2. Територіальна організація



Скачати 369.4 Kb.
Дата конвертації24.04.2016
Розмір369.4 Kb.

http://antibotan.com/ - Всеукраїнський студентський архів

  1. У своїх наукових працях А.Вебер як засновник теорії розміщення виробництва довів, що характер розміщення підприємства суттєво впливає на рівень його прибутковості; окреме підприємство можна розташувати таким чином, щоб одержувати найбільший прибуток. У “теорії штандорту” А.Вебер доводив, що виробництво розміщується за принципом найменших витрат, а розміщення промисловості підпорядковується дії певних “орієнтацій”, серед яких він виділив транспортний фактор, наявність робочої сили та агломерацій. Суттєво вплинули на становлення методологічних основ науки про розміщення продуктивних сил висновки, зроблені в наукових працях німецького професора А.Льоша. Основні ідеї його теорії так: наявність ринку збуту виступає головним чинником розміщення підприємств; максимізація прибутку є основним оцінним критерієм доцільності розміщення виробництва; інтереси всього господарства країни повинні враховуватися при розміщенні будь-якого об'єкта; теорія відіграє обмежену роль при вирішенні практичних питань щодо вибору місця розташування окремих підприємств і навіть великих міст. Досягненням А. Льоша є те, що він вперше розглядав умови розвитку економічного регіону: відстані та транспортні умови, природні відмінності, національні та політичні умови, технічний прогрес, особисті якості підприємців. У наш час виробництво тяжіє до місць зосередження висококваліфікованої праці.

2.Територіальна організація — це цілеспрямований розподіл на певній території деякої сукупності явищ з попередньо продуманими функціями і системою необхідних зв'язків та відносин. Автор концепції – Морелл,1970р. Елементи ТОС: природні складові(рельєф, ресурси, ландшафти, угіддя); соціальні складові(насел. пункти, соц.. групи, соц. регіони, структура); економічні складові(під-ства, виробничі регіони, інфраструктура); політичні складові. Територіальна організація продуктивних сил у сучасних умовах — це упорядкований урегульований процес розміщення продуктивних сил у межах країни та її регіонів. Принципи раціональної ТОС: 1) повне збереження природних комплексів; 2)максимально розмежувати ділянки із полярними господ. Функціями; 3) організувати дві незалежні системи техногенних та природніх комунікацій; 4) організація переходу від ареалів макс. господ. використання до так званих природніх ядер через буферні проміжні зони.

3)Генеральна схема планування території України — містобудівна документація, яка визначає концептуальні вирішення планування та використання території України. Генеральна схема планування території України визначає пріоритети та концептуальні вирішення планування і використання території країни,вдосконалення систем розселення та забезпечення сталого розвитку населених пунктів,розвитку виробничої, соціальної та інженерно-транспортної
інфраструктури, формування національної екологічної мережі. Її роль: 1)готує та подає на затвердження Верховній Раді України проекти; 2)організовує проведення моніторингу реалізації Генеральної схеми та здійснення аналізу змін у пріоритетних напрямах використання території України; 3)приймає рішення про розроблення схем планування окремих частин території України; 4)визначає першочергові заходи щодо планування території з проведенням оцінки результатів їх виконання і вартості та необхідні кошти при підготовці проекту Державного бюджету України на наступний рік; 4)готує пропозиції щодо розроблення схем планування окремих частин території України і подає їх на розгляд Кабінету Міністрів України; 5)погоджує в установленому порядку нормативно-правові акти,що приймаються іншими центральними органами

5)екологічна освіта і виховання населення.

6) регіональна політика держави - це сукупність економічних, правових, організаційно-управлінських рішень, спрямованих на гармонійне поєднання інтересів держави й окремих регіонів, створення сприятливих економічних та правових засад для національного використання місцевих ресурсів і виробничого потенціалу. Державне регулювання розвитку регіонів забезпечують запровадженням відповідних пріоритетів, тобто наданням переваги на конкретному етапі розвиткові окремих галузей, видів діяльності, форм господарювання конкретних регіонів. Залежно від поставлених цілей та рівнів управління пріоритети можна визначати як на державному, так і на місцевих рівнях. Прикладом регіонального пріоритету державного рівня може бути інтеграція територіальної структури виробничих комплексів Донбасу, Придніпров'я, Прикарпаття та інших до всеукраїнського поділу праці, поглиблення їхньої спеціалізації щодо виробництва продукції, яка має першочергове значення для становлення економіки незалежної України.

Комплекс завдань державної регіональної політики:

1) зміцнення основ української державності;

2) пошук оптимальної моделі державного та територіального устрою;

3) забезпечення економічної самодостатності областей через узгодження загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів і економічних пріоритетів;

4) активна участь регіонів і органів місцевого самоврядування в управлінні державою та самостійне вирішення проблем у межах своєї компетенції;

5) підвищення та вирівнювання регіональних життєвих умов населення.

8)Адміністративно-територіальний устрій ― це законодавчо закріплена система поділу держави на територіальні утворення, відповідно до яких здійснюється організація та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування. Окрему регіональну структуру України складає її адміністративно-територіальний поділ. В Україні є 24 області, Автономна республіка Крим, міста державного підпорядкування Київ та Севастополь. Варто зауважити, що історично обриси території областей склалися відповідно до конкретного розміщення населення, його щільності, формування локальних систем розселення. Всі області крім 5 мають вихід за кордон, області на Дніпрі не розмежовують Україну, багато меж проходить по природних об’єктах (ріках, гірських хребтах). Останнім часом на державному рівні все частіше звертають увагу на проблеми адміністративно-територіального устрою. Наприклад, пропонується містами обласного підпорядкування визнати ті, населення яких становить понад 50 тис. чол. , адміністративним районом – з населенням понад 20 тис. чол. , сільською радою – понад 5000 населення. Основні положення вдосконалення територіально-адміністративного устрою України:1. територіально-адміністративний устрій повинен бути не багатоступеневим. Оптимальним варіантом може бути двоступенева. При цьому відбудеться розукрупнення областей (утвориться з кожної 2-6 округів, які можливо і не будуть вкладатися у межі сучасних областей). 2. територіально-адміністративний устрій повинен стимулювати роботу усіх структурних ланок управління, виробничої і соціальної сфери. 3. Створювати великі адміністративно-територіальні одиниці не вигідно. Але правильно виділені економічні райони можуть лягти в основу регіональної політики.

9) ..Питання розміщення виробництва увійшли в коло розгляду економічної науки ще на початку XIX ст. Спочатку ці питання ставилися досить примітивно: формулювались окремі практичні рекомендації, за допомогою яких підприємець міг більш вигідно вибрати місце для свого підприємства.Започаткував теорії розміщення виробництва німецький економіст Йоган Тюнен (1783—1850). У своїй роботі «Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії» він заклав основи теорії розміщення аграрної економіки. Цю тритомну працю вперше було видано 1826 р. в Гамбурзі, й досі вона зберігає своє методологічне значення для вивчення проблем розміщення сільськогосподарського виробництва.Застосовуючи метод абстракції, Й. Тюнен змоделював гіпотетичну ізольовану державу. Вона складається з одного міста, розташованого в центрі великої, абсолютно однорідної у всіх напрямках рівнини, щоб виявити вплив саме чинника відстані на вигідність ведення сільського господарства і транспортування продукції галузі. У такій державі навколо міста утворюються концентричні пояси. У них панує своя система землеробства і виробляється чітко передбачений набір продуктів, які реалізуються на єдиному центральному ринку міста. Оскільки всі інші умови однакові, саме відстань від міського базару і зумовлені нею транспортні витрати впливають на спеціалізацію та рівень інтенсивності господарювання. Отже, Й. Тюнен, абстрагуючись від зміни рівня техніки, впливу зовнішнього ринку, доводив, що під впливом зниження цін на землю і робочу силу від центру держави до периферії та зростанням вартості транспортних витрат навколо міста (промислового центру Ц) концентрично розташовуються пояси спеціалізації сільського господарства:1 — «вільного» приміського господарства 2 — лісового господарства З — вирощування зерна 4 — екстенсивного тваринництва (скотарства і вівчарства 5 — натурального господарства (полювання, рибальство та інші примітивні форми екстенсивного господарства). Й. Тюнен виявив один з найважливіших механізмів виробничої диференціації сільського господарства — залежність його від транспортно-географічного положення. Дослідження Й. Тюнена, сама ідея поясності мали великий вплив на подальший розвиток аграрно-економічної думки. Спеціалізація поясів Й. Тюнена, звичайно, давно застаріла. Сьогодні вони наповнюються новим змістом, застосовуються і до несільськогосподарських територій, і до невиробничої діяльності людей. У наші дні ідеальна модель Й. Тюнена приваблює не конкретним змістом, а методами побудови. Й. Тюнен одним з перших використав при вивченні проблем розміщення кількісні, математичні методи, у тому числі для дослідження просторових (територіальних) відносин, розкрив залежність функцій (спеціалізації) земельних ділянок від географічного положення, віддалі, сусідства. Робота Й. Тюнена — відправна точка для багатьох напрямків наукової думки не лише в аграрно-економічній науці.

10) Демографічна ситуація - це стан населення на конкретній території на визначену дату. Під станом населення розуміють не тільки кількість населення, але і його кваліметричні (якісні) характеристики: розподіл населення за віком, за статтю, за рівнем освіти, за конфесійною приналежністю, за культурними традиціями і таке інше. Звичайно, всі ці характеристики по-різному впливають на розвиток і розміщення продуктивних сил. За останніми даними Державного комітету статистики України (далі — Держкомстат) кількість наявного населення станом на 1 квітня 2010 р. становила 45905,3 тис. осіб. Нагадаємо, що у 2009 р. цей показник знаходився на рівні 45962,9 тис. осіб. Такі дані свідчать про те, що населення нашої країни продовжує скорочуватися. У переважній більшості областей зареєстровано скорочення населення. Так, загальний показник по всій Україні за січень–березень 2010 р. становить – 57 606 осіб, або – 5,1 на 1000 жителів. Хоча зберігається позитивна тенденція щодо уповільнення темпів скорочення населення, яка і відображається у показниках поточного року порівняно з аналогічним періодом 2009 р., коли цей показник становив – 63 256 осіб (– 5,6 на 1000 жителів). При цьому більш різкого скорочення традиційно зазнає сільське населення (– 7,5 осіб на 1000 жителів), на противагу показникам по міському населенню (– 4,0 осіб на 1000 жителів). Приріст зареєстровано лише у ряді західних областей: Закарпатській (345 осіб), Рівненській (124), Волинській (20), а також Києві (845) та Севасто¬полі (2). Якщо порівнювати загальні дані за минулий рік, то з цього переліку випала Чернівецька обл., яка демонструвала незнач¬ний приріст населення. Показник скорочення населення пов’язаний із переважанням кількості померлих над такою народжених, що продовжує залишатися характерною рисою природного руху населення України. При цьому в минулі роки відзначалося поступове збільшення кількості народжених та зменшення такої померлих. Останні ж дані Держкомстату свідчать про те, що в Україні знову почав знижуватися рівень народжуваності, що, вірогідно, пов’язано з поточною економічною кризою.



11) Поняття територіального поділу праці, його прояви. Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду на­селення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду. Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону в територіальному поділі праці. До спеціалізованих відносяться ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, але й інших регіонів. Основою характеристики регіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва в регіоні, активна участь у загальнодержавному поділі праці. Найбільш спеціалізованим районом України є Донецький. Він характеризується найвищою територіальною концентрацією індустріального виробництва. Важкі умови склалися у вугільній промисловості Донецької та Луганської областей. Сьогодні вона потребує вкладення інвестицій. Єдиний шлях виведення спеціалізації промисловості Донбасу з глибокої кризи – структурна перебудова і забезпечення якісних змін у промисловому виробництві. Характерною особливістю розвитку промисловості Придніпров’я є те, що у чорній металургії та машинобудуванні зосереджено ¾ основних фондів і 70% людських ресурсів. Потребує також вирішення проблема раціонального використання зрошуваних земель і розширення робіт по меліорації засолених масивів на зрошуваних землях за рахунок їх гіпсування. Для Причорноморського району важливо зміцнити енергетичну базу, посилити розвиток морського транспорту, реконструювати і технічно переобладнати портове господарство, оснастити флот сучасними суднами. У промисловому комплексі району доцільно розвивати і поглиблювати спеціалізацію на суднобудуванні і судноремонті, розвиток основної хімії на базі солей Сиваша і соляних озер. Отже, у кожному регіоні можуть бути виділені галузі, що ведуть перед у розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньорегіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації підрозділяються на профільні, що мають значну питому вагу в структурі господарства даного регіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу. Регіональна політика в умовах розвитку ринкових відносин в Україні має стати вираженням соціально-економічної природи взаємин між центром і регіонами. Завданням регіональної політики є забезпечення збалансованого комплексно-пропорційного розвитку окремих регіонів з метою успішного функціонування їх господарських комплексів і створення належних соціально-економічних умов. На сьогодні економічний потенціал зосереджений у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Харківській та Київській областях, в яких розміщено 47% усіх створених в Україні основних фондів. Головна увага в регіональній політиці України зараз має бути спрямована на створення організаційно-правових та економічних умов для забезпечення стабільної роботи підприємств в усіх регіонах. Некерований перехід економіки України до ринкових відносин створив процес подальшої диференціації рівнів соціально-економічного розвитку регіонів. Особливо помітна поляризація між західними та східними областями. 2. ТВК як похідний фактор від територіального поділу праці Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК).Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК. Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов'язаних підприємств різних галузей, їх зв'язки визначені технологією і економікою виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх сировинними зонами і взаємопов'язаним з ними тваринництвом, яке використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних галузях про­мисловості. Сукупність однорідних або тісно зв'язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території, утворює територіально-виробничий комплекс, який охоплює значну частину економічного району. В межах одного великого економічного району може бути один або декілька тісно пов'язаних ТВК. До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни — великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв'язок ядра і периферії економічного району. Зона районоформуючого впливу великого регіонального центру охоплює цілу групу адміністративних областей. На Україні такими центрами є Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого впливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і столицею держави.

12) Формуванню науки регіональної економіки передував тривалий етап вивчення заморочек регіонального розвитку іншими науками, насамперед соціально-економічною географією та розміщенням продуктивних сил.В 50-х роках відбувається значна диференціація економічної науки і остаточно виділилася наука регіональна економіка, спостерігаються інтегративні процеси з іншими науками (екологією, соціологією тощо), застосовуються нові парадигми (моделювання, системний аналіз тощо), збагачується методичний апарат (математичні методи, ГІС-технології), спостерігається зростання інтересу до регіональних досліджень (комплексного вивчення окремих регіонів як у середині країни, так і на міждержавному рівні), іде процес гуманізації та соціологізації (вивчається спосіб життя, поведінка, несприятливі процеси у економіці та суспільстві в цілому). Важливе місце займають дослідження англо-американських вчених (Вільям Бунге, Ричард Чарлі, Пітер Гаггет, Девід Гарвей, Чонсі Д. Гаріс, Артур Г. Робінсон, Волдо Тоблер та ін.) На межі регіональної економіки та СЕГ працював американський учений Волтер Ізард (Айзард) - виходець із Білорусі. У книзі “Методи регіональної науки. Просторова економія.” він обширно використовує сучасний математичний апарат для моделювання розміщення національної економіки і окремих її елементів з урахуванням міжгалузевих, міжрегіональних, міжнародних зв'язків.По суті не достаточно не вся радянська соціально-економічна географія була регіоналістично-економічна і територіально-комплексна за спрямуванням. У 60-70-х роках на економічну регіоналістику заявили свої права економісти (Н. Нєкрасов - “Регіональна економіка”). Регіональна економіка стала досліджувати економічними способами і підходами традиційні в радянській географії економічні райони і ТВК.В результаті інтеграційних процесів між науками, у першій половині 50-х років на Заході сформувалася наука «регіоналістика». Її засновником був американський еконо-міст Уолтер Ізард (Айзард), який очолював кафедру соціальної регіональної науки в Пенсильванському університеті. Завдяки йому в 1954 р. Була утворена Асоціація регіональної науки з цент-ром у Філадельфії. Її поява спричинила потребу в регіональному підході до економічного розвитку. Поняття "регіональна наука" ширше, ніж "регіональна економіка". Регіональна наука вивчає простори, регіони, локації та їхні системи. Регіональна наука є в основному синтезом багатьох тради-ційних наук. В міру її становлення постало питання про підго-товку спеціального ученого -- "регіоналіста".На регіональній основі будується більшість глобальних моде-лей ("Людство на роздоріжжі", "Світова модель ООН" тощо). М. Месарович і Е. Пестель вбачають стратегію виживання в різ-ному, але збалансованому розвитку регіонів. Модель майбутньо-го світової економіки підготовлена групою експертів ООН на чолі з В. Леонтьєвим (США).У 1956 р. Була опублікована книга У. Ізарда "Розміщення і просторова економіка", основна ідея якої полягала в зміцненні просторової й регіональної основи окремих спеціальних дисцип-лін за допомогою розробки більш адекватної загальної теорії роз-міщення і просторової економіки, пов'язаної з теорією вироб-ництва, ціноутворення і торгівлі. Автор акцентував увагу лише на мікроекономічному принципі розміщення підприємств.У 1961 р. Було опубліковано другу його книгу "Методи регіо-нального аналізу: вступ до науки про регіони". її завдання поля-гало в доповненні теорії прикладними способами регіонального аналізу і в розробці методики їх оцінки за допомогою методів основних параметрів просторової економіки. Регіональна наука концентрує увагу на дослідженні просторових явищ, взаємозв'яз-ків поза їх генезисом. На думку У. Ізарда, в цій науці центральне місце має належати районним і міжрайонним структурам і функ-ціям. Кількісні методи використовуються для вивчення просто-рових взаємозв'язків, а не причинних залежностей. Практичним виразом регіональної науки є регіональна економіка, наслідком розвитку якої є теорія зростання (полюсів зростання), а також аналіз агломераційного ефекту у розселенні.У 50--60-х роках в Європі набула широкого поширення кон-цепція "полюсів зростання", розроблена французьким економістом Ф. Перру. На його думку, великі фірми (підприємства), що здатні сприймати і генерувати нововведення, утворюють полюси зростання, які домінують в економічному просторі. В цій кон-цепції поєднуються чинник нерівномірності поляризованого ро-звитку та ідея генерування і запроваджування нововведень.Практично поняття "полюси зростання" включало конгло-мерат ідей та концепцій. Його зміст трансформувався із засобу опису економічного розвитку в абстрактному економічному про-сторі до розв'язання конкретних завдань вибору центрів кон-центрації капіталовкладень та інших організаційних заходів. На-прикінці 70-х років ця концепція вийшла з наукового обігу через нерозв'язність регіональних заморочек.Т. Хегерстранд створив географічну концепцію дифузії но-вовведень -- технічних, економічних, соціальних і культурних. Дифузія охоплює поширення інформації і здатність сприймати інновації.Регіональному напряму присвячена також книга Е. Гувера "Ро-зміщення господарської діяльності" (1948), яку слід вважати піо-нерною в справі теоретичного аналізу впливу держави на розмі-щення продуктивних сил; тут застосовувався макроекономічний підхід до реалій процесу розміщення. У 1971 р. Цей учений видав основоположну працю "Вступ до регіональної економіки".В цілому регіональна наука відобразила успіхи американсь-ких економістів у розробці методів дослідження внутрішньогалу-зевих і міжгалузевих зв'язків, в застосуванні математичних мето-дів до кількісного аналізу. Ще у 1958 р. Була опублікована книга американського економіста В. Леонтьєва "Дослідження структу-ри американської економіки", яку вважають значним досягнен-ням у розробці методів вивчення міжгалузевих зв'язків і міжгалу-зевого балансу за схемою витрати -- випуск. З ім'ям Леонтьєва пов'язана ера американської емпіричної економічної науки.У 1968 р. У. Ізардом і його співавторами була видана книга "Загальна соціальна і регіональна теорія", в якій був зроблений крок у наближенні регіональної теорії до соціології, аналізу багаторайонної соціальної системи. В 1972 р. У. Ізард у співавторстві опублікував книгу "Еколого-економічний аналіз для регіонального розвитку", в якій на прикладі Кінгстонської затоки обґрунтував новий спосіб розрахунку економічних і екологічних зв'язків.З середини 70-х років на Заході формується ідея розвитку регіональної теорії знизу за принципом: "Мислити глобально -- діяти локально".Необхідність територіальної організації суспільства зумовила поширення ще у повоєнний час регіонального планування. Ще на по-чатку 80-х років у США діяли програми регіонального розвитку окремих районів (р. Теннессі, Аппалачів). В основі розробки цих програм лежала концепція Г. Одума про регіонально збалансова-ну економіку. В Україні сформувалася відома на весь світ школа районного планування Данила Богорада.За останні десятиріччя основною формою зарубіжної регіо-нальної політики стало регіональне програмування, що має еле-менти перспективності та орієнтованості в сфері розміщення про-дуктивних сил. В центрі уваги таковых програм перебувають слаборозвинуті, депресивні чи нові райони.

Регіональне програмування повинно сприяти локальному ре-гіональному розвитку. Однак невисока ефективність у створенні нових робочих місць і відсутність критеріїв цієї ефективності зу-мовила припинення фінансування регіональних програм. Голов-ними завданнями нової концепції була спроба протистояння все-могутності великих центрів, де концентруються влада, фінансові ресурси, люди і де приймаються рішення великої політики.Транснаціональні корпорації переводять за кордон старі тра-диційні галузі, що втратили конкурентоспроможність, брудні та трудомісткі ланки нових виробництв і галузей тощо. Однак сут-тєвого підвищення ефективності розміщення продуктивних сил розвинуті країни не добились.У повоєнні роки в західних країнах (Великобританії, Фран-ції, ФРН та ін.) Активно розроблялись прикладні аспекти рай-онування на локальному рівні в сукупності з міським і районним плануванням.Великими науковими центрами, що узагальнюють світовий досвід регіонального розвитку і планування під егідою ООН, є Женева і Нагоя.

13) Загальна характеристика господарства України. Господарство — 1) система суспільного відтворення, яка історично склалася у визначених територіальних межах; 2) отримання безпосередньої економічної вигоди від заходів як самоцілі.Українська економіка переходить від планової до ринкової.

Національний господарський комплекс — це система виробництв, обміну, розподілу та споживання, яка виникла на певній території. Він охоплює галузеву, функціональну та територіальну структури виробництва.

Найважливішими чинниками формування господарського комплексу є:

- економіко-географічне положення;

- сировинний;

- паливно-енергетичний;

- транспортний;

- споживчий;

- науково-технічний прогрес;

- трудові ресурси;

- екологічний;

- кон’юнктура ринку.

Галузева структура господарства відображає поділ суспільного виробництва на групи галузей, галузі та підгалузі. Галузь господарства — сукупність підприємств, що випускають однорідну продукцію та мають схожі процеси виробництва. Господарство України має понад 20 галузей промисловості. Галузева структура є основою господарського комплексу, який складається з галузей виробничої та невиробничої сфер. Господарський комплекс України ,галузі виробничої сфери:- промисловість- сільське господарство- транспорт- будівництво- зв’язок- торгівля- суспільне харчування галузі невиробничої сфери:- житлово-комунальне обслуговування- охорона здоров’я- наука, освіта, спорт, культура. До виробничої сфери належать види діяльності, які:- створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво);- доставляють матеріальні блага (транспорт, зв’язок);- пов’язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (торгівля, матеріально-технічне забезпечення, заготівля, громадське харчування). Невиробнича сфера — сукупність галузей господарства, які виконують функції надання суспільству послуг нематеріального характеру:

- галузі сфери послуг (житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування населення, транспорт, зв’язок);

- галузі соціального обслуговування (освіта, охорона здоров’я, фізкультура і спорт, культура та мистецтво, наука та наукове обслуговування);- органи управління та оборони;- кредитування, фінансування, страхування.За галузевою структурою Україна належить до індустріально-аграрних країн.Територіальна структура господарства — науково обґрунтоване розміщення взаємозалежних підприємств і галузей на певній території.Одиницями територіальної структури є:- промисловий пункт — населений пункт з одним промисловим підприємством;- промисловий центр — місто, у якому знаходиться декілька промислових підприємств;- промисловий вузол — сукупність пов’язаних промислових центрів та промислових пунктів (Донецько-Макіївський, Маріупольський, Луганський, Харківський);

- промисловий район — територія, де розташовані промислові вузли, центри, пункти (Донецький, Придніпровський, Прикарпатський);- промислова зона — об’єднання промислових районів, вузлів, центрів, пунктів на великій території;

14) коли продукт порівняно дешевий і перевезення на великі відстані істотно вплине на його вартість;

- коли масове споживання готової продукції локалізується в певних центрах. Наприклад, хлібопекарське виробництво обслуговує територію з радіусом до 10 км., транспортування свіжого молока до 25-30 км., радіус подавання тепла від ТЕЦ становить не більше 30 км. і т.д. Транспортний фактор посилює дію попередніх факторів, його складова в структурі витрат в багатьох випадках є високою. У залежності від розмірів транспортних витрат виробництво розміщують ближче до сировини або до споживача. Дешеві вантажі перевозити на великі відстані невигідно, тому що частка транспортних витрат буде становити в цих випадках 25% і більше. Для порівняння – у вартості дорогих вантажів вона становить 0,1-1,5%.

Вплив транспортного фактору дається в ознаки через забезпеченість території транспортними сполученнями (конфігурація транспортної мережі, щільність доріг і т.д.). високий економічний розвиток регіону і розвиненість транспортної мережі є прямопропорційними величинами.

Фактор науково-технічного прогресу істотно впливає на РПС. Тобто, на території регіону може виникнути виробництво, яке раніше тут було неефективним. Наприклад, до 20 ст. підприємства чорної металургії орієнтувались у розміщенні переважно на вугілля, тому що його було потрібно більше, ніж руди на одиницю металу (виник металургійний район Донбас). При зміні технології витрата вугілля значно знизилась і виробництво чорної металургії почало тяжіти у розміщенні до залізорудних басейнів (Кривий Ріг).

НТП у кожній історичній фазі виводить на провідні місця ті чи інші галузі економіки. Наприклад, до середини 19 ст. провідними були с/г і текстильна промисловість, згодом – металургія і транспортне машинобудування, зараз – енергетика, машинобудування, хім промисловість, електроніка. Ринкова кон’юнктура враховує конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочої сили. Фактори кон’юнктури визначають рух цін, цінних паперів, розмір виробництва та зайнятості населення. Кон’юнктура ринку – конкретні умови реалізації суспільного продукту, яка здійснюється у співвідношеннях між наявними на ринку матеріальними цінностями та послугами й потребою в них. Якщо попит перевищує пропозицію, то створюється стимул для розвитку виробництва, якщо навпаки, то виробництво доцільно скорочувати. Ринкова кон’юнктура тісно пов’язана з НТП. Товари вищої якості, якщо задовольняють вищі потреби, мають високий попит і на них ростуть ціни.
Економіка витримує темп НТП при умові врахування тенденції ринкової кон’юнктури. Також має вплив фактор егономіко-географічного положення. Економіко-географічне положення об’єкта – це сукупність його відношень до інших економіко-географічних об’єктів, що лежать поза ним. Тобто об’єкт характеризується розташуванням на певній території та системою реальних і потенційних зв’язків з іншими об’єктами. Зміна економічного простору біля об’єкту впливає істотно на економічний потенціал даного об’єкту.

Наприклад, Київ став політичним і економічним центром України, тому що він розташований на перехресті водних шляхів та у центрі серед політично пов’язаних між собою князівств. .Екологічнийфактор . Екологізація виробництва є складовою економічної політики держави. Основи екологічної політики України визначені “Законом про охорону навколишнього природного середовища”.

Врахування екологічного фактору в РПС виявляється в наступних ситуаціях:

- недопустима концентрація шкідливих видів виробництва;

- треба врахувати рельєф місцевості та мікрокліматичні умови;

- проектування промислових підприємств має врахувати розу вітрів;

- створення санітарних зон навколо шкідливих виробництв.

16) . Зміст і трактування поняття «регіон» та сучасні підходи до його дослідження

Термін «регіон» походить від латинського “regio” (країна, область) і у багатьох західноєвропейських мовах співпадає змістовно з терміном «район», або є дуже близьким до нього за своїм значенням. У вітчизняній науці у 80-х роках цей термін вживався у відношенні до різних територій – від республіки до низового району, що було не зовсім коректним. В.Д. Павленко, зокрема, вважає за доцільне застосовувати термін «регіон» до крупних частин держави, або частин Землі. Така політико-географічна інтерпретація терміну поширена в дипломатичній практиці, міжнародній пресі та спеціальній науковій літературі. Географічний енциклопедичний словник визначає регіон як «територію (акваторію), почасти значну за розмірами, яка не обов’язково є таксономічною одиницею в системі якогось територіального поділу». Згідно з Алаєвим Є.Б. даний термін у першу чергу використовується як синонім «району».

У праці американських учених Стефана С. та Джона Флоріна регіоном може вважатися певна територія, яка має виразно відмінні природні умови, економічні і культурні особливості. За їх визначенням, «регіон – це територія, яка має певні спільні особливості, що виокремлюють її з навколишніх територій».

Некрасов Н.Н. У своїй роботі «Регіональна економіка» визначає регіон як такий, що володіє «однорідними природними умовами і характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил на основі поєднання комплексу природних ресурсів з відповідною існуючою та перспективною матеріально-технічною базою, виробничою і соціальною інфраструктурою».

Стеченко Д.М. визначає регіон двояко: 1. як область, район, частину країни, що відрізняється від інших областей сукупністю природних або історично сформованих, відносно стійких економіко-географічних та інших особливостей, які часто поєднуються з особливостями національного складу населення; 2. це група сусідніх країн, близьких за національним складом і культурою населення або однотипних за суспільно-політичним устроєм, що виділяються в окремий економіко-географічний район світу.

В Україні на державному рівні було погоджено розглядати регіон як окрему одиницю системи адміністративно-територіального устрою (області, АР Крим, міста Київ та Севастополь). Цей підхід пояснювався зручністю використання терміну у розробці регіональних стратегій розвитку. Однак в наукових колах тривають дискусії про доречність такого ототожнення. Висуваються думки про можливість використання терміну «регіон» до соціально-економічних та історико-географічних районів України.

Загалом сучасні дослідники виокремлюють 3 види регіональних систем:



  • Формальні, уніфіковані – характеризуються спільною особливістю, такою як економічні інтереси, політична ідентичність тощо; деякі з них є природними регіонами. Зазвичай, вони орієнтовані на стимулювання різних видів діяльності та розвиток інтеграційних процесів; підкріплюються укладенням міждержавних угод із чітким визначенням кордонів (наприклад, ЄС, ГУАМ, СНД, НАФТА, єврорегіони тощо).

  • Неформальні, функціональні – визначаються за внутрішньою організацією, яка центрується навколо деякої фокусної точки; це може бути велика компанія із значною кількістю працівників, велика торгова, фінансова чи інша спеціалізована зона, навчальний і дослідницький заклад в освітньому (науковому) регіоні тощо. Відрізняються високим рівнем мобільності потоків, динамічністю чи нестабільністю кордонів просторової локалізації. У більшості випадків не підкріплюються укладенням міждержавних угод.

  • Перцептуальні – визначені людським ставленням (відношенням) до областей, територій.

Регіон досліджується як багатофункціональна та багатоаспектна система.

Найбільш розповсюджені чотири парадигми дослідження регіону: регіон-квазідержава, регіон-квазікорпорація, регіон-ринок (ринковий ареал), регіон-соціум.



17) Політика сталого розвитку території базується на врахуванні комплексу об’єктивних та суб’єктивних факторів сприятливого та лімітуючого характеру. До числа перших слід віднести такі фактори: - географічний – вигідне географічне положення створює їй певні переваги для прискореної інтеграції в європейські структури; - історичний – своєрідність краю, де збереглась висока культура господарювання, традиції і навики місцевого населення, що в поєднанні з близькістю країн Західної Європи створює передумови для швидкої адаптації населення до ринкових умов господарювання; - економічний – досягнення позитивних структурних зрушень, що служить вагомою передумовою для поступового економічного зростання; - транспортний – розвинення мережі автомобільних доріг та залізниць з врахуванням зручного географічного положення може принести реальну вигоду території; - природний – наявність унікальних природних ресурсів: мінеральних вод, лісів, значних запасів підземних і поверхневих вод, інших корисних копалин індустріального значення, ландшафтно-кліматичних зон; - рекреаційний – володіння потужним природним потенціалом для санаторно-курортного лікування та оздоровлення людей, який може перетворити рекреаційну сферу в одну з провідних галузей економіки регіону; - екологічний – рівень антропогенного забруднення довкілля та його виняткова екологічна роль може сприяти позитивному іміджу території.17

18) Сучасна система ЕВЦ включає такі цикли

1. Піро металургійний цикл чорних металів. Характерний для районів, що мають значні ресурси залізних руд і коксівного вугілля: Донбас, Придніпров'я (Україна), Урал, Кузбас (Росія), Рурська область (ФРН), Північно-Апалаць-кий та Приозерний райони (США).

Цикл включає видобуток та збагачення сировини й палива, металургійний переділ (чавун — сталь — прокат);

коксування вугілля з одержанням бензолу; утилізацію коксового газу для виробництва аміаку й ацетилену, а на їхній основі — азотних добрив (аміачна селітра, карбамід) та різноманітної хімічної продукції (капролактам тощо);

виробництво будівельних матеріалів з доменних шлаків (цемент, термозит); металомістке машинобудування.

2. Піро металургійний цикл кольорових металів ха-рактерний для Казахстану (Східно-Казахстанська область), Роси (Урал, Східний Сибір), СІЛА (басейн р. Колумбія, штат Арізона).

Цикл включає видобуток, збагачення й металургійний переділ сировини з багаторазовим використанням проміжних продуктів для добування супутників основних компонентів; рафінування міді, одержання глинозему; утилізацію сірчистих ангідридів для одержання сірчаної та сірчистої кислоти; машинобудування, пов'язане з використанням кольорових металів (електротехніка, приладобудування, кабельне виробництво).

Оскільки цей ЕВЦ потребує великих витрат електроенергії для одержання кінцевих продуктів, він часто зорієнтований на гідроенергетику або інші джерела електроенергії.

3. Хіміко- металургійний цикл рідких металів. Його розташування звичайно збігається з попереднім циклом, бо руди кольорових металів можуть містити у різних співвідношеннях 3—25 і більше найменувань кольорових і рідких металів. Здебільшого вміст цих металів у породі становить десяті й соті частки відсотка, що зараховує цикл до матеріаломістких.

Часом добування металів пов'язане з застосуванням хімічних або електрохімічних методів. За приклад може правити видобуток титану й магнію в Червоноперекопську й Вірменську в Криму.

19. Система показників рівня життя населення регіону.

Аналіз соціальних факторів розвитку регіону передбачає порівняння із середніми значеннями по країні й нормативними значеннями наступних груп показників:

1) зведені показники рівня життя й соціального захисту населення;

2) показники споживання товарів і послуг;

3) показники розвитку матеріальної бази соціальної сфери.

Зведені показники рівня життя й соціального захисту населення відображають доходи населення, індекси споживчих цін на товари та тарифи на послуги, рівень мінімального споживчого бюджету, що відбиває прожитковий мінімум населення регіону.

Показники доходів населення включають грошові доходи в розрахунку на душу населення за місяць, середньомісячну заробітну плату робітників та службовців (номінальну й реальну з урахуванням індексу цін), соціальні трансферти, які виплачуються з державного бюджету, фонду соціального страхування й пенсійного фонду, а також за рахунок коштів підприємств та інших організацій.

Аналіз показників соціального захисту населення включає також оцінку рівня безробіття в регіоні й визначення неконкурентоспроможних на ринку праці верств населення.

Система показників споживання товарів і послуг включає розвиток роздрібного товарообігу та реалізацію платних послуг населенню.

Розвиток роздрібного товарообігу оцінюється за даними статистичної звітності про обсяги продажу товарів на підприємствах роздрібної торгівлі й громадського харчування всіх форм власності та споживання основних продуктів харчування на душу населення, про обсяги виробництва товарів народного споживання в регіоні, сальдо їх ввозу-вивозу, включаючи імпорт і експорт за межі країни.

Особлива увага приділяється аналізу збалансованості показників платних послуг з показниками балансу грошових доходів і витрат населення. Оцінка такого балансу дає можливість визначити загальний обсяг платоспроможного попиту населення.

Показники розвитку матеріальної бази соціальної сфери регіону аналізуються за такими галузями:

1. Житлово-комунальне господарство. Аналізуються окремо для житлового господарства показники рівня забезпеченості населення житлом, поліпшення його якості за рахунок забезпечення благоустрою житлового фонду інженерним устаткуванням та іншими ознаками благоустрою, які підвищують комфортні умови проживання; показники поліпшення житлових умов малозабезпечених громадян безкоштовно або за невисоку плату; впровадження адресної підтримки громадян, що потребують поліпшення житлових умов, залежно від часу перебування на черзі та рівня доходів. Для комунального господарства визначаються фактичні показники якості обслуговування населення за всіма видами комунальних послуг (водопостачання, каналізація, газопостачання та ін.) та порівнюються з нормативами споживання цих послуг.

2. Освіта і культура. У соціально-економічному розвитку суспільства особливе значення для населення мають наймасовіші послуги освіти, а саме – дошкільне та шкільне навчання. Тому вивчаються показники кількості дітей дошкільного віку (на підставі матеріалів перепису населення й демографічних розрахунків); кількості дітей у постійних дошкільних закладах регіону; чисельності учнів загальноосвітніх навчально-виховних закладів; кількості дітей в інтернатних навчальних закладах.

При аналізі розвитку культури основна увага приділяється збереженню та збільшенню культурно-історичної спадщини. Із цією метою визначаються існуючі показники розвитку масових установ культури (бібліотек, клубів), показники розвитку мережі театрів, музеїв, концертних залів, філармоній, шкіл естетичного виховання, які порівнюються з нормативними значеннями.

3. Охорона здоров'я. Аналізується досягнутий рівень розвитку охорони здоров'я на підставі показників: ступінь забезпеченості населення лікарняними ліжками та амбулаторно-поліклінічною допомогою, стан лікувально-профілактичної допомоги за контингентами населення, стан і рівень матеріально-технічної бази медичних установ, оснащення їх необхідними приладами й устаткуванням, забезпеченість матеріалами, медикаментами й кадрами. Вивчаються дані аналізу стану здоров'я населення регіону, які відображаються показниками: середня тривалість життя людини; смертність дорослого населення; материнська й дитяча смертність; захворюваність працюючого населення, пов'язана з тимчасовою втратою працездатності (людино-днів на 100 працюючих). За отриманим даними оцінюються потреба населення в медичній допомозі за характером захворювань та її фактичне забезпечення [15].

Своєрідним індикатором стану країни є так званий індекс людського розвитку (ІЛР). ІЛР запропоновано обчислювати ООН з 1990 року. На замовлення Програми розвитку ООН було підготовлено „Доповідь про розвиток людини у 1995 році”. За її матеріалами Україна займає 54 місце у світі серед 174 країн, її ІЛР становить 0,842. Для порівняння: найвищий рівень ІЛР має Канада – 0,950, найнижчий Нігер – 0,207, в цілому для країн, що розвиваються ІЛР рівний 0,570, найменш розвинених країн – 0,337, економічно розвинених країн – 0,916. ІЛР – це узагальнююча характеристика, що обчислюється як середня арифметична проста з трьох нормованих середніх:

- Очікуваного довголіття. Під очікуваною тривалістю життя розуміють кількість років, яку в середньому належить прожити даному поколінню, якщо припустити, що протягом усього життя цього покоління при переході його з одного віку до іншого смертність буде дорівнювати сучасному рівню смертності населення окремих вікових груп. Встановлені фіксовані мінімальне та максимальне значення – 25-85 років.

- Досягнутого рівня освіти. Він визначається як середня арифметична зважена з середнього процента грамотності серед дорослого населення (вага у дві третини), і сукупної частки учнів початкових, середніх, вищих учбових закладів (вага в одну третину) серед осіб у віці 6-23 роки. Мінімальне та максимальне значення цього показника – 0-100%.

- Середнього рівня доходів, що визначається на базі реального ВВП на особу з поправкою на паритет купівельної спроможності (100 та 5448 дол. США). Якщо значення вище 5120 дол США (середнє по світу), то необхідно здійснити перерахунок за допомогою коригувальних коефіцієнтів, обчислених за прогресивною шкалою (поріг – 200). Наприклад, якщо ВВП 8556, то для обчислення використовуємо значення, отримане наступним чином:

5120+(8556-5120)/200= 5137,18

Кожна нормована середня розраховується за формулою:



,

де х/ - середнє фактичне значення показника, хmin та хmax – відповідно максимальна та мінімальна межа нормування показника.

Для отримання ІЛР знаходимо добуток часткових значень по кожному з трьох параметрів. За наведеними даними обчисліть показники ІЛР для України і ще однієї країни (за завданням викладача), порівняйте їх динаміку та зробіть письмово висновок про їх рівень виходячи з того, що ІЛР набуває значень в межах від 0 до 1 і має таку градацію: 0,8 і більше – високий рівень розвитку, 0,5-0,799 – середній, 0,5 і менше – низький.
22. Вплив факторів природно-ресурсного потенціалу на галузеву та територіальну структуру господарства регіону.

Природно-ресурсний потенціал. Якщо природно-ресурсний потенціал беруть до уваги як фактор розміщення і розвитку продуктивних сил, то його розглядають як сукупність запасів усіх природних компонентів (мінерально-сировинних, водних, земельних, лісових, повітряних, кліматичних тощо) на конкретній території на визначену дату. Для попереднього визначення місця розташування того чи іншого виробництва використовують укрупнені показники матеріаломісткості, енергомісткості, водомісткості тощо, які є завжди залежними від рівня технологій. Так, наприклад, для виготовлення однієї тонни віскозного шовку необхідно мати півтори тонни умовного палива, а для виплавляння однієї тонни нікелю - 50 тонн умовного палива, для виробництва однієї тонни целюлози потрібно 200 м3 води, а для однієї тонни віскозного шовку—500 м3 води і т.д.

Оцінюючи природно-ресурсний потенціал території варто звернути увагу на такі його особливості:



  • обсяги, склад і якість ресурсів. Від них залежить масовість виробництва, його концентрація. Склад природних ресурсів впливає на галузеву структуру господарства. Якість впливає на економічну ефективність діяльності. Визначаючи сприятливість чи несприятливість якогось фактора, порівнюють запаси природного компонента, його якісні характеристики з потребою у ньому та задані потужності виробництва. Тому, навіть, якщо є незначні запаси певного компонента, але при невеликій потребі у ньому, природно-ресурсний потенціал може бути стимулюючим фактором. І навпаки, навіть, якщо є великі запаси, але при дуже великій потребі він може стати лімітуючим;

  • наявність «територіальних поєднань природних ресурсів». Територіальне поєднання природних ресурсів – це сукупність декількох видів природних ресурсів, зосереджених на певній території. Наприклад, поєднання природних ресурсів Карпат є сприятливим для розвитку туризму і рекреації (мінеральна вода, чисте повітря, мальовничі краєвиди). Поєднання природних ресурсів Донбасу сприяло формуванню тут металургійного комплексу (запаси руд чорних металів, коксівне вугілля, вогнетриви);

  • наявність взаємозамінних видів природних ресурсів. Це дає можливість використовувати одні після вичерпання інших. Прикладом можуть бути паливні ресурси: кам’яне, буре вугілля, горючі сланці. нафта, газ;

  • наявність «конкурентних» видів природних ресурсів. Наприклад, розташування гірничохімічних і рекреаційних природних ресурсів на одній території породжує проблему економічного обґрунтування пріоритетного виду господарської діяльності на такій території, оскільки розвиток хімічної промисловості і рекреації одночасно неможливе;

  • оцінка потенціалу природних ресурсів. Йдеться про виділення ресурсів місцевого, загальнорайонного, міжрайонного, світового значення. Це важливо на початковій стадії при обґрунтуванні інвестиційної привабливості проектів по використанню тих чи інших природних ресурсів;

  • екологічний стан природно-ресурсного потенціалу . Цей параметр визначає можливість використання природних ресурсів, їх якість. Несприятливий екологічний стан ресурсів можна розглядати як обмежуючий чинник їх використання.

26) Паливно-енергетичний комплекс – складна міжгалузева система видобутку й виробництва палива та енергії (електроенергії й тепла), їх транспортування, розподілу й використання. Паливно-енергетичний комплекс України складається з паливної промисловості (вугільна, нафтова і газова, торф’яна) та електроенергетики, а також тісно пов’язані з ними обслуговуючі підприємства.

Перспективним є виробництва електроенергії з нетрадиційних джерел. Доцільно переробляти буре вугілля на рідке паливо, використовувати термальні води, що рентабельно для Карпат і Криму, де на глибинах 1000 і 2000 м температура термальних вод досягає 700С і 1000С. Варто використовувати енергію малих річок, морських хвиль, сірководню вод Чорного моря, силу вітру, енергію сонця, метану шахт Донбасу тощо. Структурна перебудова народного господарства, економне використання різноманітних видів палива та енергії і впровадження економічних стимулів сприятимуть зменшенню енергоємності національного продукту. в Україні споживається значна кількість палива, незважаючи на тенденцію до зменшення обсягів споживання. При цьому у структурі споживання палива переважає природний газ (43,6%) та вугілля (20,9%). Найбільшим споживачем палива є промисловість 89,6 %. І лише незначна частка припадає на транспорт (0,7 %), сільське господарство (0,5 %), житлово-комунальне господарство (0,4 %) та будівництво (0,2%). Продаж палива також здійснюється населенню. Це головним чином, вугілля, природний газ, автомобільний бензин та дизельне пальне. Останнім часом відбулося зниження споживання усіх видів палива населенням України, що пов’язано з економічною кризою в державі.

27) .Особливостями регіонів та відмінностями соціально-економічного їх розвитку є просторовий ресурс - територія; працересурсний та споживчий потенціал - населення; ефективність функціонування економіки - це виробництво валової доданої вартості, а також продукції промисловості і сільського господарства, роздрібного товарообороту, обсягів товарів і послуг. Особливості відтворення характеризуються показниками інвестицій в основний капітал, а рівень соціального розвитку - видатками на освіту, охорону здоров’я, соціальний захист, житлово-комунальне господарство тощо.

Конкурентоспроможність як одна з ознак територіально-виробничих комплексів є важливим параметром економічного районування. Вона допомагає розв’язати питання не тільки їх класифікації в базах даних, а й організувати її у такий спосіб, щоб розгорнути таксономії: визначити відстані або тісноту зв’язків елементів економічного простору. Актуальність дослідження просторової конкурентоспроможності зростає в умовах глобалізації економічних зв’язків і відносин, тобто з урахуванням вступу України до СОТ.

28) Нова національна система планування регіонального розвитку:

Державна стратегія регіонального розвитку

Регіональні стратегії розвитку

Програми та прогнози економічного і соціального розвитку регіонів

Державні цільові програми

Угоди регіонального розвитку

Проекти регіонального розвитку

Регіональна стратегія розвитку є стратегічним планом розвитку регіону, що визначає цілі, завдання, пріоритети, напрям сталого економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя на середньостроковий ( 4 - 6 років) та довгостроковий (10 - 15 років) періоди.

Угода щодо регіонального розвитку передбачає: спільні заходи центральних та місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування з реалізації в регіоні державної стратегії регіонального розвитку; спільні заходи центральних та місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування з реалізації регіональної стратегії розвитку; порядок, обсяг, форми та строки фінансування спільних заходів, визначених сторонами, відповідно до Державного бюджету України та місцевих бюджетів; порядок інформування про реалізацію сторонами угоди щодо регіонального розвитку; відповідальність сторін угоди за невиконання або неналежне виконання передбачених нею заходів; порядок внесення змін до угоди; порядок набрання чинності та строк дії угоди.

Реалізація Стратегії потребує проведення інституціональних

перетворень у регіонах та в державі в цілому. Проведення державної

регіональної політики буде тісно пов'язане з

адміністративно-територіальною реформою. Забезпечуватиметься

впровадження генеральної схеми планування територій, укрупнення

сільських територіальних громад, створення системи економічно та

фінансово самодостатніх територіальних громад з урахуванням

досвіду Європейського Союзу щодо адміністративно-територіального

устрою, удосконалення системи місцевих органів виконавчої влади та

органів місцевого самоврядування, створення правових основ

адміністративно-територіального устрою України як суверенної

держави.

Стратегія ставить за мету:

- зниження диспропорцій у соціальних показниках, у тому числі

заробітній платі та забезпеченні додержання державних соціальних

гарантій;

- збільшення обсягу інвестицій в основний капітал при

одночасному зниженні диспропорції за цим показником;

- створення умов для сталого розвитку регіонів в інтересах

усієї країни, підвищення рівня життя населення, подолання бідності

та безробіття, формування середнього класу;

- забезпечення додержання визначених державних соціальних

гарантій стосовно кожного громадянина незалежно від місця його

проживання;

- подолання депресивного стану окремих територій, своєчасне і комплексне розв'язання проблем охорони довкілля. - подолання депресивного стану окремих територій, своєчасне і



комплексне розв'язання проблем охорони довкілля.



База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка