1. Поняття про орфоепію



Скачати 182.08 Kb.
Дата конвертації02.05.2016
Розмір182.08 Kb.
Лекція. 1

Тема. Орфоепія як розділ мовознавства


Мета. Ознайомити студентів з основними орфоепічними нормами сучасної української літературної мови, формувати навики вимови голосних та приголосних звуків, окремих звукосполучень. Наголосити на типових порушеннях літературної вимови, які трапляються в студентському середовищі. Залучити студентів до роботи над укладанням словника «Розмовляймо українською правильно!»
Вступ. Найголовнішою ознакою держави та нації є її рідна мова. Рівень розвитку рідної мови відображає рівень духовного розвитку нації, її культури. За умов національного та соціально-культурного відродження, становлення державності та демократизації суспільства, розширення сфер функціонування української мови як державної особливої ваги набуває культура усного мовлення – найважливішого засобу спілкування, виховання і всебічного розвитку особистості. Культура мови – це проблема, що так чи інакше є актуальною в будь-якій національній спільноті і буває предметом публічного обговорення та пильної уваги мовознавців. Це викликано тим, що літературна мова усіх народів відрізняється від розмовної мови чітко визначеною нормованістю та структурованістю, що потребує постійного догляду і культивування. Проблема дотримання культури мови та літературних норм є особливо актуальною для сучасного студентства. Відтак особливої значущості набуває робота, спрямована на формування культури українського мовлення, оскільки набуті у виші лінгвістичні знання та мовленнєві вміння мають стають підґрунтям комунікативної досконалості та нормативності мовлення майбутнього вчителя. Під час цієї лекції ви довідаєтеся про орфоепію як розділ мовознавства, основні норми вимови голосних та приголосних звуків, причини порушення орфоепічних норм, роботу над укладанням словника «Розмовляймо українською правильно!»
План.

1. Поняття про орфоепію.

2. Причини порушення орфоепічних норм.

3. Основні правила вимови голосних.

4. Правила вимови приголосних, окремих звукосполучень.
Зміст лекції.

1. Поняття про орфоепію.

Мовленнєва культура — дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Фахівці відзначають недостатній рівень володіння мовленнєвою культурою у студентів. Низьку культуру мови пов’язують не лише з порушенням правил слововживання, граматики, а й насамперед у ділянці вимови та наголошення. Предметом вивчення орфоепії є: звукові особливості мовлення (усне мовлення розглядається не загалом, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам); правильна вимова звуків мовлення (голосних і приголосних); правильна вимова звукосполучень; правильна вимова окремих слів та їхніх форм. Сучасні норми української орфоепії склалися історично на основі вимови, властивої середньонаддніпрянським говорам.

Орфоепія (гр. orfos – правильний, epos – мова) – розділ мовознавства, який вивчає норми літературної вимови. Отже, об’єктом її є літературна вимова голосних і приголосних звуків у різних позиціях, зміна їх якості залежно від наголосу або сусідства інших звуків, вимова звукосполучень, слів і сполучень слів. Орфоепія – навід’ємний складник культури мовлення. Унормованість кожної літературної мови в її писемній і усній формі є однією з найважливіших ознак, що відрізняє її від діалектів. Орфоепія вказує, як мають вимовлятися звуки, граматичні форми слів і навіть окремі слова. Однотипне звукове оформлення мови полегшує спілкування людей, тому ці правила є обов’язковими для всіх.


2. Причини порушення орфоепічних норм.

З-поміж причин порушень орфоепічних норм є такі: діалектне оточення, вплив правопису на вимову (у тих випадках, коли між ними є розбіжність), вплив російськомовного оточення тощо. Прийнято виокремлювати два типи вимовних помилок (за О.Щербою):

1) фонематичні, пов’язані зі сплутуванням фонем, що спотворює звуковий образ слів: важ хліп (ваш хліб), була гатка – була гадка; палити-полити, іди зо мною - іди за мною. Оскільки в українській мові О і А розрізняються, то такі помилки впливають на смисловий бік мови;

2) акцентні (суто вимовні) – помилки у варіантах фонем, при заміні одного відтінку іншим. Зміст не спотворюється, бо фонеми не змінюються, а змінюється акцент: лєктор, п’яць, б’юць, кроф, падаф.

Отже, вивчення правильної вимови спрямовується на подолання помилок, серед яких насамперед вирізняються фонематичні та фонологічні. Фонематичні помилки - це порушення, пов'язані зі змішуванням фонем, із заміною однієї фонеми іншою, наприклад: вимова [с] замість [з] (ве[з]ти - ве[с]ти ; ка[з]ка - ка[с]ка), вимова [т] замість [д] (ро[д]овий - ро[т]овий; га[д]ка - га[т]ка; приві[д] - приві[т]) тощо. Такі помилки спотворюють зміст слова. Інколи фонематична помилка зумовлюється пропуском однієї з фонем, до прикладу: плутати – путати. Фонетичні помилки – це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків, до прикладу: вимова [л'] замість [л] у словах лекція, телеграма, балет; вимова [і] замість [и] у словах іншомовного походження (Т[и]бет - Т[і]бет, с[и]мпозіум - с[і]мпозіум) тощо.

3. Основні правила вимови голосних.

«Золотим правилом» української орфоепії є те, що всі голосні у наголошених складах вимовляються чітко і ясно, практично всі голосні звуки (за винятком е, и, о в окремих позиціях) поза наголосом вимовляються теж чітко й виразно: електорат, молоко, подорож, витяг, урок. Важливо пам’ятати, що той мовець, який вимовляє елект[а]р[а]т, м[а]л[а]ко, под[а]р[а]ж, грубо порушує норми вимови голосних.

Найважливіша риса українського вокалізму – це повнозвучна вимова голосних не тільки під наголосом, а й в ненаголошеній позиції. Отже, усі голосні в наголошених складах вимовляються чітко і ясно.

А, І та У вимовляються чітко, незалежно від позиції (акація, ананас, корпус).

О зазвичай вимовляться чітко (молоко, електорат, вибори), однак перед складом з наголошеним У вимовляється наближено до оу (тв[оу]ю, г[оу]лубка, к[оу]жух), а іноді – і, наближається до оу.

Е та И в ненаголошеній позиції вимовляється наближено еи, ие с[еи]ло, в[еи]сна, з[ие]ма, т[ие]хенько).

Ненаголошений И зберігає свою якість стійкіше, аніж ненаголошений Е. Так, він вимовляється практично чисто у словах з побічним наголосом (миролюбний), у закінченнях перед і, у інфінітивних формах дієслів (жити, любити). Ненаголошений Е у позиції між м’якими вимовляється як еі, иі: (окраєць [окрájеіц], заєць, змагається).

У та І вимовляються наприкінці слова та складу, на початку слова перед приголосним, у середині слова після голосного перед приголосним нечітко: ([ў]верх, [ǐ]ван, пі[ǐ]мав, пішо[ў]).
4.Правила вимови приголосних.

Щодо вимови приголосних, то тут треба пам’ятати про таке:

Дзвінкі приголосні наприкінці слова та наприкінці складу перед наступним глухим приголосним вимовляються дзвінко: (сніг, ніж, книжка). Ця орфоепічна норма є однією з основних ознак української мови у ділянці фонетики та орфоепії. Її теж назвемо «золотим правилом» української орфоепії. Винятками є: оглушення [г] в небагатьох словах у середині слова (легко, вогко, нігті, нігті,дьогтю); вимова прийменника і префікса з- перед глухими (сказати, спитати); кінцевий з у префіксах роз-, без-, через- може вимовлятися дзвінко й глуго (залежно від темпу мовлення) (розкрити, безпечно, черезплічник).

За законами української фонетики губні б, в, п, ф, м наприкінці слова і складу слід вимовляти твердо: Об, сім, гірко, любов’ю. Деякі мовці під впливом місцевих українських говірок, а ще більше під впливом російської мови надають цим звукам непотрібного пом’якшення: Обь, любовью.

Звук [в] перед голосними вимовляється чітко: [вода]. Наприкінці слова, на початку слова та після голосного перед приголосними він набуває більшої звучності й вимовляється наближено до [у], звучить, як у – нескладовий [ў]: [моў] - мов, [ўпаў] – впав, [моўчаў] – мовчав.

Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова вимовляються дзвінко: [косʼба], [воґзал], [проз'ба], [бород'ба].

Губні, шиплячі, задньоязикові й гортанний [г] вимовляються твердо, за винятком позиції перед [і]: [часто], чому, чужий, чесно, щастя, чай, чудово.

Перед [і] ці приголосні вимовляються помʼякшено: шість, чітко, кість.

Подовжені шиплячі перед [а], [у] зазвичай вимовляються помʼякшено: [обличʼ:а], ніччю.

У словах іншомовного походження губні, шиплячі, задньоязикові і гортанний [г] помʼякшуються перед [а], [у]: мюзикл, пюре.

У невеликій кількості слів української мови перед [а] вимовляється помʼякшено [в]: Святослав, святковий, різдвяний.

Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед наступними м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко: майбу[т'н']е, [горд'іс'т'], [пʼіс'нʼа].

Дзвінкий проривний [ґ] вимовляється у таких словах: аґрус, ґава, ґандж, ґанок, ґедзь, ґніт, ґрати, ґречний, ґуля, дзиґа, ґудзик, хуґа, джиґун, ґирлиґа, ґелґотати, ґвалт, ґрунт, ґазда, ґатунок, ґринджоли, ґвалтівник, ґелґотати, ґедзатися, ґедзь, ґелґотати, ґиґнути, ґирлиґа, ґніт, ґоґоль-моґоль, ґрати (тюремні), ґречний, дзиґлик, ґуля, а також у прізвищах Ґалаган, Ґудзь і подібних. Нагадаємо, що в українській мові цей звук вимовляється у невеликій частині слів та в запозиченнях з інших мов. У власних назвах іншомовного походження правильною є подвійна вимова: Гібралтар і Ґібралтар, Гете і Ґете. Словник-довідник слів з літерою ґ уклав Михайло Паночко (Львів, 1999). Утім, попри значну кількість опрацьованої автором літератури, домінує і суб'єктивний підхід до укладання словника. Тому, на нашу думку, варто послуговуватися словником Г.Голоскевича (перевиданий Науковим товариством ім. Т.Шевченка у Львові 1994 року), який наразі є найоптимальнішим прикладом для вживання букви ґ.

Приголосний [р] вимовляється твердо наприкінці складів і слів: [коса'р], [г'ірко]; якщо після [р] стоять і, я, ю, є, ь, то [р] вимовляється м'яко: [р’ад], [р’ідко], [тр’ох].

Два однакових приголосних звуки на межі префікса і кореня або кореня і суфікса вимовляються як один довгий звук: віддячити [в’ід’:а'чиети], туманний [тума'н:о].

Африкати [дж], [дз] не можна вимовляти роздільно: дзвін, дзеркало.

Роздільна вимова цих звуків [дз]-[з], [д]-[ж] є порушенням орфоепічних норм. Як два окремі звуки вони вимовляються тоді, коли належать до різних частин слова, наприклад до префікса і кореня: відзивати, підзвітний, піджену.

Дещо складнішою є вимова звукосполучень. Тут необхідно пам’ятати, що відповідно до закономірностей сполучуваності звуків у мовленні деякі орфоепічні норми випливають з асимілятивних змін у групах приголосних: ться вимовляється як [ц':а]: листу[йец':а] (листується), смі[йецʼ:а] (сміється); шся вимовляється як [с':а]: звіту[йес':а] (звітуєшся), роби[с':а] – робишся; жся вимовляється як [з'с'а]: [зваз'с'а] – зважся; чся вимовляється як як [ц':а]: [неимороц':а] - не морочся; жці вимовляється як [з'ц'і]: [криевор'із'ц'і] - криворіжці, [запор'і'з'ц'і] – запоріжці.

Явище асиміляції звуків відбувається і в таких групах приголосних: [с] + [ш] = [ш:]: принісши [приен’і'ш:и], зшити [сши'ти] - [ш:и'ти]; [з] + [ш] = [жш]: привізши [приев’і'жши]; [т] + [ч] = [ч:]: вітчим [в’іч:им].

Групи приголосних, що з'являються у словах унаслідок словотворення, спрощуються: проїзд + н(а) - [пройізна] - проїзна, контраст + н(е) - [контрасне] - контрастне. Буквосполучення ст, нт перед суфіксами -ськ, -ств і перед ц у давальному і місцевому відмінках однини іменників жіночого роду спрощуються у вимові: студентство [студе'нство], артистці [арти'с’ц’і].

Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями: голосні [і] та [и] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [и], а не [і] перед наступним приголосним звуком: система, дипломатичний, цивільний, риторика, шифр, ратифікація, режим; початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [и] вимова [і] є орфоепічною помилкою (ідея, інтернатура); ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у] (навіть перед складом з постійно наголошеним [у]): корупція, документ, популяризація; ненаголошені [и], [е] після приголосного вимовляються з наближенням до [е], [и]: [тиегриц'а] - тигриця, [пеир'іод] - період, [сеиртиеф'ікат] - сертифікат.

І насамкінець. Правильне уживання звука - найменшої одиниці мовлення - важливий елемент у досягненні мелодійності мови. Які б доцільні та вишукані слова не були дібрані, однак неграмотно вимовлений звук зіпсує всі намагання висловитися влучно. З метою надання мові милозвучності відбувається позиційне чергування в // у, і // й: (імла - мла, з - із, іржа). Коли прийменник чи сполучник вживається після слова, яке закінчується на голосний, і наступне слово починається з голосного звука, то використовується приголосний варіант, і навпаки: (побувала в Австралії, побував у Польщі, вогонь і вода, алгебра й фізика). В інших випадках до уваги слід брати звуковий склад усього слова: (служив у війську). На початку речення перевага надається прийменнику у, сполучнику чи частці і: (У вітру запитаю. І знову повторю.) (Але! В Україну повернусь.) Це стосується і фонетичних варіантів суміжних слів: (мій учень; сказав усе, заспівала весь репертуар).

Тут є такі правила:

У вживається: у заголовках: «У неділю рано зілля копала...» (Коб.); на початку речення перед приголосним: У траві роса блищить; але, на початку речення перед голосним уживається В: В Остапа мужнє обличчя; після розділових знаків перед приголосним: Сходило сонце. У ранковій тиші ніжно війнуло леготом. Вона щаслива: у руках диплом; між приголосними: Рясніють у полі червоні маки; перед в, зв, льв, св, хв, ф тощо незалежно від того, який звук у препозиції: Велика книгозбірня розташована у Львові. Вона відчула у звертанні гнів і відчай водночас. Вони взяли участь у святі. Дівчинка у фартушку стояла неподалік. Однак слід пам’ятати і про те, що в деяких словах У з В не чергуються: вдивовижку (а не удивовижку), узвіз (а не взвіз), улюбленець (а не влюбленець).

В уживається: перед голосним (незалежно від позиції та від попередньої літери): Стояла в осінній тиші. В осінній тиші ледь чутно шелест листя. Спокій в осінньому лісі; між голосними: Надіслала в окремому конверті; після голосного звука перед приголосним: квіти в дарунок; яблука в траві, дерева в саду.

У з в не чергуються: ред будь-яким звуком, якщо чергування змінює значення слова: до прикладу, враження (уявлення) й ураження (пошкодження, травма); уставний (від устав) і вставний, уставний (від вставляти);

у словах іншомовного походження: вікарій, Уельс, узбек, унія, урду, устрій; якщо слово без в чи без у не вживається: верба, вдячний, вітчизна; учень, університет, універмаг, урок.

І вживається:у заголовках, рубриках, назвах видань та при зіставленні понять: батьки і діти; підмет і присудок; село і люди; брат і сестра; батько і мати; українська мова і культура мовлення (чи українська мова та культура мовлення);на початку речення перед приголосним: І день іде, і ніч іде (Шевч.);після розділових знаків перед приголосним: Дощ пройшов – і Київ зеленіє; перед словами, що починаються на й, я, є, ю, ї: Ящірка злякалася і юркнула в траву; між приголосними: Він, як завжди, прийшов, побачив і переміг.

Й уживається:після голосного перед приголосним: Він покинув мати й кохану свою та подався до Холодного Яру;між голосними: Микола й Олексій підійшли ближче.

І з й не чергуються:якщо слово без і не вживається: Ігор, істота, інтуїція, ідеал;коли слово без й не вживається: Йосип, йорж, Йорданія, йод. Водночас у поетичних творах уживання звуків У чи В, І чи Й можна вважати авторським, адже у віршах рима, ритміка особлива. Окрім того, та (та й) уживаються для увиразнення тексту, уникнення однотипних мовних одиниць, для милозвучності фрази.

На окрему увагу заслуговують акцентні норми СУЛМ. Нормативне наголошування слів — одна з обов’язкових і важливих ознак культури мовлення, його літературної сутності, комунікативної важливості, дієвості. Його дотриманням досягається також етика й естетика усного мовлення. У ненормативному наголошуванні слів виявляється мовленнєве безкультур’я. Проблема наголошування слів — одна з найскладніших і найактуальніших. В українській мові акцентуаційна норма цілком сформована, проте найменш усталена через вплив діалектів та інших мов, особливо російської.

Норми наголошення в сучасній українській літературній мові є нелегкими для засвоєння. Пояснюється це такими особливостями наголосу, як повсюдність і рухомість. Окремо зупинимося на правилах наголошування в українській мові.

Щодо наголошування іменників, то тут можна скористатися такими порадами: у власних іменниках на – щина наголос зазвичай падає на корінь або суфікс (Кúївщина, Василькíвщина) того слова, від якого іменник утворений: Хáрківщина, Полтáвщина, Сумщина, Донéччина, Одéщина, Віннúччина, Львíвщина, але Галичинá.

В іменниках із префіксом ви- наголос падає на префікс: виняток, випадок, виклик, вихоплення, виробіток, вискочка, але: виховáння, вúгода і вигóда (з іншим значенням), вимóва, видавнúцтво, вирóщування. Так само наголошений і префікси по- у словах пóзичка, пóсвідка, пóсмішка, пóділка, пóзначка.

У трискладових словах віддієслівного походження наголос падає на той склад, на якому він в інфінітиві (читáння, питáння, надáння, навчáння, завдáння), а у двоскладових – на закінчення: життя, буття, знання, звання, пиття, спáння, але: вмíння, вчéння.

У складних іменниках наголошується сполучний голосний: літóпис, рукóпис, гуртóмжиток, живóпис, машинóпис, але: листопáд, землемíр, лісостéп, снігопáд.

В іменниках іншомовного походження наголос переважно сталий. Іменники на –метр наголошуються на останньому складі: кіломéтр, сантимéтр, децимéтр, але: барóметр, манóметр, спідóметр (прилади); за аналогією до анонíм – псевдонíм, але: антóнім, синóнім, парóнім; до квартáл – портáл, універсáл; до цемéнт – постамéнт, докумéнт; до диспансéр – партéр, стажéр, шофéр, револьвéр; до гастронóмія – кулінáрія, агронóмія, індустрія, але: поліграфíя, хірургíя; до монолóг – діалóг, некролóг, але: філóлог, магнітóлог, фізіóлог.

При зміні іншомовних слів наголос зазвичай не змінюється: костюм – костюма; áтом – áтома – áтоми – áтомна; авáнс – авáнсу – авáнси; фáбрика – фáбрики, але: кóлір – кольорóвий – кольорú, профéсор – професорú.

У власних назвах (іменах та прізвищах) наголос здебільшого такий, як у мові, з якої їх засвоєно: у французькій – на останньому складі (Дюмá, Арагóн, Гюгó, Мопассáн, Стендáль, Бальзáк); англійській – на першому (Бáйрон, Дíккенс, Гáмлет, Рáссел, але Шекспíр); польській – на передостанньому складі (Івашкéвич, Ярошéвич, Міцкéвич, Словáцький, Сенкéвич, Костинський).

З-посеред прикметників чимало слів з подвійним наголосом: веснянúй – весняний, повíтряний – повітряний, ясний – яснúй, кам’янúй – камíнний, кокóновий – коконóвий, кремéзний – кремезнúй, малúновий – малинóвий, увíгнутий – увігнутий.

Текстовúй і фаховúй наголошують за зразком прикметників, утворених від односкладних іменників: лісовúй, льодовúй, сніговúй, цеховúй (ліс, сніг тощо).

Більшість двоскладових прикметників мають наголос на закінченні: швидкúй, низькúй, вузькúй, новúй, легкúй, близькúй, але: тúхий, дружній.

Багатоскладові прикметники, утворені від іменників іншомовного походження, мають наголос переважно на тому складі, що й іменники: áтом – áтомний, гíпс – гíпсовий, машúна – машúнний, але: курсовúй, цегéльний, цеглянúй, цеховúй, цукрóвий, кольорóвий.

У числівниках щодо наголошення чітко діє закон аналогії: одинáдцять, чотирнáдцять, бо дванáдцять, тринáдцять (наголос падає на колишній прийменник на); сімдесят, вісімдесят, бо п’ятдесят, шістдесят (наголос на другій частині складного слова); п’ятú, десятú – то й двадцятú, тридцятú; одинáдцяти, дванáдцяти – то й вісімнáдцяти, дев’ятнáдцяти; п’ятьóх, шістьóх – то й двадцятьóх, тридцятьóх (наголос на закінченні).

У займенників щодо наголошення існує системність. Багато з них мають наголос на закінченні (менé, собí, тебé, цьогó, тогó, тому), але, якщо з’являється прийменник, у багатьох займенників наголос переміщується на основу (до тóго, при цьóму, після ньóго, біля мéне, за тéбе, для ньóго, для сéбе, у тóму, для цьóго).

Дієсловам також властива системність у наголошенні, проте вона настільки складна, що в них, як у жодній частині мови, спостерігається порушення норм. До прикладу, у першій особі однини теперішнього і майбутнього часу у дво-, трискладових дієсловах наголошується переважно закінчення (роблю, кажу, люблю, пишу, несу, кладу, знайду, ходжу, бережу, візьму, привезу, перекажу, зароблю, укладу, приведу), однак є багато винятків (рáджу, співáю, мáю, вболівáю, читáю, мóжу, дістáну, опаную тощо).

Щодо наголошування прислівників, то тут треба пам’ятати про те, що потрібно вимовляти рáзом, а не разóм (за аналогією до гуртóм). Часто замість високо, широко, глибоко вживають високó, широкó, глибóко чи висóко, ширóко, глибóко; таке наголошення припустиме лише в поезії. Деякі прислівники мають подвійний наголос: бáйдуже і байдуже, гáряче і гарячé, слідом і слідóм, зáвжди і завжди тощо.

Найчастіше наголос порушується:

у кількох словах з високою частотністю вживання: новúй, близькúй, тонкúй, фаховúй, вúпадок, ненáвисть, серéдина, одинáдцять;

під впливом південно-західних, північних говорів та російської мови найчастіше порушуються норми наголошування у дієсловах: перший склад закінчень -емо, -имо, -ете, -ите не наголошується: (несемó, несетé). Але: підéмо;

віддієслівні іменники середнього роду на -ання, у яких більше двох складів, мають наголос зазвичай на суфіксі: навчáння, завдáння, читáння. Але якщо в слові два склади, то наголос падає на останній: знання, звання;

іменники, утворені від дієслів або інших іменників за допомогою префіксів ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, не-, при-, про-, роз-, зберігають наголос на префіксі: вíдгомін, зáклик, перéспів, прúтінок, рóзвідка;

в іншомовних словах з компонентом - метр наголос падає на останній склад: мілімéтр. А у назвах вимірювальних приладів – на передостанній склад: спідóметр;

іншомовні власні назви здебільшого наголошуються так, як у тій мові, з якої вони взяті: Бальзáк (з фр. – на останньому складі), Гáмлет (з англ. – на першому складі);

у запозичених словах наголос є постійним для однієї моделі: бюрокрáтія, демокрáтія;

іменники чоловічого і жіночого родів, які у множині мають наголос на закінченні, у поєднанні з числівниками два, три, чотири переносять наголос на основу: брат – братú, два брáта;

за аналогією до другої і третьої особи однини часто замість кажу, пишу, стою, прошу, роблю, веду помилково вимовляють кáжу, пúшу, стóю, прóшу, рóблю вéду;

замість беремó – берéте, несемó – несéте вимовляють берéмо – беретé, несéмо – несетé, ставлячи наголос на другому складі;

неправильно наголошують двоскладові дієслова в інфінітиві. Замість везти, нести, брести роблять наголос на першому складі (вéсти, нéсти, брéсти), чого допускати не можна;

неправильно вимовляють дієслова минулого часу однини жіночого роду. Замість взялá, знайшлá, везлá, віддалá, плелá чуємо наголос на першому складі: знайшла, взяла, везла, віддала, плела;

На письмі знак наголосу ставиться тоді, коли слово може вживатися з двома наголосами, змінюючи при цьому своє значення: (обрáзи – від «ображати»; óбрази – художні, літературні; образú – ікони).

Багато слів з одним і тим самим лексичним значенням мають по два нормативні наголоси: алфавіт, амфора (велика посуда), апостроф, атрамент (чорнило); бавовняний, бавовниковий, бавовноочисний, багатовіковий, багатоциліндровий, бажаний, байдуже, басовий, батьківщина (країна для тих, хто народився в ній і є її громадянином), однак тільки батьківщина (спадщина від батьків) та ін. Ці та інші приклади широко представлені в нашому словнику (Білавич Г. Наголошуймо правильно! Словник-порадник / Галина Білавич, Тетяна Лисечко, Тетяна Стамбульська. – Івано-Франківськ: ПП „ТУР-ІНТЕЛЕКТ”, 2013. – 135 с.). Сьогодні триває робота над укладанням словника «Розмовляймо українською правильно!», до цього процесу запрошуються всі студенти, тому фіксуйте мовленнєві негаразди у міжособистісному спілкуванні, намагайтеся поправляти один одного, а слова, у яких трапляються орфоепічні порушення, фіксуйте. Щоб уникнути орфоепічних чи акцентуаційних помилок, необхідно звертатися до словників, зокрема і до тих, які укладені творчою групою наших студентів (п’ятикурсниками Тетяною Стамбульською та Тетяною Лисечко (Білавич Г. Говорімо українською правильно! Словник-порадник / Галина Білавич, Тетяна Стамбульська. – Івано-Франківськ: ПП „ТУР-ІНТЕЛЕКТ”, 2012. – 96 с.; Білавич Г. Наголошуймо правильно! Словник-порадник / Галина Білавич, Тетяна Лисечко, Тетяна Стамбульська. – Івано-Франківськ: ПП „ТУР-ІНТЕЛЕКТ”, 2013. – 135 с.).

Висновки. Дотримання літературних норм усіма, хто використовує українську мову як засіб спілкування, оберігання її від засмічення, суржикового викривлення є обовʼязком кожного мовця. Культура мовлення як складник загальної культури є одним із найважливіших показників цивілізованості суспільства. Мовленнєва культура включає в себе і звукову культуру, тому її формування є надзвичайно важливим етапом оволодіння культури мовлення загалом. Звукова культура – це не лише правильна і чітка вимова всіх звуків рідної мови, правильний наголос, а й уміння користуватися силою голосу, правильний темп, інтонація, виразність мови, мовне дихання та добрий фонематичний слух. Як засвідчило наше дослідження, проведене впродовж 2012-2014 років з-поміж студентів Педагогічного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, чимало порушень норм сучасної української літературної мови трапляється саме в ділянці орфоепії і наголошування. Практичне значення орфоепії винятково важливе, оскільки дотримання орфоепічних норм, як й інших літературних норм, удосконалює мову як засіб спілкування, полегшує обмін думками. Унормована вимова є однією з ознак культури мовлення.

Література.

Білавич Г. Говорімо українською правильно! Словник-порадник / Галина Білавич, Тетяна Стамбульська. – Івано-Франківськ: ПП „ТУР-ІНТЕЛЕКТ”, 2012. – 96 с.

Білавич Г. Наголошуймо правильно! Словник-порадник / Галина Білавич, Тетяна Лисечко, Тетяна Стамбульська. – Івано-Франківськ: ПП „ТУР-ІНТЕЛЕКТ”, 2013. – 135 с.

Білавич Г.В. Українська мова (Фонетика. Лексикологія): Навчально-методичний посібник для студентів 1-го курсу заочної форми навчання спеціальності «Дошкільна освіта». – Івано-Франківськ: ПП „ТУР-ІНТЕЛЕКТ”, 2012. – 225 с.

Сучасна українська мова / За ред. О.Д. Пономарева. - К.: Либідь, 1997.

Сучасна українська літературна мова: Підручник / А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ, та ін.; За ред. А. П. Грищенка. – 2-ге вид. – К.: Вища шк., 1997.

Сучасна українська літературна мова: Підручник / М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін..; За ред. М. Я. Плющ. – 3-є вид. – К.: Вища шк., 2001.

Сучасна українська літературна мова / За ред. М.Я. Плющ. - К.: Вища школа, 1994.

Ющук І. Українська мова / І. Юшук. - К.: Либідь, 2005.


Запитання.

Що таке орфоепія?

Схарактеризуйте основні правила вимови голосних звуків.

Схарактеризуйте основні правила вимови приголосних звузів та звукосполучень.



Назвіть основні правила наголошування слів.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка