбоми, а матеріалу – досить. Також мені дуже важлива оцінка моєї дружини. Вона – професійний музикознавець, дуже тонко розуміє мою музику і може добре порадити мені.

ПРО ШЕВЧЕНКІВСЬКУ ПРЕМІЮ ДЛЯ ГРУП




Я за “Піккардійську терцію” дуже радий. Я їх вітаю, тим більше, що це мої друзі і колеги по цеху. Мені дуже шкода, що Шевченківську премію минулого року не дали групі “Кому вниз”. Без сумніву, вони зробили у сприй-нятті Шевченка колосальний прорив, і дуже шкода, що цього не оцінили належно у Комі-теті з присудження премії. Це група, яку повинні знати школярі з першого класу, щоб вони саме так сприймали поезію Шевченка. Це правильна подача, це справжній Шевчен-ко. Очевидно, “Піккардійська терція” – більш зрозуміла членам Комітету, ніж “Кому вниз”.

ПРО ОДИН КАНАДСЬКИЙ ДОЛАР




Десь восени 1989 року я потрапив у Торонто. “Не журись!” тоді гастролювали у США, а ми з Винничуком мали їх дочекатися в Торонто. Це була ціла історія, як ми туди добиралися через Варшаву і Лондон, без мінімального знання англійської мови. Винничук намагався користуватися розмов-ником, запитував щось у автохтонів і абсо-лютно не розумів відповіді. Ми були цілковитими совками і не знали навіть, що в літаку у вартість квитка входить алкоголь. Та швидко освоїлись, і перше англійське слово-сполучення, яким я навчився користуватися, було “red wine, please...”. Нас зустріли в Торонто, завезли в апартаменти на березі озера. Винничука невдовзі забрали його канадські родичі, мене ж залишили в тих апартаментах, і виглядало так, що про мене забули. «Не журись!» усе ще гастролювали в Америці, а я опинився сам – один в канадській квартирі з усіма вигодами і з одним канадським металевим доларом у кишені. Ще було у мене декілька пачок сигарет “Космос” і більше нічого. Упродовж трьох днів я пив воду з крана і курив, замість їжі, “Космос”. Надворі було – мінус тридцять сім градусів. Я ходив на берег озера Онтаріо, дивився, як хвилі розбивають кригу. Заходив у “Мак-Дональдс”. Але у мене був лише один долар, і я не знав, що можна за нього купити. І ніяких знайомих на всю неозору Канаду. І десь на четвертий день, коли я вже добряче відчув голод, я пригадав, що у мене у Львові, в моїй кімнаті, в шафі за склом, стояла візитівка мого знайомого, з яким я познайо-мився просто на вулиці у Львові, Нестора Гули, мешканця Торонто. І ця візитівка була на рівні очей. Коли я діставав якусь книжку, то бачив цю візитівку. І я згадав номер телефону. Подзвонив і потрапив на Нестора. Виявилося, що він не надто далеко живе. За двадцять хвилин мене забрали, нагодували, я подзвонив до мами, з якою довший час не мав жодного зв’язку, і з цього моменту все складалося якнайліпше.



На відвертість спровокував Віктор НЕБОРАК

  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка